Пісня – це  зброя!

Присвячую найстарішому воїнові  українського війська,
79-річному добровольцеві
Борису Мельнику («Другу Тихону»)
Московія завжди панічно боялася  українських  співців, тому що вони зберігали історичну пам’ять народу, не давали українцям перетворитися на байдужу сіру масу. Вороги знали: там, де співає  кобзар  чи  лірник, люди  одразу розправляють плечі, не коряться  поневолювачам, беруть до рук зброю, стають безстрашними  і  непереможними воїнами!
Тому 30 грудня 1930 року московські сатрапи вчинили жахливий злочин: зібрали до Харківського оперного театру  (нібито на з’їзд народних співців Радянської України)  337 українських кобзарів та лірників, а потім силоміць повантажили їх у вагони, вивезли уночі на околиці станції Козача Лопань, пригнали до завчасно виритих  у  лісосмузі траншей, вишикували  незрячих кобзарів, лірників  та  їхніх малолітніх поводирів (дітей!) в одну шеренгу і розстріляли. Тіла убитих закидали  вапном  і засипали землею, аби  не  лишилося  і сліду. А музичні інструменти спалили на багатті поряд… Чи є у світі щось страшніше за жорстокість московського ката?
Вороги убили кобзарів, та не змогли убити їхню  пісню! Вона  продовжувала жити  серед  українців і кликати  на боротьбу із окупантами!  Ця пісня –   зброя дожила до наших днів!
«Друг Тихін» із любов’ю перебирає струни своєї  бандури, і вона озивається на дотик його нетерплячих пальців. Спочатку  ніжно жебонить голосом  весняного струмка. Далі її звучання наростає, як шум води карпатського водоспаду. І ось вона уже рокоче, немов  гроза серед нічного степу. «Ой, на горі та й женці жнуть, а  попід  горою  яром-долиною  козаки  йдуть…» – співає бандурист. Вояки-добровольці, які сидять довкола  нього, слухають, затамувавши подих, і  уявляють себе безстрашними козаками-запорожцями, котрі йдуть у бій за рідну землю! І розправляються гордо їхні плечі, а серця наповнюються відвагою  та  гордістю! Вони – сини України, її оборонці, її лицарі!
«Друг Тихін» не народився бандуристом. У нього була інша професія. Але у  вільний час він їздив із  товаришем – відомим українським скульптором і художником Іваном Гончарем – у етнографічні подорожі. Пізнавав  рідну землю, вивчав народні звичаї, збирав  для музею старовинні українські ікони, посуд, одяг, вишиванки. За це потрапив під пильний нагляд промосковського КДБ. Та його уже ніщо не могло спинити – любов до України глибоко  вкоренилася  у  серце  чоловіка.
На старовинних глеках-куманцях, на пічних кахлях неодноразово бачив зображення легендарного народного співця і воїна – козака Мамая. Захотілося стати  схожим  на нього. Вирішив  навчитися  гри  на  бандурі. Бо навіщо захоплюватися чужою для українців гітарою, якщо  у  нас  є  свій  музичний  інструмент  і   він звучить не гірше? Аби нас поважав  світ, потрібно зберігати своє, рідне – те,  чого не мають інші нації!
«Друг Тихін» (тоді його називали  по-іншому) узяв  кілька уроків гри у професійних музикантів, а потім  наполегливо  учився  самотужки. І  через деякий    час  він став  умілим  бандуристом. Голосом  Бог не обділив, а народних пісень і дум зібрав у  етнографічних  подорожах  чимало! Ось так і народився  новітній  козак Мамай! І поніс  волелюбний  український  дух   поміж  людей!
Через  три десятиліття  він разом зі своїми дітьми захищав майбутнє рідної землі на революційному  Майдані. А  потім  благословив  двох  синів – Устима і Данила – боронити  Україну від московських окупантів  на фронті.  Суворо наказав триматися разом  і  постійно допомагати  один  одному.  Це  неодноразово  рятувало  хлопцям  життя! Побували  у  пеклі  Іловайського  котла і залишилися живими…
Совість не  дозволила  довго сидіти вдома, коли діти  боролися на фронті з одвічним ворогом України. Вирішив услід за синами йти на  війну. До армії у 73 роки не брали, тому став добровольцем  ДУК «Правий сектор».  Пройшов військовий вишкіл на полігоні «Десна»  і  прибув  на передову.
Молоді вояки спочатку злегка кепкували над сивочолим  чоловіком. Та дуже швидко побачили, що  «Друг Тихін» ні  в  чому  їм  не поступається – і  стріляє   не менш  вправно, і  окопи  риє  нарівні  з  молодими, і  мінне  поле  уміє  очистити  від  небезпечних «сюрпризів»,  і машину  водить, наче  справжній  ас.  Він – уже  немолодий  чоловік, але  універсальний воїн!  На зміну  кепкуванню   прийшла   заслужена повага.
А  коли «Друг Тихін» у час перепочинку між боями  дістав  із   чохла  дзвінкоголосу бандуру і заспівав  козацьких пісень, хлопці  від  захоплення  оніміли. Кобзар  у  одну мить  полонив  їхні  обпалені  війною  серця! Він  подарував  їм  можливість відчути  себе  не  простими  бійцями, а справжніми   лицарями, героями, оборонцями  рідної землі!  Відтоді  він   часто  співає   їм    у   години  затишшя. А ще – читає вірші з  Шевченкового «Кобзаря» і вчить східняків розмовляти рідною українською мовою. Він їм пояснює: «Якщо ми  виженемо московську армію  і  відвоюємо Донбас, але продовжимо  розмовляти  російською, то це не буде перемогою! Без українського духу, без  любові до свого, рідного, ми  ніколи не станемо сильною нацією! Вчіть, хлопці, рідну мову! Українська мова, українська пісня – це  також  зброя у війні з Московією!»
«Ви боїтеся смерті?» – запитують молоді вояки у кобзаря.
«Мені 79 років! Шість із них я – на війні! Смерті не боюся! Боюся одного –не  встигнути  дожити  до  перемоги! Але знаю, що вона прийде  незабаром! Коли на базі у Великомихайлівці  навідуюся  до чотирьохсотлітнього  дуба  Нестора Махна, то щоразу думаю: «Яке  старе, могутнє, обпалене пожежею, але  незламне  дерево! Воно –  як  символ  України! Щоб  із  нами не сталося, ми вистоїмо! Україну ніхто не зможе зломити!»
– Заграйте  нам іще, «Друже Тихоне»!» – просять  бандуриста молоді побратими.  І він  охоче  торкається пальцями срібних струн. Козацький марш, звитяжний  і  гордий, злітає гучними, палкими акордами понад головами   вояків, у  високе  синє  небо. Він  дарує   серцям українських воїнів незламну силу, непохитну  відвагу! Допоки з ними кобзарева пісня, вони – непереможні!
І наостанку – варто знати, що 90 років тому (30 грудня 1930 року) за наказом Москви НКВС розстріляв 337 українських кобзарів…
Неоніла КРЕМ’ЯНЧАНКА