Біль колись ущухне, – історія з життя

Поля ніколи не любила темряви. Кожен раз, коли на землю сірим покривалом спадали сутінки, вона вмикала по всіх кімнатах світло і мовчки сідала біля вікна, спостерігаючи, як на краю світу догорає сонце.

Колись мама казала Полі, що там, за високою горою, є казковий палац, де живе могутнє світило.

Звичайно, давно минули ті часи, коли Поля вперто вірила у надзвичайне. Мабуть, від тих казок, які розповідали старші, і здавалось, що уночі хтось невідомий стоїть за її плечима і ось-ось обізветься страшним, скрипучим голосом чарівника.

Лише коли стала дорослою, зрозуміла, що казкових страхіть не існує. Насправді, страшно залишитись на самоті.

Коли ще була жива мама, завжди журилась тим, що не знайшла її дитина собі пари.

– Хочу побачити онуків , – зітхала, і Поля почувала себе винною. Що ж, вона ще молода, і долю, як кажуть, і конем не об’їдеш.

Заспокоювала себе і маму, а натомість в душу закрадався легенький неспокій. Сама не знала, чому. Можливо, це була просто заздрість – добра, лагідна заздрість до своїх більш щасливих подруг, які вже повиходили заміж та мали дітей.

А вона була неспроможна знайти того, єдиного, якому б присвятила усе своє життя.

На Полю задивлялися – на дискотеках біля неї юрбилися цілі натовпи парубків.

Але чомусь жоден не хвилював серце, а вона була надто горда, щоб погодитись на заміжжя без любові.

Зрештою, їм із мамою було непогано і удвох – господарювали, Поля працювала у школі секретаркою та заочно вчилась в університеті. «З моєї Полі будуть люди», – хвалилась мама сусідкам. – «Вона на «відмінно» усі заліки здає». Бідолашна! Хотіла для своєї дитини кращої долі, ніж у неї, клопотала, турбувалась… А сама і не здогадувалась про свою страшну хворобу.

Про те, що мамі погано і вона перебуває у лікарні, Поля дізналась, перебуваючи на сесії.

Покинувши навчання, поїхала додому.

Вмирала мама довго. Полі серце кров’ю обливалося, коли дивилась на потемніле, висохле рідне обличчя. Якби могла, віддала б усе, щоб була на цьому світі мама. Але рівно через два місяці Поля залишилась сама.

Той похорон майже не запам’ятала. Приїхав навіть батько, ім’я якого вирішила забути, коли покинув їх. Тепер вона виплакувала свій біль на плечі єдиної рідної людини.

– Не плач, маленька, – як і у дитинстві, гладив по волоссі теплою долонею батько. А в самого – очі наче задерев’яніли від смутку. Як-не-як, а прожили разом немало.

Хоч і розлучились, хоч і мав іншу сім’ю, але запропонував

Полі жити у них. Вона відмовилась навідріз – не могла пробачити зради.

Апатія була потім. Їй не хотілося жити. Щоночі плакала в подушку. Згадувала маму та свої безтурботні дитинство та юність. Саме в той період горя і болю вона зустріла своє кохання. Молодий фельдшер, котрий нещодавно приїхав у сільську амбулаторію на практику, все частіше зупинявся біля її обійстя. Чекав, коли вона йде додому чи на роботу. Наче ненавмисне, підстерігав її біля крамниці, на пошті.

Він настільки відрізнявся від всіх, вже колишніх, залицяльників, що Поля мимоволі затримувала на ньому свій погляд. Хоч і не вродливий, ніс з горбинкою, як у крука, але очі! У них світились ніжність та тепло, і ще шось, від чого у Полі завмирало серце. Такого з нею ще не траплялось. Помалу він почав приходити у її сни, і Поля зрозуміла, що закохалась. І зробила перша крок назустріч – підійшла до хвіртки, де зітхав фельдшер, і запросила його до хати.

Але, мабуть, якийсь фатум переслідував Полю. Їй задзвонили батьки коханого – і звідки тільки дізналися номер телефону! – і повідомили, що у нього є наречена, і вона чекає дитину.

Наче земля розверзлась перед Полею відчаєм, а тоді вона вирішила забути його ім’я.

Потім біль трохи ущух, притулився, скам’янів, завмер.

…Кожен вечір Поля вмикає у всіх кімнатах світло Десь там, на небі, скоро затремтять міріади нічних вогників, наче полум’я людських життів. Поглядом вишукує одну з них – найбільшу, найяскравішу зіроньку, яка наче випромінює у стомлене серце струмочок дивної втіхи. «Вибач, мамо, я знаю, ти мене розумієш» – шепоче Поля. І у відповідь зіронька підморгує. Наче каже: «Усе буде добре».

Поля посміхається і закриває вікно. Самотність не здається вже такою важкою.