Хочемо миру, але не фальшивого

Війна заходить у фазу марудної, окопної. Ми освідомили, що не вдасться швидкими темпами знищити нескінченну орду. Навіть Арестович, який раніше був мотиватором впевненості та спокою (жартували навіть: випити сто грамів Арестовича і лягти спати) зараз каже, що на нас чекають непрості тижні. І ось тут дехто уже готовий впасти у зневіру та розпач. Але саме того очікує ворог – психологічно зламані приймуть мир на будь-яких умовах.

Насправді, ті, хто хоч трохи розуміються на війні, знають, що не відбувається чогось непередбачуваного – триває воєнний марафон. А ті, хто безпосередньо воює, тримає на своїх плечах оборону, здійснює контратаки, впевнено виконують свою роботу. Без сумніву, воїни теж хочуть миру, але справжнього, не фальшивого – без небезпечних для країни поступок. Цей місяць війни надто дорого вартував усім нам, тому жодних компромісів, на кшалт здачі території, бути не може.

Ворог гатить ракетно-бомбовими ударами, знищуючи інфраструктуру, житлові будинки українців. На Тернопільщині в останні дні усе загрозливіше звучать сирени повітряних тривог, бо під прицілом орків, поміж інших регіонів, і західні області.

За підрахунками військових фахівців, того дня, коли були випущені ракети по Львову, агресор витратив півмільярда доларів. Можна тішитися з його втрат, але нафта і газ постійно поповнюють його прибутки. І наразі західні країни не поспішають відмовлятися від російських  енергоресурсів, хоча застерігають, що це станеться, якщо росія спробує застосувати хімічну чи біологічну зброю. Звісно, нам тоді легше не буде…

Країни так званого Нового світу – Польща, Литва, Чехія, які розташовані близько від агресора і потенційно можуть зазнати нападу, закликають Альянс до кардинальної допомоги Україні, але Старий світ виявляє надмірну обережність. Промовистою є позиція Німеччини. Нещодавно канцлер Олаф Шольц заявив, що вимоги Зеленського щодо більшої допомоги Україні є справедливими, «однак ми не будемо вступати в бойові дії з військовими, навіть якщо ви називаєте їх миротворцями, і ми не створимо безпольотну зону». Він зазначив, що такі заходи стали б початком «грандіозного протистояння між НАТО і Росією». А НАТО не хоче бути частиною цієї війни.

Це не їхня війна, і цим усе сказано… Схоже, історія їх нічого не навчила.

Це політика – почасти просто цинічна. Але увесь світ бачить звірства орків – убивства цивільних, згвалтування, катування і безмежне мародерство. Що це за таке порідддя?…

Журналіст Вахтанг Кіпіані, який зараз із зброєю у руках, написав: «Може, хтось з телевізійників це вже робить, але напрошується фільм з назвою «Мама», де треба у певній драматургійній послідовності змонтувати історії російських мам та їхніх синів-окупантів. Я послухав кілька цих розмов. Маю гіпотезу: ці мами своїх дітей люблять менше, ніж мами інших народів світу, або й взагалі не люблять, бо у них у душі, замість цього, страх до путіна  і несвобода, вони навіть плакати на вміють. Їм діти байдужі або вони живуть у парадигмі “у советских собственная гордость” у формі її повної відсутності. Бо у цих численних роликах видно нелюдську соціальну роль цих жінок. І це їм не кремль роздав методичку “Як говорити з синами у полоні”. Це вони її самі написали за роки безвольного тваринного битованія. Життям це не назвеш. І оце треба світу розповісти. Неемоційно, але акцентовано».

Які батьки – такі діти… Я теж слухала чимало перехоплених СБУ і оприлюднених розмов окупантів з батьками чи друзями. Спілкуються матюками, хваляться мародерством. Гидота і голота.

Натомість про наших людей нехай буде текст військового – про допомогу місцевих жителів одного із населених пунктів центру України. Нехтуючи канонами газетної журналістики, щоб зберегти колорит, подаю допис без правок. Нічого додати чи відняти – це про сутність справжніх людей на війні.

“Ми приїхали в це село і почали займати оборону. Хлопці потроху копати почали… не окоп, канєшно, а таке, щоб можна було впасти туди під час обстрілу. Я не знаю, скільки хвилин пройшло, но я тупо закляк від того, що побачив… Знаєш, коли у людей городи починаються, всі прив’язують на вєлік до рами лопати і шурують шось сажать… Оце була така сама картіна, тільки їхало на мене на цих роверах майже все село… Чоловіки, жінки, всі… пригнали і дивляться на мене… ну, типу, командуй! Питають, де копать? У мене відібрало мову… Стою, як телепень, дивлюсь… Вони бігом відкручують свої лопати від вєліків… Я зібрався з духом, кажу, не треба нічого, красно дякую, ми самі впораємось! Но того вже ніхто не чув… Лопати пішли в хід…

За кілька днів суне на нас колона кацпської техніки. У мене необстріляні молоді пацани кричать: танкі  пруть… Тут розвертаюсь, до нас народ із села хмарою валить і кричить, хлопці, танки кацапські пруть, шо дєлать??? Кажіть, як помагать??? На мене наче відро води крижаної вивернули… Дивлюсь на це і плачу… Кажу їм, бігом назад… ану, по хатам!!!! Та ніхто й не думає…. Кричу знов по хатам… бєзнадьога, пруть з голими руками! Я малих свої пару смикнув, кажу: розверніть бігом їх додому! Підбігає до мене мужик, 73 роки, і каже: «Синку, дай гранату, я все життя комунальником пропрацював і знаю, як комунікації під ліс ідуть. Зараз трубами на перехрестя вискочу, гранату кину і назад в трубу». Клянусь, я чуть не здурів з цих людей.

Бій цілий день. Арта крайню вулицю накрила… 25 хат горять, но, слава Богу, всі живі… Ми ж цю техніку довбемо… Вони поняли, що не прорвуться, давай пробувать на нас з флангів. Палим їхні танкі, бехі, все що бачимо… Розлітаються їхні Т-90. Малі хлопці мої спрацювались. Під вечір інтенсивність падає, отходять скоти. Малі мої кажуть, може отдохнем? Я собі думаю, потомились хлопці, отпускаю… Дивлюсь, скидають броню, кидають зброю і біжать бігом місцевим хати тушить. Я знов плачу… Не  можу на це дивиться і сам біжу помагать».

Ольга КУШНЕРИК