Віталій ЛУГОВИЙ: «Театр починається з любові»

Луговий Віталій Леонідович народився 3 липня 1973 р. в с. Павлівна на Миколаївщині. У віці 5 років переїхав з батьками на батьківщину матері – в с. Двірець Хмельницької області, де минули шкільні роки. Навчався в Тернопільському ПТУ № 4, закінчив хореографічне відділення Теребовлянського вищого училища культури.

Працював в Ізяславському РБК та викладачем місцевої школи мистецтв по класу хореографії. У 1994 р. вступив на театральне відділення Тернопільського музучилища ім. С. Крушельницької.

На заочному відділенні Рівненського державного гуманітарного університету здобув ступінь магістра за спеціальністю актор драми, викладач фахових дисциплін.

За час роботи в театрі зіграв понад 70 різнопланових ролей. У 2021 р. став лауреатом обласної премії у галузі культури і мистецтв ім. Леся Курбаса за виконання ролі Мартина Борулі у п’єсі «Мартин Боруля» (І. Карпенко-Карий). У 2021 р. йому присвоєно почесне звання «Заслужений артист України».

Про шлях до театру

– Пане Віталію, з чого почався ваш творчий шлях?

– Кажуть, що особистість людини формується ще з раннього дитинства. Так вийшло і зі мною. Ще змалку мені подобалося співати і танцювати. Мене, малого, навіть залучали до виступів на сцені сільського клубу. Коли навчався у Тернопільському ПТУ № 4, моя творча натура проявилася і там. Я одразу записався на танці в хореографічний гурток. Першою людиною, яка розгледіла в мені артиста, була викладачка танців Ольга Поліщук, вона й порадила мені змінити професію, так я подав документи на навчання в Теребовлянське училище культури. Ольга Несторівна особисто взялася за мою підготовку до екзаменів. Приміщення відповідного не було, тому займалися під відкритим небом – недалеко від її будинку. Екзаменатором був Ігор Николишин, якого зараз можу впевнено назвати своїм найголовнішим вчителем. Йому сподобався мій танцювальний номер, мене прийняли на навчання, а ще одразу взяли до складу танцювального ансамблю. В ньому брали участь уже досвідчені танцюристи, тому було до кого тягнутися. Наполегливість далася взнаки, вже до кінця курсу я танцював не гірше від них. 

Але танці не були моєю кінцевою метою. Я прагнув стати театральним актором, почавши з артиста балету. Ця мрія народилася в мене тоді, коли ще студентом ПТУ вперше переступив поріг театру. Перша вистава, яку я побачив, «Мартин Боруля», стала для мене знаковою, зараз я граю в ній головну роль. А тоді мене настільки зачарувала гра професійних акторів, я так захотів стати схожими на них, що в майбутньому вже бачив себе на цій сцені. Тому паралельно навчався на режисерському відділі. Саме там, з легкої руки моєї викладачки Стефанії Облещук, я зіграв свою першу роль Голохвастова у п’єсі «За двома зайцями». 

Проте на роботу в театр вдалося влаштуватися не одразу, тому після закінчення училища культури деякий час працював викладачем хореографії в Ізяславі. 

Дізнавшись про відкриття набору на акторський курс Тернопільського музучилища, одразу подав документи й успішно пройшов прослуховування. Навчався під керівництвом народного артиста України В’ячеслава Хім’яка і заслуженого діяча мистецтв В’ячеслава Жили. Ще під час навчання мені довіряли епізодичні ролі на сцені професійного театру. У 1997 р. з виставою «Ніч на полонині» наш курс взяв участь у Міжнародному театральному фестивалі «Брюхаха» у м. Ліверпуль, Велика Британія. У ті часи в нас було багато виступів у різних містах України.

У 1998 р. моя мрія здійснилася – мене прийняли на роботу в Тернопільський музично-драматичний театр ім. Т. Шевченка на посаду артиста балету. Це не означає, що я лише танцював. Я був звичайним актором: співав, виходив у масовках, грав епізодичні ролі.

– Чи пам’ятаєте свою першу професійну роль?

– Моя дебютна роль у професійному театрі, яку зіграв ще під час навчання, – розбійник у казці «Снігова королева». Це не була звичайна епізодична роль, а передбачала багато виходів у різних пригодницьких епізодах. До речі, я досі люблю грати для діток. Їх не обдуриш, адже вони, як ніхто інший, вміють відрізнити фальш від щирості. Тому їхня реакція є цінною. Якщо діти повірили і сприйняли схвально, значить, актор виклався на повну. 

– Ви згадували про вокальні ролі. Ви співали у хорі чи мали сольні партії?

– Мій голос – тенор. Під час вистав актори багато співають. І в хорі, і дуетом. Сольно я співав арію імама у виставі «Запорожець за Дунаєм». У виставі «Пошилися в дурні» в мене були і сольні партії, і дуетом з актором, заслуженим артистом України Сергієм Андрушком, який, до речі, зараз у лавах ЗСУ боронить нашу державу.

Актор має бути універсальним

– У вас за плечима – великий перелік різнопланових ролей. А яке амплуа, на вашу думку, найбільше підходить до вашого характеру?

– Кожен молодий актор, який приходить в театр, думає, що він може зіграти будь-яку роль. Але так не буває. Є режисер, він робить загальне дійство, яке глядачі потім побачать на сцені. Він підбирає для кожної своєї вистави окремий ансамбль акторів, які, на його думку, найбільше підходять для тієї чи іншої ролі. Тому саме режисер визначає для мене ті чи інші ролі. Якщо говорити про персонажів, які мені найбільше подобається грати, то це ті, в яких можна повністю розкритися, показати всю глибину почуттів та емоцій. Серед інших, які я зіграв, можу виокремити ролі Миколи Задорожного («Украдене щастя», І. Франко) та Яго («Отелло», Вільям Шекспір). У драматичних виставах режисери доручають мені характерні вікові ролі. А в казках я, зазвичай, граю нечисту силу (усміхається). А якщо говорити про амплуа, то воно не є актуальним. Теперішній актор має бути універсальним, різноплановим.

– Чи існують такі ролі, на які ви точно не погодилися б?

– Звичайно, можливі різні ситуації, які можуть зашкодити грі: якісь технічні проблеми, погане самопочуття чи хвороба. Тоді актора замінить дублер. Але я переконаний, що актор не має права безпідставно відмовитися від ролі, на яку його призначив режисер. Є підписаний контракт, є посадові обов’язки, які потрібно виконувати.

– Як вам вдається запам’ятовувати так багато ролей водночас? Чи користуєтесь допомогою суфлера?

– Суфлери вже давно відійшли в минуле. Можливо, вони десь ще й залишилися, але хіба що як форма театрального мистецтва. Всі ролі актор повинен запам’ятовувати. Для цього є різні методики, прийоми, які мають назву «тренінг і муштра». Слова запам’ятовуються в процесі репетицій. Бувають різні випадки, коли, наприклад, актору може стати зле і він вчасно не згадає свою репліку. Тоді його партнер повинен якось імпровізувати, щоб підтримати. Тому на репетиціях також обговорюються різні можливі нестандартні ситуації на сцені та сценарії поведінки акторів під час них. 

– Як на вашу творчу кар’єру вплинуло присвоєння звання заслуженого артиста?

– Фактично ніяк. Це своєрідний підсумок і оцінка моєї багаторічної праці. До речі, цей рік у мене знаковий, я святкую півстолітній ювілей і 25 років своєї творчої кар’єри. Звісно, мені дуже приємно було отримати це високе звання, але зупинятися на досягнутому не збираюся, буду і далі наполегливо працювати задля самовдосконалення. А ще важливо, незалежно від звань і регалій, завжди залишатися людиною. 

Спільна справа із дружиною

– У вас є цікаве хобі – квітникарство. Звідки у вас така любов до флори?

– Квітникарство – це наша спільна справа з дружиною Наталкою. Саме із знайомства з нею в мене з’явилося це хобі. Але я теж народився в селі, тому любов до природи у мене в крові. Моя найулюбленіша квітка – ірис. Зараз ми вирощуємо 800 сортів цих чудових рослин. Також маємо кількасот різних сортів троянд, деякі з них починають свою історію ще з 19 століття.

– Кажуть, що театр починається з вішалки. А з чого він починається для вас?

– Для мене театр починається з любові. Із взаємної любові актора і глядача.