Повідомити новину

Поширити:

За кожну знищену батарею — малюють на стволі гармати тризуб. Так артпідрозділ відзначає свої кроки до перемоги.

Чого вартує воїнам кожна така позначка — далі у матеріалі “20хвилин”.

Знайомтеся, наш герой — Михайло, старший солдат, командир гармати артилерійської бригади на псевдо Старий.

Ворога теж вчить війна

Всього на рахунку Михайлового підрозділу понад 5 000 пострілів. Знищив чотири артилерійських батареї, кожна з яких складається із двох – шести гармат, а разом з ними за кораблем відправили танки, бетеери, навіть їх найбільш вартісні радіолокаційні системи, так звані “зоопарки”, а ще “гради”, “торнадо”, іншу далекобійну техніку, разом боєкомплектом і мокшанською піхотою.

— Точні влучання нас мотивують, — каже, — без їх підтвердження немає мотивації.

Найбільше пишається своїми солдатами — цілеспрямованою командою, які точно знають заради чого воюють.

Не зважаючи досягнення, Михайло залишається скромним і зосередженим на виконанні свого обов’язку. Він вважає, що війна далека від завершення, і що ворог вчиться та прогресує так само, як і його підрозділ.

— Вороги теж вчаться під час війни, — зазначає співрозмовник. — Не варто недооцінювати противника. Це такі ж самі війська, як і ми. Зараз вони набагато досвідченіші, порівняно з мобілізованими, які були раніше. Вони прогресують. Це означає, що війна триватиме ще довго.

Навчався в Німеччині

Працюють хлопці на так званих “трьох сімках” — маневрених гарматах закордонного виробництва. Спочатку гармата видалася Старому делікатною, та на практиці оцінив її значні переваги — точна, маневрена. Тепер, каже нізащо б не перейшов на колишні, радянські. Навчився володіти ними в Німеччині. Відтоді і очолив команду. До цього кілька місяців був номером обслуги.

— Ми з підрозділом пройшли всю лінію фронту: Бровари, Конотоп, кордон вздовж Сумської області, потім — Донбас, південний схід.

Військовий шлях Михайла розпочався, коли він підписав контракт за півроку перед повномасштабним вторгненням. До війни працював у слідчому ізоляторі молодшим інспектором відділу нагляду. В ООС воювали два його брати, Михайло теж не хотів залишатися осторонь військових дій на сході.

Втратив двох побратимів

Підписав контракт у воєнізованій частині, яка дислокувалася у його рідному місті на Тернопільщині і був напоготові виконувати свій головний обов’язок. Тоді він ще не знав, якою буде ця війна.

— За півроку до війни я підписав контракт, — продовжує Михайло. — До цього я працював у СІЗО. Війна — це, як робота. До всього звикаєш, хоча тоді не думав, що вона буде наскільки жорстокою.

За рік Старий потрапляв під обстріли артилерії та бачив жахіття війни зблизька. Вона встигла обпекти свідомість і закарбуватися в пам’яті найстрашнішим — болючими втратами побратимів. Це було двічі. І обидві втрати — на одному напрямку.

— Я двічі втрачав побратимів там, де навіть важче, ніж на Донбасі, — неохоче розповідає старший солдат, пригадуючи одну із фатальних історій. — Хлопці якраз прийшли нас підмінити і потрапили під обстріл. Один з них загинув, отримавши осколкове поранення, іншому відірвало руку.

Це страшні речі, про які військовому говорити дуже важко, це ті будні війни, до яких ніколи неможливо звикнути.

Історія — непередбачувана

Про війну чув з дитинства, та в дуже загальних обрисах. Батько Михайла в армії був мінометником, пригадує, як вони разом переглядали  армійський альбом, тримаючи його на колінах. Найбільше малого Михайлика тоді захоплювали міномети, які теж потрапили на чорно-білі світлини. Ні він, ні батько тоді й уявити не могли з ким доведеться воювати синові колись, здобувши для цього навички на навчаннях у Німеччині.

Проти німців воював дідусь по батьковій лінії у радянській армії під час Другої світової війни.

— А вже дід по матері воював в УПА, потім був репресований сталінським режимом, — торкнувшись родинних спогадів, продовжує Старий. —  Щоправда, ніколи не хотів про це говорити. Я дізнався про УПА після розпаду Радянського Союзу в 1992 році.

Родина — надія і опора

Родина для  Михайла — це найбільша моральна підтримка. Вдома на нього  чекають дружина, 20-річний син і 13-річна дочка. Поки Михайло на війні, ворожі ракети прилітали і в його рідне мирне місто. Він  не дивувався цьому, бо бачив справжню війну. Найбільше переживав за свою сім’ю.

— Я розмовляю з рідними щодня. Вони чекають, що війна закінчиться і ми переможемо. Свою відпустку я провів із сім’єю. Ми були разом сім днів, смакували кожну мить — чи це перегляд фільмів, чи закупи в магазинах — насолоджувалися мирним життям. Вдома воно зовсім інше, ніж тут. Наче й немає війни.

Гріє душу надіями і притягує додому іще одна мрія. Крім основної роботи у Михайла було захоплення — робота з металом. Має невеличку майстерню електрогазозварки. Виконував замовлення клієнтів. Це те, що він любить, і планує розвивати. Зараз його захоплення є корисним на фронті. Іноді гармату ремонтує самотужки. Усе залежить від складності пошкоджень, каже.

Герой — не за славу

Ковальство передалося у спадок від діда. Михайло відновив його наковальню і дорожить як цінною реліквією.

— Були мрії, бажання, — зітхає. — Війна внесла корективи. Якщо повернуся з ногами і з руками — буду продовжувати справу.  Є плани на токарні фрези.

Напрошуємося на інтерв’ю після війни — уже у Михайлову майстерню, він тут же спростовує:

— Я не такий герой… Може комусь і подобається слава… А я не такий.

Як і інші герої, Михайло — воює не за славу чи визнання. Він бореться за свою країну, свою сім’ю і свої переконання. Жертвує частиною життя, енергією та безпекою заради справи, в яку вірить.

 Що кажуть колеги по службі?

Охарактеризував нам Старого його командир на псевдо Злий.

— Ну що можна сказати? — дивується. — Лише позитивне!  Михайло — один з найкращих командирів гармат, виконавчий, дисциплінований, технічно підкований, гармата працює на його ентузіазмі, — продовжує на одному подиху. — Піклується про особовий склад. Має унікальну здатність — визначати за звуком, куди летить ворожий снаряд. Це допомагає вчасно сховатися в укриття, або змінювати позиції, щоб відмінно працювати по засідці.

Наголосив Злий, що досягнень батареї — не злічити. Надійно прикривають нашу піхоту. З найбільш відчутних відзначив знешкодження “зоопарку”, мовляв: “відсікли їм “очі” — стало нам легше”.

— Ось, навіть сьогодні (в день запису інтерв’ю, — прим. ред.) — з другого снаряду “положили” мінометну секцію, — з гордістю додав до характеристики командир, — 120-й міномет разом з розрахунком і боєкомплектом відправили за кораблем.

Артилерії противника набагато більше, зауважив Злий. Утім, попри їх кількість, наша перевага в точності. Ускладнює роботу в’язке болото — працюють в полях та степах. Однак, хоч і помалу, та таки просуваються вперед.

Автор: Оксана ЧМИЛЕНКО

Теги: Тернопільські артилеристи