«СИН УКРАЇНИ» З ГОРИНКИ. ПАМ’ЯТІ ГЕРОЇВ КРУТ…

Документальний матеріал присвячуємо 103-й річниці боїв під Крутами, що відбулися 30 січня 1918 року, Миколі Лизогубу – одному з його героїв, нашому земляку, який народився в селі Горинка на Кременеччині 6 грудня 1892 року, та його правнучці, нашій колезі Олені Сімоновій, котра  в травні 2019 року відійшла в інший світ.
 ОЛЕНА СІМОНОВА – ПРО МИКОЛУ ЛИЗОГУБА
 (Спогад)
  Здавалося, Кременець лежить так далеко від Чернігівщини, від залізничної станції Крути, де 1918 року був розстріляний цвіт української нації, молодої  Української держави. Але не лише відгомін цих подій дійшов до нас. У Горинці, що неподалік від Кременця, проживала в той час родина Миколи Лизогуба – його мама Єлизавета і старша сестра Лівія. Чорним птахом прибилася сюди звістка про його смерть під Крутами. Тоді вона, моя прабабця, ледве пережила загибель наймолодшого сина…
Так, за нерішучість багатьох своїх співвітчизників, відстоюючи Четвертий Універсал, що був прийнятий 22 січня 1918 року і заклав основи Української держави, самостійність УНР, краща українська молодь платила власною кров’ю. Українська інтелігенція – еліта, яка повинна була б узяти в свої руки ситуацію і не допустити протистояння уряду Радянської України та Центральної Ради УНР, в певній своїй кількості не мислила себе окремо від Росії, почувалася малоросами, що 29 січня 1918 року і привело до військових зіткнень. Київ охопило повстання проти більшовиків, для придушення якого з Москви поспішала 32-тисячна армія полковника Муравйова. Регулярні війська були деморалізовані і розпущені, Київ із вини Центральної Ради залишився майже зовсім беззбройним.
Назустріч більшовицькій армії відправили студентів, учнів військової школи. Як писав український політичний діяч часів визвольних змагань Борис Мартос, у бою брали участь не 300 студентів, а одна сотня студентського куреня (120–130 чол.). Основною обороною Крут була перша Українська юнацька школа – 4 юнкерська сотня. А загальна кількість учасників склала трохи більше 600 чоловік при 16 кулеметах. Їх – 600, а бійців більшовицької армії – 32 тисячі! Бої, що розпочалися 29 січня близько 2-ї години ранку і тривали до 7-ї години вечора, забрали 290 чоловік. Загиблих поховали на Аскольдовій горі…
Відтоді 29 січня 2018 року стало для нашої родини днем, у якому переплелися пам’ять загальноукраїнська з пам’яттю та тугою родинною. Напередодні відправки в район Крут Микола Лизогуб – 26-річний студент медичного факультету Київського університету імені св. Володимира, приходив до сестри Ольги, яка жила в Києві, попрощатися. Її вмовляння не зупинили. Миколині слова: «Йдуть усі мої товариші, і я піду. Я не можу не йти…» були останніми. Він став на захист молодої Української держави. Почувши звістку про загибель сина, його мама (Єлизавета) швидко зібралася і поїхала в Київ, щоб забрати тіло. Та серед загиблих молодих людей, яких сюди доставили, свого Миколи не знайшла… Додому повернулася зчорніла від горя. Чорного вбрання вже ніколи не знімала.
Моя бабуся Лівія і прабабуся Єлизавета належали до славного козацького роду Лизогубів. Вперше він згадується в історичних джерелах із середини XVII століття. Кіндрат Лизогуб був хоробрим і відважним козаком, сини якого: Іван і Яків та онук Юхим стали козацькими полковниками. Лизогуби були людьми багатими, освіченими, гуманними, добродійними. У Чернігівському місті Седневі наприкінці XVII століття було облаштовано садибу Лизогубів, що збереглася й донині (тепер тут краєзнавчий музей). Стоїть кам’яниця Лизогубів, Воскресенська церква, парк, кам’яний місток, невеликий гроб. Росте в парку “Шевченка нова липа” – Тарас Григорович гостював у власника маєтку в Седневі Андрія Івановича Лизогуба, тут багато писав і малював. Андрій Лизогуб листувався з Шевченком на засланні, допомагав йому морально і матеріально, висилав малярське приладдя, піклувався про полегшення участі поета. У Седнівському парку є альтанка поета Леоніда Глібова, який також гостював у родині Андрія Лизогуба і написав тут свою “Журбу”. Українцями по духу і діяльності були і представники пізнішої генерації. Зокрема, син Андрія Івановича Лизогуба Дмитро був одним із засновників таємної організації народників “Земля і воля”. Страчений за вироком суду. Його молодший син – Федір Андрійович – став українським громадянським і державним діячем. У травні 1918 року очолив Раду міністрів УНР, робота якої була спрямована на стабілізацію політичного, економічного і культурного життя держави, на послідовне відстоювання інтересів України на міжнародній арені. Склав повноваження після проголошення гетьманом Петром Скоропадським федерального союзу України з Росією. (4.11.1918 р.). Емігрував, помер у Югославії 1928 року.
Як опинилася батьки Миколи (Яків та Єлизавета) в ті неспокійні роки у Західній Україні, в селі Горинка, мені невідомо. Таємниця родини Лизогубів, їхній переїзд (швидше втеча від переслідувань), клопоти і тривоги ніколи не ставали предметом обговорення в нашому домі, де були присутні діти. Безпека родини для моєї бабці Єлизавети були основною причиною цього. Тому не дивно, що молодше покоління, крім окремих фактів і слів, нічого не знало. Лише багато років пізніше ми потрохи починали відкривати для себе деякі сторінки життя своєї родоводу.
Змінювався час, УНР була розстріляна і знищена. Теми про Миколу Лизогуба довго ніхто не смів торкатися. Лише в час відновлення незалежності України ми з сестрою, та й уже мої діти: Оксана, Олександр, Олена, Сергій, Святослав, на основі сприймання нововідкритої інформації, пов’язали уривки почутого і пережитого ще в дитинстві з реальними подіями. Ми усвідомили причетність члена нашої родини, юного Миколи Лизогуба, до події державної ваги – боротьби за українську державність.
 
***
Олена Сімонова, автор розповіді про Миколу Лизогуба, зокрема, про свою родину, була однією з найперших, найяскравіших і найсміливіших активісток серед сотні членів Народного Руху, що діяв у Кременці в 1980 – 1990 роках. Піти в бій із радянською системою  в роки політичних протистоянь, на зорі становлення незалежності України, не кожен міг. Будучи депутаткою, обраною в одному з округів міста, де необхідно було долати нелегкі шляхи до людей Кременецькими горами, вона, сама того не усвідомлюючи, щоденно демонструвала взірцеве ставлення до своїх обов’язків. Маючи п’ятеро дітей, була ліричною натурою і, водночас, відповідальною, послідовною, доброчесною перед іншими, по-справжньому заглибленою в свій народ… Родинна кров Лизогубів, без сумніву, текла і в її жилах…
Завдяки пошукам Олени Сімонової та іншим джерелам, постать Миколи Лизогуба все яскравіше виринає в наші дні. Він постає перед нами уособленням українського патріотизму і героїзму. Підтвердженням цього факту є також історична повість «Син України», написана йому з посвятою і видана Валентином Отамановським та Ігорем Федівим. Повість вийшла книгою (Київ – Кам’янець – Відень) як видання культурно-освітнього відділу Головного управління Генерального штабу, накладом 10000 примірників, із допомогою видавничого товариства «Вернигора» в Києві. На її першій сторінці – слова з тризубом в обрамленні маків: «Мученикові за самостійність України – незабутньому Миколі Лизогубові, полоненому під час україно-московської війни в бою під Крутами на Чернігівщині і замордованому після нелюдських знущань азіятами-москвинами, присвячено…». Далі – чи не єдине фото Миколи Лизогуба, що збереглося, теж – у маках і, замість передмови, – «Життєпис-спомин» Вал. Злотопольця (справжнє прізвище – Валентин Отамановський). У ньому – посмертне звернення до Миколи, спогад про їхню першу дитячу зустріч під час навчання у Києво-Печерській гімназії, про дорослі розмови на теми Вітчизни, її минувшини і відповідальності перед нею, про те, що з 1914 року були членами таємної організації «Братства самостійників», заснованої Валентином, що разом брали участь у виданні газети «Вільна думка». Обоє 30 січня 1918 року опинилися і в бою під Крутами…
Пізніше Валентин Злотополець у книзі, присвяченій Миколі Лизогубу, писав: «…Це було останнє наше побачення: мені судилося вийти з бою живим, Ти впав…: Яко Син України! Друже і брате! В образі Миколи Наливайка стоїш ти мені перед очима. Я не письменник. Я хтів лише втілити часточку Твого невмирущого  Духу — ось походження ідеї цього твору… І коли це пощастило, з печаттю Твого духу йтиме українське юнацтво… Йтиме з відновленими традиціями посвяти та національної гідности з кров’ю Твоєю, записаним у душах гордим заповітом… Спи, друже, спокійно! Дивний вогонь запалюватимеш ти в чистих дитячих серцях. З крові твоєї воскреснуть месники…». Вінниця, 5 березня, р. 1919. У дні Великого Ісходу».
І це – далеко неповна розповідь про нашого земляка. Вона повинна мати своє продовження в його увіковіченні…
Тамара СЕНІНА,  директор обласного літературно-меморіального  музею Юліуша Словацького в м. Кременець