Олеся Жуковська – медсестра Майдану

Неслухняне кучеряве волосся, миловиде обличчя, розумні очі та дитяча посмішка. Це – Олеся Жуковська, медсестра із Майдану.
Вона народилася 27 січня 1993-го у Кременці на Тернопіллі. Закінчила місцеве медучилище імені Арсенія Річинського. Працювала фельдшером у селі.
Коли наприкінці листопада 2013-го почалися студентські виступи за відновлення курсу України на євроінтеграцію, Олеся щиро їх підтримала. А після розгону студентів у Києві залишила все – роботу, рідних – і поїхала до столиці.
Перші дні працювала волонтером на Майдані, готувала їжу, прибирала. А з 4 грудня влаштувалася у медичну службу, допомагала людям уже за своєю спеціальністю. У медичній службі Майдану було півтори тисячі лікарів та медсестер, які обслуговували медпункти та сім польових госпіталів (один із них розташовувався у будівлі Головпоштамту).
Коли почалися силові протистояння із «Беркутом», надавала першу медичну допомогу пораненим майданівцям. Перев’язувала, відводила до машин «швидкої допомоги».
Часто дівчина чергувала на передовій лінії. Так було і 19–22 січня на вулиці Грушевського, де обурений прийняттям «Законів про диктатуру» натовп людей зіткнувся у протистоянні із силовиками, що не давали йому пройти до Верховної Ради для протесту. Три дні тривали бої із застосуванням каміння, сльозоточивого газу, гумових палиць, світлошумових гранат, коктейлів Молотова, водометів та перших прихованих куль із боку силовиків. Розбиті голови, попалені газом очі, відірвані осколками кінцівки, обморожені тіла… Потерпіли від поранень більше тисячі майданівців. Були й перші вбиті: Сергій Нігоян, Михайло Жизнєвський, Роман Сеник. Але повсталі не здавалися…
Олеся, забувши про їжу і відпочинок, працювала на передовій, перев’язувала поранених. Не залишила свою роботу навіть тоді, коли поблизу вибухнула граната і вогонь перекинувся на її куртку. Люди допомогли погасити полум’я, і медсестра продовжила свою роботу… Не думала в той час, що їй, 21-річній дівчині, кохати б та букети квітів отримувати в дарунок, а не перебувати тут, серед крові, болю та смерті! Міцно зціпивши напівдитячі уста, бинтувала й бинтувала… Скільки життів урятували її невтомні руки! Медсестричка зі знаком Червоного Хреста на грудях була на полі бою ангелом, що дарував людям допомогу і життя…
Три місяці Олеся працювала на Майдані. Від холоду й сама захворіла, потрапила з ангіною до лікарні. Коли одужала, їй порадили на кілька днів поїхати додому. Вирішила послухатися поради. Та й мама щодня телефонувала і плакала (Олеся ж – єдина дитина в сім’ї).
Вона пробула у колі своїх рідних недовго – лічені дні. Вісімнадцятого лютого побачила в теленовинах, як «Беркут» розстрілює людей на Майдані, зібрала речі і, незважаючи на сльози та вмовляння рідних, поїхала до Києва. В автобусі, крім неї, не було жодної жінки, лише суворі та занепокоєні чоловіки…
Коли наступного ранку ступила на Майдан, не впізнала його – все довкола спалене, зруйноване, розгромлене… Одразу ж взялася до роботи і працювала, не покладаючи рук, увесь день.
Уранці 20 лютого Олеся несла ліки від Михайлівського собору на Майдан. Ранок був ясний і тихий. Сонце відбивалося тисячами різнобарвних іскорок у снігових заметах. Хотілося посміхатися й забути про біль та війну. Біля Лядських воріт вона зустріла своїх знайомих і зупинилася, щоб поспілкуватися. І тут раптом у тиші пролунали постріли. Щось гаряче обпекло шию, кров залила біле вбрання із великим розпізнавальним знаком Червоного Хреста на ньому. Юнак, що стояв навпроти, упав на землю мертвим… Вона ще встигла набрати тремтячими пальцями на своїй сторінці у Фейсбуці: «Я вмираю».
Машина «швидкої» за лічені хвилини довезла важкопоранену дівчину до лікарні. Зволікати не можна було ні хвилини – куля зачепила артерію. У цей час на столі у прийомному відділенні лікарні задзвонив Олесин закривавлений телефон. Ніхто не наважився відповісти на дзвінок, боячись, що доведеться повідомити рідним дівчини про нещастя…
Операція була важкою, але пройшла успішно. Господь дав їй ще один шанс! Через кілька годин дівчина опритомніла у палаті реанімації.
«Вітаю із поверненням на цей світ! – усміхнулась їй медсестра, що сиділа поряд. – Ти, дівчинко, мабуть, у сорочці народилася! Адже в тебе стріляли забороненою в усьому світі «експансивною» кулею, що, потрапляючи в тіло, розкриває у боки щось на зразок металічних пелюсток і вириває з нього великий шмат. Від такого поранення майже ніхто не виживає. А тобі пощастило – куля пройшла навиліт і не встигла у тобі розкритися. Тому святкуй від сьогодні свій другий день народження».
Олеся кволо усміхнулася у відповідь. Вона ще не знала, що сюжет про її поранення показали того дня у теленовинах на всій земній кулі. І що весь світ обурився від такого нечуваного злочину, бо стріляти у волонтера Червоного Хреста суворо заборонено міжнародним правом! Не знала Олеся і того, що за її одужання молилися люди на всіх континентах! Що двісті угорських волонтерів Червоного Хреста виклали в Інтернеті відео, де вони утворили її ім’я латиною! Що британська музична група «О. Сhildren» перерахувала кошти за концерт на її лікування! За неї вболівала вся планета!
Через добу поранену медсестричку перевели із реанімації до звичайної палати. А там – море квітів. Так знайомі й незнайомі люди дякували їй за мужність і бажали швидкого одужання…
Минуло кілька тижнів, і Олесю Жуковську запросили до Франції та Італії – виступати на міжнародних конференціях, присвячених Майданові. Вона закликала європейців допомагати Україні на шляху становлення, застерігала бути пильними із Росією, якій не можна довіряти…
Влітку Олеся переїхала жити до Києва, влаштувалася на роботу у лікарню «Феофанія», вступила до Національного медичного університету імені Богомольця. Вона мріє стати лікарем. Їй подобається рятувати людям життя.
Все ніби повернулося в своє русло. Тільки уночі дуже часто болить шрам від рани і доводиться пити знеболююче. А ще приходять погані сни. Олеся думає, що той нелюд-«беркутівець», який намагався її вбити, ще й досі не розкаявся у своєму страшному злочині. Адже бездушні вбивці у погонах, стріляючи у беззбройних людей у центрі Києва, гралися-перемовлялися по радіо російською мовою: «У меня «плюс», еще один «плюс», еще…» («плюсами» вони позначали кожного нового ними вбитого, ніби змагаючись поміж собою – хто уб’є більше)…
«Я простила того нелюда! – каже Олеся. – Але чи простить його Бог? Адже «беркутівець» хотів забрати у мене життя тільки за те, що я рятувала поранених! Йому є в чому каятися! А мені – немає! Все, що я робила, я повторила б знову! Заради щастя мого народу! Заради європейської, багатої, вільної та щасливої України!»
Неоніла КРЕМ’ЯНЧАНКА