«Арифметика проста: більше артилерії – менше втрат» – військовий з Тернопільщини з позивним «Льотчик»

– Ми якраз звільнили Спірне. Дуже важко нам далося воно, але – звільнили. Вийшли на околиці. Перед нами – бахмутська траса і ворожий блокпост. Отримали наказ: закріпитися та утримувати підходи до нього. Взялися виконувати, та не встигли навіть добре «закопатися» в посадці, що поруч, як …орки почали обстріл. Спочатку по нас били міномети, потім – танки, врешті – авіація. А її майже не чути. Працює за 10-18 кілометрів. Випускає ракети й ті летять безшумно. Одна й поцілила по нас.

– У такі моменти, певне, вже прощаєшся з життям, – протягую.

– Є таке, – зізнається староста Мушкатівки, що на Борщівщині, свободівець Ярослав Кучер. –  У мене навіть лист був написаний. Перед виходом на завдання завжди пишу листа. Передаю синові. Він служить зі мною. Забрав його зі сльозами. «Всяке може бути, – кажу, обіймаючи його. – Війна. Можу й не повернутися. А там – побажання рідним, друзям…»

– А повернувшись, забрали листа? – уточнюю.

– Ні. Хай буде в нього.

– То скільки вже таких листів написали?

– Це – четвертий.

– Всі ваші хлопці вийшли з того пекла?

– Із десяти бійців моєї штурмової групи вціліли тільки троє. Четверо – поранені. Троє – загинули.

…Западає тиша. У слухавці чути важке дихання. Відчуваю, як боляче йому, командиру з позивним «Льотчик», якого бійці мають за батька. Тяжко від думки про тих, хто не повернувся з бою. Наважуюся все ж продовжити розмову.  

– То, по суті, там, на бахмутській трасі, ви народилися вдруге..?

– І вже так не вперше на цій війні, – констатує стишено. – Цього разу, правда, трохи зачепило кістку, артерію… Але заживе.

– Днями – друга операція..?

– Перша була у військовому госпіталі Краматорська. Там – справжній конвеєр. Медики працюють без відпочинку. На автоматі. Рятують життя за життям…

– А в Тернополі?

– О, тут, як курорт. Їсти часом зі самого ресторану приносять. Стригти до палати приходять. І все задурно. 

– Кожен намагається бодай якось віддячити Захисникам і Захисницям, бодай турботою…

– Відчувається. Дуже. На таке здатні, певне, тільки українці. Віддати все, об’єднатися в один кулак і боротися до останнього.

На війну пішов син, брат, рвалася й донька

– Громада вас не забуває? – цікавлюся

– Постійно підтримує. Телефонували і телефонують. А почують, що потрібно щось – збирають гроші. Я вже прошу, щоб не робили так, бо ж часи зараз тяжкі. Не слухають. Турбуються про мене й хлопців зі села, котрі також – на передовій. Допомагають їхнім родинам з домашнім господарством. То десь покосять, то картоплю викопають. Тримаються разом. Наша Мушкатівка – то одна велика сім’я.

– Син теж пішов на фронт за вами…

– Казав йому не йти, а за пару днів бачу – вже коло мене. Йому – 22. Молодий, запальний. Офіцер. Інколи навіть накази мені, як нижчому за рангом, віддає. Мушу підпорядковуватися (чути, що лагідно посміхається – Авт.)

– І як дружина вас обох відпустила?

– Зрозуміла, що по-іншому – не зможемо, й всі слова будуть зайвими. Прийняла. Змирилася. Допомагає. Волонтерить і чекає нас.. Прошу її, правда, щоб допомагала тим, хто зараз цього більше потребує. Наша ділянка – одна з найважчих, тому – цілком забезпечена всім необхідним. А ділянок на фронті багато. Вони за забезпеченням – різні…

– Слухає?

– Якби ж… Старається допомогти і нам, і всім.

– Дочка ваша також поривалася йти на фронт?

– Заледве втримали. Трохи зараз заспокоїлася. Їй  лише 18, а всіма думками – тут.

– І ваш молодший брат – на передовій…

– Артелерист. Ізюмський напрямок. Там гаряче!

– Мати з батьком, певне, місця не знаходять собі…

– Моляться і чекають нас. Мама часто дзвонить і найперше, що питає: чи здоровий, чи не голодний і в шапці. Навіть там, скільки б років тобі не було, і яке звання ти б не мав, – однаково для матері залишаєшся дитиною.

– То після шпиталю, може, зостанетеся вдома..?

– До хлопців. Одразу. Я з ними постійно на зв’язку. По їхній розмові, духу, відчуваю, що потрібен їм. Тому вже попросив лікаря, аби зробив все, щоб я міг якнайскоріше встати. Бачили б ви, як він на мене глянув…

– Але ж там смерть, а тут – відносні спокій та безпека…

– І скільки я так проживу? Поки москалі сюди не прийдуть? А вони прийдуть, якщо зупинимося, якщо до кінцями не виб’ємо їх. Не зараз – так потім, але сильніші й краще озброєні. Ця війна триває вже кілька століть. І в ній або ми – їх, або вони – нас.  Третього варіанту немає. Тому ліпше піти на фронт зараз, ніж відсиджуватися вдома. Піти й раз і назавжди покінчити з тим московським сміттям. Покінчити – і спокійно жити далі.

Тіла вбитих орків валяються всюди

– Правда, що ворог уникає прямих сутичок?

– Зазвичай так. Особливо – чеченці. Вони намагаються домовитися, або спільно з росіянами – втекти, зоставивши «мобіків» з ЛДНР. На них здебільшого й натрапляємо при зачистці територій. А ще – на поранених. Вони також їх кидають. І вбитих. Це вже їхня традиція. Тіла орків валяються всюди…

– Збираєте їх?

– Якщо заважають нам. Не раз було, що треба закопатися на новій позиції, а там – мертві москалі. Мусимо прибрати їх, щоб працювати.

– Хороните?

– Немає часу. Закопали – та й вже добре.

– Війна людей робить черствішими…

– Практичнішими.

– Змінює?

– Кожного. І мене. Хоч думав – не змінить. Матеріальне відходить на другий план. Живеш від завдання – до завдання. Розумієш, що хочеш бути причетним не тільки до штурмів чи боїв, а й бути серед тих, хто звільнятиме Крим та вижене окупантів за межі України.

– Я б не змогла вистрелити в іншу людину…

– Змогли б, якби від цього залежало ваше життя, життя близьких вам людей, тих – за кого несете відповідальність. Це морально складно. Вперше. А потім – на автоматі. Бачиш тільки, що ворог упав, відтягуєш його за руку-ногу й продовжуєш виконувати наказ.

– Жалю немає?..

– Жаль є до побратимів, до їхніх близьких і до тисяч невинних людей, яких ці москалі цинічно вбивають. А до них – немає жалю. Ні краплі!

Чи є щось страшніше на війні за смерть…

– Важко зібрати штурмову групу?

– Важко. Особливо, коли з попередньої штурмової повернулися двоє чи п’ятеро. Війна – це така штука, коли люди, так само, як і техніка, – розхідний матеріал. Як би це не було прикро визнавати.

– І як переконуєте хлопців?

– Нагадую їм, хто ми й чого сюди прийшли, за кого й за що воюємо.

– А страх..?

– Він є в кожної нормальної людини. Особливо – перед виконанням бойового завдання. А під час – зникає. Працює адреналін. Включаєшся повністю й часто робиш навіть неможливе, щоб виконати поставлену задачу, зберегти життя побратимів і самому вижити.

– Чи є щось страшніше за страх померти..?

– Сповіщати рідних про загибель їхнього сина, брата, чоловіка, батька, матері, дочки чи сестри… Мені доводилося. І це, повірте, встократ важче й страшніше, ніж йти під кулі чи на штурм. Дуже болить те, що помирають – найкращі. Мужні, спортивні, розумні, працьовиті, вмотивовані. Сміливо йдуть у бій, раз-другий-третій і – гинуть. А той, що боїться, що і в цивільному житті ледве зводив кінці з кінцями, й тут не воює, бо просто забрали, – живе. І виходить, що гине найкращий генофонд нації, який мав би давати плоди. А потомство матимемо від отаких «випадкових і недалеких», які вміють вчасно сховатися в свою нору, пристосуватися, перебути. Яким буде оте потомством? Виродиться мужня українська нація! Мене це найбільше гнітить.

– Так помітно, хто на фронті – доброволець, а хто – мобілізований?

– Відразу. Нам давно варто переглянути сам підхід до тих, кого мобілізовуємо. Інколи краще, щоб він платив податки, залишаючись на своєму економічному чи будь-якому іншому фронті, а не створював нам тут проблем.

– Грішать військові оковитою?

– Хто не без гріха..? І на фронті є хлопці, що дозволяють собі інколи хильнути. Особливо в перші дні, коли ще до кінця не зрозуміли, куди потрапили й що з ними відбувається. Повні штани напущеної відваги. Мова з такими коротка: ізоляція, позбавлення премій, вияв недовіри. Впливають і ворожі «прильоти», і бої. Дають чітко зрозуміти, що смерть – поруч. Багато-хто навіть кидає курити, бо засвоїли: будь-яка погана звичка – це мінус один шанс вижити.    

– Військові забобонні?

– Різні. Старші – більше спілкуються з капеланами. Молодші – частіше бравують, покладаються на власні сили, вірять в ЗСУ та міжнародну спільноту. Але і в перших, і других – є особисті обереги.

– А у вас?

– Я звик завжди й у всьому розраховувати на власні сили. Намагаюся перед завданням корисно поїсти та відпочити, щоб мати силу й тверезий розум. Завжди вів активний спосіб життя, займався спортом. Мотоцикли, літак, плавання, гори, полювання… Це – моє! І весь отриманий досвід та всі вміння тут, на «нулі», стали дуже в нагоді.

«Мобіки» з ЛДНР для орків – раби та гарматне м’ясо

– Що нам потрібно для перемоги?

– Більше артилерії та авіація. Кожен генерал має щодня вставати з думкою про те, кому подзвонити і як їх дістати. Бо на кону – людські життя. Арифметика проста: більше артилерії – менше втрат.

– Як оцінюєте можливості ворога?

– Зброя в них – на трієчку з плюсом. Багато снарядів просто не розривається. Але отого залізяччя, яке до нас прилітає, мають дуже багато. Не знаю, звідки й беруть його. І дуже багато в них техніки, але немає кому на ній працювати. Закінчується жива сила, а поповнення – неякісне й деморалізоване. Щодо побуту – досі існує клановість. Ми коли заходили на позиції, то чітко помічали її. У всьому. Вища каста – чеченці. Вони жили в найкращих будинках, підвалах, у них – фрукти, апарати для очищення води, якесь корейське обладнання для зв’язку з інтернетом. Нижче – росіяни. Більш-менш забезпечені. Найгірше – «мобіки» з ЛДНР.  До них ставляться, як до рабів і гарматного м’яса. Безхатьки в нас живуть і харчуються краще. Гидко…

– А як орків сприймають на Донеччині люди?

– По-різному. Багато таких, що – з обіймами, а нас – тихо ненавидять. Ось тільки навіть вони швидко прозрівають, побачивши ставлення й справжнє обличчя «русского міра».

У допитах полонених допомагає свободівська футболка

– Знаю, що доводилося допитувати полонених…

– І часто. Очі в них скляні. Як мантру товчуть про навчання й таке решта. Та маю свій метод. Перед початком розмови попереджаю: «Я – український ультра націоналіст. Раджу відповісти на всі запитання й проблем не буде».

– Діє?

– Ще й як. Особливо, коли на мені футболка зі символікою «Свободи». Переконуються, що не брешу. Язики розв’язуються.

– Як думаєте, ядерний удар можливий?

– Найменше з цього приводу переймаюся. Причин кілька. Перша. сподіваюся, що бодай мізер здорового глузду десь-там, в оточенні путіна, все ж таки залишився. Друге. Розвідки працюють. У деяких країнах вже давно розроблені покрокові інструкції та ухвалені протоколи, як діяти при такому сценарії. Упевнений, що ті ракети, чи літак з ними будуть знищені ще при запуску або на злеті. Третє. Ядерний удар – це не кінець світу. Постраждає місто. Так, горе. Але життя триватиме, українці – не зупиняться. І в кремлі це давно зрозуміли. Від використання ядерної зброї, навіть тактичної, найбільше постраждають вони самі. Як, зрештою, і від застосування хімічної. Пробували вже, знаю, на Херсонщині. Вітер подув у їхній бік… Мали великий клопіт.

– Чи правда, що дехто з хлопців воліє не йти на ротацію, аж до перемоги?

– Відпочити хочеться, але занадто багато ресурсу й людських життів витрачено, щоб відвоювати ту чи іншу ділянку української землі. Часто траплялося, що хлопці повертаються з ротації, а їхні позиції нашвидкуруч призвані бійці, котрі не вміють ще добре воювати, а часто й не хочуть, – здали. І так гірко стає та образливо. Тому більшість вирішує все ж залишатися до кінця!

– Що найбільше вас вражає на війні?

– Людські можливості й характер. У нас був медик. Спокійний, нічим не виділявся. Поспілкувавшись із ним, ніколи й ніхто не подумав би, що може під обстрілами бути настільки безстрашним, рішучим, згрупованим. Багатьом хлопцям він врятував життя, а з першого погляду оцієї внутрішньої сили в ньому й не розгледиш.

А ще дивує винахідливість наших військових. До чого тільки не додумуються бійці, щоб ще ефективніше вбивати москалів. Якось ми зайшли в село. Підбили два ворожих танки й змусили один з екіпажів …стріляти зі свого ж танка по своїх. Давали координати, а орки орків убивали. Краса!

– Траплялося щось неймовірне..?

– Як стою на спостережному пункті. Ніч. Врапт, на мене суне щось таке велике. Точно не людина. Виступив холодний піт. Дивлюсь у тепловізор, а то – жирнючий кабан. Десь під кілограмів 200. Орки розбили стайню і він вибіг. Без броніка й каски вижив під ворожими артобстрілами. Унікум! Вранці я його навіть сфотографував.  А потім він мені ще й кілька разів снився.

– Багато тварин там бездомних?

– Дуже. Блукають полями. Корови, осли, коти, собаки, кролі…

– Хтось прибився?

– Дві собаки. Кардана маленьким підібрав на вулиці в Сіверську. А Гільзу – в Дронівці. Вони всюди зі мною. Першими застрибують до пікапу, коли бачать, що збираюся їхати. Попереджають про прильоти й авіаудари. Відчувають їх. Ховаються заздалегідь. А ми – за ними. А ще дуже добре винищують мишей і щурів.

То коли завершиться війна?

– То коли вже перемога? – питаю з надією.

– Якщо нам дадуть артилерію та авіацію – скоро. Як все йтиме так, як нині, – на рік війна затягнеться. А якщо Лукашенко втрутиться – на півтора. Щось таке…

– Що найперше зробите після завершення війни?

– Висплюся. Бо тут на сон часто залишаються хвилини. А потім продовжу жити, як жив, і працювати для своєї громади та України.

– Як думаєте, оті мільйони, що виїхали за кордон, повернуться?

– Повернуться, якщо до влади прийде проукраїнська влада з націоналістом на чолі.