Всенародно сумуємо, або За ким б’є дзвін після «чорної п'ятниці»?

 Минулої п’ятниці, 20 липня 2018  року, на дорогах України загинула двадцять одна людина. Хроніка  смертей  почалася  рано-вранці  на Миколаївщині:  врізався  у фуру бус, що віз додому білоруських відпочивальників,  загинуло п’ятеро.  На Житомирщині ситуація повторилася – загинули десять чоловік, серед них діти. На Хмельниччині  відбулося зіткнення легкового і вантажного транспорту – загинула сім’я: батько, мати і дитина. На Київщині зіткнулися  п’ять автомобілів, два згоріли – загинула сім’я.  А скільки людей у цих аваріях було травмовано і покалічено! Скільки поламано людських доль і з’явилося смутку не тільки у дні похоронів, а й на все життя.
Не перебільшую: країна опиняється на межі провалля…   Ми летимо так, як машини  на швидкісній трасі.  Причому навіть  не  тією трасою, на котрій кількарядний рух, хоча і це не стало на заваді усім згаданим аваріям «чорної п’ятниці». Ми летимо трасою Тернопіль – Львів, котра є дворядною і має дуже інтенсивний рух. Мені часто доводиться спостерігати за цим рухом з однієї з зупинок неподалік нашого міста. Здається, що дорогою, особливо з львівського боку, летять не авто, а космічні ракети у прямому значенні цього слова. Ракети, які розминаються одна з одною  на відстані одного–двох  метрів. Що тут може означати фраза «Виїхав на смугу зустрічного транспорту»?
Ми не зупинимо  сумної статистики аварій  і страшних жертв, якщо не буде нормального стану доріг,  якщо  в усіх,  без   винятку, учасників дорожнього  і вуличного руху – водіїв і пішоходів, згадаймо і про байкерів, – не буде достатньо інстинкту самозбереження і відповідальності за своє і чуже життя, за життя рідних і близьких людей, які на деякий час стали пасажирами.
Прошу у  читачів  вибачення за  плагіаторство  у заголовку, який належать американському класику, котрий повторив думку іншого майстра слова – англійського поета. І дуже правильну думку про те, що немає людини, яка була б острівцем, а смерть кожної людини зменшує й мене, бо я – єдине ціле з усім людством. Тому ніколи не питай, за ким б’є дзвін: він б’є і за тобою. Але, звертаючись до  класиків, хотів би їхніми словами сказати і про те, що поминальні дзвони сьогодні мали би бити не тільки за передчасно згаслими людськими життями,а й за амбіційними мріями багатьох наших політиків,які впродовж минулих днів, нехай і вихідних, не висловили жодного співчуття з приводу трагедій, які сталися. Це – не по-людськи.  А хіба не з вини найвищих державних урядовців існує той несусвітній безлад у країні, котра поставлена «на вуха» найрізноманітнішими реформами та новаціями, у тому числі й тими, що стосуються організації безпечного руху на шляхах країни?
Хочеться жити. Ніколи більше не хочеться опинитися у ситуації, яка нещодавно трапилася зі мною на цій же львівській трасі. Переходив її у встановленому місці, по «зебрі». На безпечній відстані від  фури, яка наближалася.  Але не передбачив, що її, та ще й перед пішохідним переходом, до того ж на повороті, може обганяти іномарка, яку я, справді, не помітив. Мить, яка могла стати вічністю… А на пішохідні переходи на трасах і так ніхто ніколи не зважає.
Коли торік у вересні спалахнула пожежа в одеському таборі «Вікторія»  і  у вогненному полоні  згоріло троє дівчаток – Софійка, Анастасія  і Сніжана, то важко було збагнути, як таке могло статися і що пережили діти, яких накривав вогонь. Для мене це стало всеукраїнською трагедією. Не можу пояснити: трапляється багато бід, від яких сумно, але загибель дівчаток, які  опинилися у безвиході, спонукала всіх плакати, як за рідними. І я навіть подумав, що за загиблими дітьми буде у державі оголошено траур. Маленькі зернятка, за яких тоді ми мали би помолитися усією країною, своїм обпаленим життям, немов гучними дзвонами, попередили: будьте обережні! Не почули їх.
А потім була «Зимова вишня» у Кемерово, яка забрала життя більше шістдесяти людей, з них – майже сорока дітей. Тоді людська біда, яка не має ознак національності, перетнула кордон і стала національним горем й України. Співчували і наші політики, щоправда, неофіційно, а немовби до слова.
Нам треба отямитися. Бо «чорна п’ятниця» – то, мабуть, не випадковий і сконцентрований збіг обставин, а продовження тієї «чорної смуги», яка накриває країну. Бо тих трагедій, які стаються, уже не може приймати серце. Щомісяця – до двохсот смертей на дорогах. На Тернопільщині біля Озерної в іномарці загинули дочка й матір, важко травмовано другу дитину. В сусідній області наш молодий земляк, який на мотоциклі їхав з матір’ю на відпочинок, врізався у бензовоза, загинула мати, а син – згодом.
А згадайте: нещодавно розірваний міномет «Молот» на рівненському полігоні – троє життів; бетонна плита на колишньому довгобуді у Миколаївській області накрила собою трьох хлопчиків. Учора з’їхав у кювет і викотився на поле автобус – пасажири відбулися переляком, а могло би бути інакше…
Ще не пізно ініціювати всенародний день скорботи за загиблими минулої п’ятниці. Можливо, така ініціатива до уряду мала би надійти і від тернопільської обласної влади. Мене хто послухає? А саме з цього дня жалоби мав би початися маленький струмок нашого морального очищення. Ми завинили не тільки перед тими, кого вже не стало. А й перед тими, хто живе, але живе на межі повільного вимирання.
Й аварій не треба…
Михайло ІВАЩУК