Чому й для кого лунає тривога?

Подеколи проста аж до примітивності відповідь є найбільш правильною: якщо лунає сигнал, то він має спонукати до якоїсь дії. В даному випадку – сховатися в найближчих укриттях. Відомо  ж бо, що нині це – зовсім не навчання з цивільної оборони. Це, якщо сказати зовсім коротко і жорстко, – війна.

Але люд український, як відомо, сміливий. Навіть вельми сміливий – аж до повної нерозсудливості й граничної легковажності. У цьому мав нагоду пересвідчитися днями, коли сигнал повітряної тривоги застав мене в пожвавленому районі міста. Думаєте, він миттєво спорожнів? Усі обивателі слухняно (тобто, якнайшвидше) подалися у сховища? Зовсім ні – здавалося, що всі вони чи то глухі, або ж наділені стоїчними спокоєм і витримкою. Принаймні якихось видимих ознак занепокоєння протяжна сирена у них не викликала – усі продовжували кудись іти, торгівля на вулицях не припинялася і, взагалі, здавалося, що причин для занепокоєння не більше, ніж, приміром, при раптовому пориві вітру. Комунальний транспорт, щоправда, зупинився, і водії про щось перемовлялися між собою біля маршруток і тролейбусів.

У мене є досвід деякого подиву з приводу реакції значної кількості людей на звукові подразники. Під час ще першого візиту до Туреччини, почувши опівдні в самому центрі курортного міста мелодійний спів мулли з мінарету неподалік, я, зізнаюся, очікував, що всі тамтешні правовірні, як один, постелять килимки для намазу й щиро молитимуться. І був подивований, коли побачив, що на трохи гамірну і ще більше розслаблену атмосферу міста це ніяк не вплинуло. Тамтешнім “бусурманам” таке, на мій недосвідчений погляд, богохульство нічим, як виявилося, не загрожувало. Тим більше – не обіцяло несподівані  ракети з неба.

Для нас же нині така перспектива зовсім не видається фантастичною і нереальною. Про загрозу не втомлюється повторювати у своїх телезверненнях до мешканців міський голова. І все ж вони (в тому числі, каюся, і я) нехтують нею. Можливо, думають, що все це схоже на нашу славнозвісну боротьбу з корупцією: багато галасу, грізних обіцянок, а в результаті… гучний холостий постріл? Та всі оті “іскандери”, “кинджали” та інші “богопротивні” знаряддя створювалися не для “потішних” вистав і фільмів у стилі action, а для конкретної мети: руйнувань (масштабних) і вбивств (масових). І літають вони нині не так вже й далеко від нас. І немає жодної гарантії, що одного дня якійсь з цих “іграшок” не заманеться завернути в наш бік. На той випадок і існує сигнал повітряної тривоги – щоб попередити людей.

Його старання, як я міг переконатися, наразі не дуже дієві. Напевно, зовсім даремно. Невже потрібно, щоб щось таки впало з неба? Перша “ластівка” вже, мабуть, з’явилася: в ніч з неділі на понеділок 4 березня у тернопільському небі щось спалахнуло і бабахнуло…

Ігор ДУДА