Агітація чи зомбування?

Спершу мені здалося, що у мене класичний синдром deja vu: стривай, я ж щойно вже бачив на білборді оте  обличчя. Я струсонув головою і ущипнув себе за кінчик носа. Начебто перебуваю при тверезому глузді та здоровій пам’яті. А очі в цей момент через вікно тролейбуса фіксують те ж саме обличчя на черговому білборді. Потім – знову…
Чому мені й не лише мені так вперто (щоб не сказати – нав’язливо) демонструють це лице? З якою кінцевою метою? Очевидно, хочуть, щоб його образ міцно, на рівні підсвідомості засів у моєму мозку і вже не вилазив звідти. Інакше кажучи, мене та усіх інших просто зомбують.
Зомбі – людина, яка сліпо підкоряється волі інших людей безпосередньо або через вплив різноманітних електронних засобів, приладів і т.д.
(тлумачний словник)
Оце «і т.д.», очевидно, включає і агітацію, яка зараз вулканічною лавою накриває вулиці, сторінки газет, радіоефір, телеекрани. Для редакторів місцевих ЗМІ настала врожайна пора, з’явилася можливість підлатати редакційний бюджет за рахунок потоку замовних матеріалів (хай живе вільна преса!). А для кандидатів  у місцеві ради і крісла мерів – час для самопіару, настійливої, аж до нудоти в шлунку демонстрації власної компетентності, ефективності, розпорядливості, совісливості, державницького мислення і ще багато  того, чого немає (ну, звичайно ж, немає!) у їхніх суперників у виборчих перегонах і що так може прислужитися знервованому й дезорієнтованому соціуму. А за всім цим зримо простежується (і нав’язується) образ чергового спасителя, який має повні кишені рецептів для розв’язання усіх (геть усіх!) проблем. Принагідно увімкніть телеканал «Animal Planet» і подивіться, як там самці орангутангів б’ють себе в груди в період женихання і гордо випинають нижню губу: «Я найкращий! Я найсильніший! А всі решта – нікчеми!»
Щодо нікчем можна, мабуть, погодитися. Ми й справді нікчеми, якщо купуємося на відра обіцянок чергового політичного спритника, а потім із якоюсь мазохістською обивательською зловтіхою читаємо у місцевих ЗМІ про сумнівні,  малопривабливі а то й скандальні діяння своїх обранців.
Вся ота агітаційна вакханалія, включаючи набридливе миготіння на телеекранах, – справа, мабуть, недешева, але чого не зробиш заради любові. Маю на увазі – любові до власних політичних чи бізнесових амбіцій. Напевно, все-таки доволі непогані перспективи відкриваються з депутатського крісла, якщо он скільки охочих всістися в нього. Хоч ріжте, хоч крайте, але не наважуюся повірити у щирість і благородство спонукань переважної більшості кандидатів у народні обранці. У шалене прагнення увійти до вузького кола «обраних» – вірю. У переслідування власних корисливих інтересів – теж вірю. У отримання своєрідного «кайфу» від закулісних партійних інтриг –знову ж таки вірю. А от щодо глянцевого плакатного образу безкорисливих слуг громади – даруйте…
Саме тому, щоб позбавити мене і мені подібних останніх крихт скепсису (і здорового глузду) та заманити, наче віслюка морквиною, на виборчу дільницю, нас усіх нині натхненно зомбують. Набридливими білбордами і солодкими обіцянками вирішити, допомогти, захистити, навести лад…
Я б, може, й  повірив, але…
Ти сказав раз – я повірив тобі. Ти повторив вдруге – я засумнівався. Ти сказав втретє – я перестав тобі вірити (східна мудрість).
Ігор ДУДА