«Вітовські: батько та син»

У газеті «Свобода» за 30 жовтня ц.р. в статті «Творці Західно-Української Народної Республіки в історії Тернопільщини» є матеріал про Дмитра Вітовського – організатора та керівника Листопадового чину 1918 р.
Доба Січового стрілецтва подарувала Україні блискучу плеяду борців за самостійну Україну. З-поміж них особливо вирізняється постать легендарного стрілецького сотника, полковника УГА Дмитра Вітовського. Вся його життєва дорога пролягла через боротьбу. Безпосередній учасник визволення із Станіславської тюрми Мирослава Січинського, борець за відкриття Українського університету у Львові, організатор першого Шевченківського свята в Станіславові.
У серпні 1907 р. Вітовський став студентом правничого факультету Львівського університету, крім того слухає лекції з історії професора Михайла Грушевського, бере участь в роботі «Просвіти». 1 липня 1910 р. арештований за участь у несанкціонованому вічі студентів, які домагалися відкриття у Львові Українського університету. Під час віча польськими шовініста був убитий його товариш Адам Коцко. Д.Вітовський був учасником відомого процесу, котрий увійшов в історію як «процес 101». Він тривав цілий рік, і Д.Вітовський як один із організаторів віча засуджений до місяця тюрми. Виключений з університету, повертається у Станіслав. Та незабаром знову заарештований, на цей раз у зв’язку із втечею Мирослава Січинського зі станіславівської тюрми «Діброва». Поліція так і не змогла довести причетність Л.Вітовського до цієї втечі, а тому незабаром випустила його на волю.
Тільки пізніше стало відомо, що саме Вітовський розробив план визволення М.Січинського, засудженого на довічне ув’язнення за вбивство намісника цісаря в Галичині графа Потоцького, і успішно здійснив його. Вітовський, на відміну від багатьох старшин, які вважали, що Українську державність може дати тільки Австрія, на Австрію не покладався, а бачив її тільки як тимчасового союзника, проти якого треба буде колись боротись.
Коли його сотня першою увійшла в Галич, то він наказав вивісити на міській ратуші синьо-жовтий прапор із тризубами. Австрійці вимагали покарати Вітовського «за зневагу до австрійського прапора». Стрільці вперше за час війни показали, що вони боролись за свою державу. Після проголошення незалежності України 22 січня 1918 р., Січове стрілецтво на таємній нараді в селі Густині на Борщівщині вирішало стати на бік Центральної Ради. Був вироблений план, в основу якого покладена ідея Д.Вітовського – не поривати в Австрією, а під її прикриттям направити всі сили на здобуття державності в Галичині. Головна Українська Рада та парламентська репрезентація відхилили цей план. Після успішного взяття влади у Львові і проголошення ЗУНР, 10 листопада 1918 року був утворений уряд ЗУНР – Державний секретаріат. і Д.Вітовський став державним секретарем військових справ.
12 лютого 1919 року він подав у відставку після наради в Ходорові, на який Є.Петрушевич дав розпорядження наступати на Львів.
Д.Вітовський застерігав, що саме тепер Антанта розв’яже собі руки, у Галичину буде введена армія генерала Галієва, створена у Франції, і ЗУНР буде анексована поляками.
Передбачення Д.Вітовського збуваються. Антанта скидає з рахунку ЗУНР і робить ставку на Польщу. Щоб якось врятувати становище, уряд Є.Петрушевича вирішує послати до Парижа на конференцію свою делегацію у складі заступника держсекретаря у закордонних справах Михайла Лозинського, урядовця Олександра Кульчицького та полковника Дмитра Вітовського. Польська делегація, яка прибула раніше, лякала всіх, що галичани – «підпільні більшовики».
14 травня Д.Вітовський та М.Лозинський були запрошені на засідання комісії у справах миру і ними був вироблений проєкт, де були вказані кордони Польщі та України, Львів мав бути «вільним містом». Того ж дня армія Галлєра розпочала наступ в районі Белза. Рада Антанти взяла сторону Польщі. «Щоб боронити особи і місцеве населення, яка їм грозить від більшовицьких банд, Найвища Рада союзних і прийнятих до її складу держав вирішила уповноваженим сил Польської Республіки ввести свої осередки аж по р.Збруч. Вітовський вирішує повернутись, щоб бути разом із стрільцями і боронити рідну землю. Зафрахтований у Німеччині літак з грішми для Директорії разом із Д.Вітовським та його ад’ютантом удосвіта 4 серпня 1919 р. узяв з Берліна курс на Кам’янець-Подільський. Але цей політ завершився трагічно. Близько 9 год. ранку поблизу м.Ратебора (Сілезія) сталася авіакатастрофа. Є дві версії: літак збили поляки, на борту вибухнула бомба.
Враховуючи заслуги Вітовського перед Україною, Тернопільська міська рада назвала його іменем одну з вулиць.
А тепер про сина полковника Дмитра Вітовського – також Дмитра. Народився 7 липня 1919 року. Його взяв під покровительство Митрополит Андрей Шептицький. Навчався, завдяки підтримці Митрополита, у Львівському університеті. В 1939 році виступив до ОУН, став на шлях боротьби за незалежну Україну, пішов дорогою свого батька.
У 1940 році Дмитро Вітовський був мобілізований в Червону армію і направлений у авіаційне училище, яке закінчив у березні 1941 року. До своєї частини не повернувся, дезертирство стало одним із основних пунктів обвинувачення Дмитра у зраді «советской родины». Працював у лісництві. З 1943 року – у лавах УПА, у старшинській школі «Олені», потім очолював польову жандармерію 4-ї військової округи під псевдо «Зміюка». З травня 1945 року очолював з’єднання УПА «Маківка», яке нараховувало 1200 стрільців. Дмитро Вітовський користувався великою популярністю в УПА, не останню роль тут відіграв авторитет його батька. Керував першим пропагандистським рейдом УПА на територію Словаччини з 17 липня по 24 жовтня 1945 р. В Словаччині, а також Польщі загін Вітовського вів тяжкі бої з ворогами. 19 березня 1946 року загін Д.Вітовського біля Сколе потрапив у засідку. Восьмеро бійців загинули, а тяжко пораненого Вітовського взяли в полон. Судив його військовий трибунал Київського гарнізону і 5 лютого 1947 р. виніс смертний вирок. Проти нього було висунуто обвинувачення в зраді «советской родины», участь в ОУН, боротьбі проти «советской власти».
За самостійну Україну відали своє життя батько і син Вітовські.
Павло СЛИВКА