Чула тільки авіціацію та сирени: як тернополянка, яка не бачить, виживає у воєнний час

Війна – це страх, біль, сльози та паніка. А як цю війну зустріли ті, хто не бачить і не чує? Як зібрати себе і вберегти, коли навкруги суцільна темрява або тиша?

Видання «20 хвилин» розповідає історії тернополян з вадами слуху та зору, як вони  пристосувалися до війни, що відчували 24 лютого і як рятувалися.

Життя розділилося на «до» та «після»

Знайомтеся, це 70-річна тернополянка Леся Сушко. Вона за спеціальністю медик і встигла до пенсії попрацювати старшою медсестрою у дитячому садку, а також у Тернопільській школі допризовної підготовки.

Я любила свою роботу, мені подобалося допомагати людям. Та і зараз приємно, коли колеги та діти мене провідують. Одразу згадую, як працювала з ними, – розповідає вона.

Жінка кілька років поспіль носила окуляри, а шість років тому отримала травму, через яку наразі не бачить навіть тіней.

Я впала і сталося відшарування сітківки ока. Лікарі не змогли мені нічим допомогти. Ми їздили до Києва і навіть столичні лікарі не змогли мені допомогти. Вони сказали, що відшарування ну дуже велике і операцію не можна мені робити. Я трохи бачила на друге око, але у мене виявили глаукому. І ця хвороба з’їла останні відсотки мого зору. Наразі зору у мене зовсім немає, навіть тіні.  Звичайно, це дуже важко, коли спочатку ти бачиш цей світ, живеш, працюєш, а потім стається така біда і все. Духом я стараюся не падати, знаходжу для себе розраду в цьому житті, – додає співрозмовниця.

Зараз жінка не може працювати за фахом, натомість знайшла собі розраду в українському товаристві сліпих. Більше того, вона вже заступниця директора в організації та член правління.

А вільні хвилини вже 25 років поспіль присвячує хору союзу українок «Дзвони пам’яті». До коронавірусу та війни разом з дівчатами вони виступали в різних містах України та за кордоном.

Літаки дали мені знак…

24 лютого для пані Лесі та її чоловіка мав бути звичайний день. Як завжди, ранкова рутина зі сніданком, новинами та власні справи. Родина до останнього відкидала думки про повномасштабне вторгнення росії на територію України, адже вважала громадян тієї країни своїми братами та сестрами. Але пожити в мирі не судилося…

Люди, які мають вади зору, спираються на свій слух. Я завжди прислуховуюся, щоб зрозуміти, що відбувається навкруги. Щодня о п’ятій ранку я чула звуки літака і розуміла, що це черговий рейс. Люди кудись полетіли. А 24 лютого я почула звуки цілої авіації. Це було від п’яти літаків, один за одним. І тоді я сказала чоловікові: все, вставай, мабуть війна. Я була дуже стривожена, я навіть не пам’ятаю як пережила той день. Була невідомість, сирени і великий страх за життя всіх наших українців, – розповіла пані Леся.

За всі дев’ять місяців повномасштабного вторгнення родина не ходила до сховища. Була спроба 24 лютого, але через штовханину та паніку навкруги, спуститися в укриття жінці так і не вдалося. Тому подружжя прийняли рішення про переїзд на Бережанщину, де залишилася батьківська хата. Там вони пробули майже все літо.

Ми живемо на четвертому поверсі і було дуже страшно залишатися в квартирі. Чоловік взяв наші запаси борошна, цукру, якісь крупи, наші речі, все завантажив у машину і ми поїхали. Великих запасів їжі, ліків у нас не було, бо маленькі пенсії. Добре, що у чоловіка машина на газу і ми не стояли у чергах, нам вистачило палива, щоб доїхати на Бережанщину. Я постійно там плакала, адже для людей з інвалідністю війна вдвічі, а то і втричі страшніша. Ти нічого не бачиш, не знаєш, яка ситуація навкруги і чого очікувати, – розповідає тернополянка.

Розрадою для тернополянки Лесі стало улюблене хобі – співи у хорі союзу українок «Дзвони пам’яті». Жінки збираються у Тернополі, вчать нові пісні, співають, підтримують одна одну і моляться за перемогу.

Ми довго не співали, адже на душі тяжко від всіх подій. Було, як то кажуть, не до співів. Але потрохи ми вирішили повертатися до своєї справи. Це звичайно складно, бо мене має хтось туди привозити, супроводжувати, але мені так добре у колі приємних людей. Мені так подобається. Також ми влаштовуємо зустрічі з іграми та чаювання в нашому українському товаристві сліпих. Граємо у шахи, спілкуємося, нам добре разом. Бо зараз без підтримки ніяк, – наголошує жінка.

Наразі місцем сховища для жінки слугує коридор або ванна кімната. Там вона вже облаштовується і чекає, коли повідомлять про відбій повітряної тривоги.

Вони нелюди, які все зруйнували… 

Леся Сушко переймається за кожне українське місто, адже за своє життя неодноразово подорожувала Україною. Та особливо боляче жінці згадувати прекрасний Маріуполь, який російські військові розбили вщент, а багатьох його жителів замордували.

Маріуполь – таке гарне місто, було колись. Я пам’ятаю, як неодноразово приїздила туди до двоюрідної сестри. Що ж з ним зробили ці нелюди. Вони його зруйнували, повбивали дітей, жінок, чоловіків. Мені так боляче слухати по новинах про це місто. До нас прийшла не друга армія, до нас прийшли грабіжники. Вони спустошують наші землі від прекрасного, від людей, від всього. Я інколи як представлю, що над людьми знущаються, що з ними там роблять. Моє серце просто розривається, – розповідає жінка.

Болить серце і за дітей, які через окупантів залишилися сиротами або опинилися у ворожій країні під час евакуації.

Я до останнього думала, що це якась помилка. Вони ж колись рахувалися нам як брати, а сьогодні прийшли вбивати. На вулиці 21 століття. Що це відбувається? У мене батько воював на війні і постійно розказував про ті жахливі події, де ж ми думали, що нас спіткає така велика біда. А вийшло, що наших дітей викрадають, наш цвіт вбивають, все з музеїв вивозять. Наші діти залишаються сиротами. Діти, яких забрали в росію, там голодують, бо росія їм нічого не зможе дати. Вони у нас пралки та унітази крадуть, про яке їх майбутнє можна говорити, – додає пані Сушко.

Натомість жінка переконана, наші хлопці – найкращі, і перемога обов’язково буде за Україною. Адже ми єдині, сильні та хоробрі. Для нас не існує перешкод. А наші діти мають вже зараз вчити більше української мови, історії, аби у подальшому не допускати таких помилок. І щоб жодної дружби з росією не було.