Жорстка фронтова реальність і Бог присутній серед людей

Бог плаче з нами над братськими могилами, Бог – на вокзалі у Краматорську, Бог з «азовцями» на «Азовсталі»  під час хімічної атаки, Бог у кожному танку й окопі з нашими воїнами…

«Християнство у звичайній формі, в академічній, на війні не працює. На війні інші форми сповідання віри Христової (не теоретичні, а практичні), і тут є Сам Бог серед нас. Догми і канони на війні не потрібні, коли Бог присутній реально серед людей (живих і мертвих) – ті, що мають вуха, нехай почують і зрозуміють», – написав один священнослужитель у соціальній мережі.

Найвищого захисту потребують усі українці. І ще – зброї, інших матеріальних ресурсів для війни. І ще – виснаження ворога.

П’ятий пакет санкцій щодо агресора запрацював. Болючий, виснажливий для нього, але не дуже… Зокрема, ембарго на енергоресурси стосується лише російського вугілля. Наразі немає одностайності серед країн НАТО щодо того, яких заходів варто вжити щодо росії. Про це пише The New York Times із посиланням на високопоставлених західних чиновників.

Так, країни Центральної Європи, зокрема Польща та країни Балтії, виступають за повний розрив із москвою та за те, щоб «поставити росію на коліна». Вони вважають, що все, що рф може представити як перемогу, завдасть серйозної шкоди європейській безпеці. Але інші вважають, що росію не так легко підкорити, і результат війни, ймовірно, буде заплутаним — скоріше виснажливим перемир’ям, ніж гучною перемогою. Західні посадовці кажуть: Франція, Німеччина та Туреччина вважають, що контакти з рф необхідно підтримувати.

За їхніми словами, в Альянсі існує загальна згода про те, що росія більше не є стратегічним партнером НАТО, тож Альянс більше не обмежений лімітами військ, які передбачав Основоположний акт росія-НАТО 1997 року, і що військову позицію слід різко посилити, аби стримувати росію. Є також зобов’язання продовжувати допомагати Україні — зазначається, що близько двох третин членів НАТО вже надали нам летальну зброю, пише «Дзеркало тижня».

Світові ЗМІ спонукають Альянс до рішучих дій. Впливова газета The Guardian закликає створити безпечну зону на заході України. Для цього застосовувати авіацію та сухопутні сили. Повідомити москву, де буде ця лінія безпеки і увійти в Україну за запрошенням Києва. Також – захистити Одесу. Для цього надіслати у Чорне море натівський флот.

Ще один крок: інформувати путіна про те, що якщо його артилерійські та ракетні підрозділи знову обстріляють мирних жителів, як от у Краматорську, вони будуть вважатися законними військовими об’єктами НАТО.

Вплив ЗМІ на зовнішню політику НАТО не варто недооцінювати. Не лише нам, а й усьому світу достеменно відомо, що це не просто російсько-українська війна – на наших теренах триває світова війна, однією із не задекларованих сторін якої де-факто є НАТО. Війна нашими силами, нашими життями, нашою територією. Це усвідомлення накладає обов’язок діяти, бо наші невдачі – це їхнє фіаско.

Наразі попри потужну світову підтримку (приїзд Боріса Джонсона – чи не найяскравіший вияв цьому) триває жорстка фронтова реальність. Східний напрямок напружений й готується до потужної хвилі масованого ворожого нападу. Війна кровопролитна і надовго – це ми теж уже збагнули.

Молимося за морпіхів у Маріуполі – вони, як останній бастіон – на заводі «Азовсталь» не здають місто й потребують військової підтримки. Багато дорікань за «азовців» сипляться на вище військове керівництво – чому не провели деблокаду, чому немає військової підмоги? Головнокомандуючий Збройними силами України Залужний на це відреагував так: військові рішення і дії мають залишатися поза межами публічного обговорення.

Коли я писала ці рядки, лідер полку «Азов» Андрій Білецький через відеозверненя розповів про те, що російські загарбники скинули хімічну зброю на завод «Азовсталь». Унаслідок атаки постраждало троє «азовців»: у них чітко виражені ознаки хімічного отруєння. Проте катастрофічних наслідків немає. На думку командира, росія вдалась до застосування хімічної атаки, оскільки не може захопити Маріуполь та українських військових.

Пригадується, не так давно у Європі проговорювалася теза: якщо росіяни застосують хімічну чи  бактеріологічну зброю, Європа повністю відмовиться від їхніх енергоносіїв. Ну, пора.

Власне, ще про одну важливу тенденцію. росія активізувалася в інформаційній війні, що дуже помітно з антиукраїнських та проросійських коментарів під статтями про війну у різних західних країнах. Йдеться не лише про заперечення військових злочинів у Бучі, Краматорську, а й сіяння зневіри, мовляв, Україна проречена, нам нічого втручатися, бо усі помруть. А українцям пропонують капітуляцію. На цьому фоні ніби в унісон уже на наших теренах з’явилися диванні військові стратеги, які з категоричністю вимагають активних військових дій у Маріуполі, негайного звільнення Херсонщини. Звісно, це було б добре – усе і негайно. Але даймо можливість над цим працювати ЗСУ і не допускаймо слів «зрада», «нас зливають», бо під час війни ці слова не мають алегорій й набувають справжнього значення. Будьмо обережними, бо «зрадофільські» настрої саме те, чого домагається ворог.

І насамкінець – про нас. Написав поет і письменник Андрій Любка: «Ми довго роззиралися в пошуках української еліти, весь час розчаровано киваючи на депутатів, олігархів чи медійних персон, а виявилося, що еліта ходить у нас просто під носом.

Це прості люди, які в своєму містечку й селі тримають на власних плечах життєдіяльність і оборону, всі ці моторні тітки й дядьки. Це дрібні підприємці, які в своїх приміщеннях і крамницях повідкривали волонтерські штаби. Це трактористи, які фактично під обстрілами виїжджають у поле, бо час сіяти.

Це водії автобусів, які погоджуються сьогодні їхати в гумконвоях на тимчасово окуповані території, щоб везти туди допомогу й забирати звідти людей. Це героїчні провідники, які без страху їдуть у зону бойових дій, заспокоюють і допомагають біженцям у вагонах, а на мирних станціях допомагають волонтерам вантажити у вагони гуманітарку.

Це автозаправники, які стояли на Житомирській трасі в перші дні війни і терпляче обслуговували наляканих і знервованих людей. Це комунальники, які під обстрілами вивозять сміття, ремонтують водопроводи і лінії електропередач, щоб забезпечити людей необхідним.

Це лікарі й медсестри, які по 24 години на добу рятують людей, ні на що не скаржачись, а у вільну хвилину ще волонтерять, збираючи аптечки на фронт. Це вчителі й вихователі, які підтримують зв’язок зі своїми учнями, намагаються відволікти їх від тривожних думок, продовжують навчальний процес.

Це кухарі й пекарі, які своїми золотими руками годують мільйони людей, даючи смачну й гарячу страву людям у скруті і воякам на фронті. Це працівники банківської сфери й фінансових установ, які втримали стабільність, довозили готівку в банкомати й налаштовували термінали, щоб не почалася справжня паніка. Це рятувальники, які цілодобово розбирають завали, гасять пожежі й рятують людей.

Це касири в супермаркетах, експедитори й вантажники, завдяки яким у нас є все необхідне, дрібні клерки у віконечках ЦНАПів, які з усмішкою допомагають біженцям, це патрульні поліцейські, завдяки яким на вулицях безпечно, автомеханіки, які “шаманять” авто для фронту й тилу. Це люди всіх професій, які на цей час відклали свою основну роботу і передусім волонтерять.

І врешті-решт це наші вояки, які ніколи не були особливо обласканими державою, перебивалися на найманих квартирах і за свої гроші докуповували елементи спорядження, але в потрібний момент стали стіною за Україну.

Це ті “прості” люди, роботу яких ми часто не помічаємо, але без яких неможливо уявити життєдіяльність громади. Саме ці прості люди зі спрацьованими руками рідко з’являються на екранах, але вони є кістяком України.

Вже після перших вибухів вони могли махнути рукою на свою роботу й сказати, що не збираються тут ризикувати за мінімальну зарплату, і втекти в Європу. Але в ключовий момент виявилося, що гроші не головне, головне – проста людська порядність, гідність.

Ці люди є фундаментом нашої країни, її золотим резервом, справжньою елітою. Я мрію, щоб після війни саме вони насамперед відчули, як країна змінюється, як вони стають заможнішими й захищенішими. Щоб наша країна віддячила їм сторицею за просту, але безмежно важливу працю. Щоб вони почали заробляти так, аби й на ремонт, і на машину, і на море, і на дітей було.

Нашу повагу вони вже здобули, тепер слід подбати, щоб саме ці верстви населення стали основним вигодонабувачем від оновлення й відбудови України. Щоб грандіозна відбудова стала не черговим інструментом збагачення олігархів, а шансом для простих порядних людей нарешті стати фінансово на ноги,  і до гідності людської додати ще й здорову заслужену заможність.

Якщо після війни ці мільйони простих прекрасних людей на власній кишені відчують покращення, це буде справедливий наслідок важкої перемоги. Вони виявили свою реальну, просту, хоч і не красномовну, любов до України. І Україна має відповісти їм взаємністю».

ОЛЬГА КУШНЕРИК