"Коханий Париж" – здійснення мрії дівчинки-неспокій

Минулого року “Свобода” розповідала своїм читачам про цю неординарну і надзвичайно талановиту тернополянку – Настю Салюк. Тоді на запитання про найбільшу мрію дівчинка, не задумуючись, відповіла: “Мрію стати успішною людиною!”
І, повірте, 16-літнє дівча впевненими кроками йде до своєї мети. Минуло трохи менше року і мене запросили на презентацію її першої художньої книжки. Про юний талант розповідають усі місцеві засоби масової інформації. А Настя ввічливо дякує і запевняє: це – лише початок…
Отож, знайомтеся, перша ластівка Насті Салюк – “Коханий Париж. За крок до мрії”. А почалося так: якось тато Насті пообіцяв, що здійснить її заповітну мрію (поїздку до столиці Франції), якщо вона переможе в одному із престижних конкурсів. Дівчинка задумалася. Вона вагалася, адже на кону, як то кажуть, не мало. Але зібрала всі свої сили у кулак, повірила у себе і здобула перемогу. Це було неймовірно! Настя дуже тішилася. Та засумнівалася, чи виконає татко обіцянку.
Варто сказати, що батьки дівчинки ніколи не давали дітям порожніх обіцянок. Сказано – зроблено. І ось Настя у Франції. Приїхавши додому, дівчина довго ділилася з найкращими подругами емоціями, яскравими спогадами з подорожі. А далі – навчання, різноманітні гуртки, олімпіади, і ті спогади починали помалу згасати…
“Несподівано, як грім серед ясного неба, до нас прийшов весняний карантин. Дні перетворилися на сірі будні. Одне й те саме – навчання, навчання, навчання. Хотілося зайнятися чимось для душі. Тоді й задумала здійснити ще одну давню мрію – написати книжку. Знову виринули у моїй пам’яті ті чудові дні, коли я з найріднішими мені людьми крокувала вулицями Парижу. Там була справжня я, зі своїми юнацькими чудернацькими думками, мріями, вчинками… Далі – два тижні щоденної роботи, хоча не денної, а нічної, бо муза чомусь приходить до мене саме в нічний час…” – розповіла під час презентації Настя.
Далі юна письменниця довго розмірковувала, чи показувати свій перший великий прозовий твір батькам. Однак одного весняного дня таки наважилася.
“Мама, читаючи мій рукопис, то сміялась, то плакала. До слова, прочитала усе за годину. Зізнаюся, я дещо обурилася, адже працювала два тижні. А ось тато, дочитуючи останнє речення, на мить задумався, а тоді рішуче сказав: “Треба видавати”. Не можу передати свої емоції. Мої супергерої, як я називаю їх у книзі, знову здійснюють мою найзаповітнішу мрію”, – продовжила дівчинка.
Щоб видати книгу, мама Насті, Юлія Салюк, звернулася у відоме тернопільське видавництво “Підручники і посібники”. Директор якого – Ярослав Тадейович Гринчишин – теж був одним із гостей презентації. У привітанні сказав наступне:
“Знаєте, протягом року ми видаємо більше двох сотень найменувань книжок. А це означає, що не кожну із них я тримав в руках. Доводиться менше читати, а більше виконувати нудну адміністративну роботу. Коли мама Насті принесла рукопис, я, як звично, віддав його редакторам для опрацювання. А вже коли книга вийшла, я її з цікавості розгорнув і, знаєте, зачитався. Перша думка, яка промайнула: покажіть мені тата, який виховав таку доньку, і вчительку, яка прищепила таку велику любов до літератури, до українського слова. Кожна дорога починається з першого кроку. Твоя дорога, Насте, розпочалась ось із цієї ластівки. Далі, звісно, маєш здобути відповідну освіту, знання, навички. Але нізащо не втрачай отієї щирості і відвертості”.
На презентації були найрідніші для дівчинки люди – батьки, братик, бабусі, дідусь, подруги, а також улюблені вчителі та представники видавництва. І, напевно, усіх найбільше розчулили слова бабусі Галі. Жінка за освітою бібліотекар. Тож любов до читання у них – це сімейне. До слова, жоден із членів родини не уявляє свого вечора без книги у руках.
“Ніби ще недавно Настя бігала поміж бібліотечних стелажів, цікавилася книгами, авторами. А тепер вийшла її книжка… Це дівчинка-неспокій, бо вона нікому ніколи не дає спокою. І це почалося не сьогодні, а з народження, з перших днів. І з того часу вона тримає усіх нас в тонусі (сміється). Пригадую, як ми з другою бабусею ночами носили її на руках, переспівали, певне, усі пісні, що знали, а вона навіть не дрімала…
Колись мама Насті, Юля, коли їй було шість років, задумала зробити свій альбом. Дивлюсь, а на першій сторінці – наше з чоловіком весільне фото. Я здивувалася. А донька щиро усміхається і каже: “Тому що з цього все почалося”. І справді, все починається з сім’ї. І нашій Настусі дуже пощастило з батьками. Вони вкладають у своїх діток всю свою любов, серце, душу, не шкодують ні часу (якого тепер всім бракує), ні фінансів. Усе – для дівчинки-неспокій і хлопчика-доброносця. І результат видно неозброєним оком…
Пам’ятаю, як Настя привезла мені свій рукопис. Я дуже хвилювалася, навіть розплакалась. Мені настільки сподобалося, що я зателефонувала і щиро сказала, що у неї дуже схожий стиль з Ірен Роздобудько…”
На завершення заходу, висловлюючи слова вдячності, юна письменниця сказала: “Я вас дуже прошу: мрійте, не зважайте на вік, клопоти, негаразди. Мрійте і твердо вірте, що ваша мрія здійсниться, бо інакше – ніяк”.
Зоряна ДЕРКАЧ