Семенченко посилав мене на… разом з Ярошем

Його батьки – росіяни. Мама, живучи в Росії, розуміла, що ця країна гнила. А батько змінив свою думку лише під час Майдану. До того він вважав, що російська армія виконує миротворчу місію в Афганістані, Чечні… Допомагає братнім народам. Так почав розповідь про свою родину боєць добровольчого батальйону (позивний «Джеб»).
У 1996 році його сім’я втекла з Архангельської області в місто Бердянськ на Запоріжжі. У батька був бізнес, і на нього «наїхали» бандюки з Москви. Порятувала втеча. Хлопчику було тоді три роки. Тобто, він ріс і виховувався уже в Україні. Почав допомагати батькові у бізнесі, займався спортом. У політику не влазив. Але все змінилося 22 січня 2014 року. Батько запропонував йому з’їздити на  Майдан, подивитися, що там відбувається.
– 23 січня у мене день народження. І я зустрів його дорогою до Києва. Побачене на Майдані приємно вразило. Сотні тисяч людей злилися в єдиний кулак, аби вдарити по продажній владі, відстояти своє право на європейський вибір. Тоді у столиці я побачив іншу країну, з прекрасним майбутнім. Єдиний негатив – зустріч із запорізьким підрозділом внутрішніх військ – «Гепардом», у якому я проходив військову службу. Вони виступили проти народу. І тоді я зрозумів, чому за рік служби вистріляв тільки шість патронів. Нас вчили, в основному, придушувати повстання, ламати людей, захищати владу від народного гніву.
У березні ми з другом вирішили вступити до Національної гвардії. Хотілося бути на вістрі боротьби в такий переломний час. Але нас вистачило на два тижні. Нерви не витримували, адже нами командували офіцери, які ще місяць тому віддавали накази розганяти людей.
– І як ви вчинили?
– Повернулися в Бердянськ. І дуже вчасно, адже місцеві сепаратисти вже готувалися здати місто росіянам. Ми згуртували хороших хлопців, підключали місцевих націоналістів і разом розганяли прокремлівський шабаш. Це було справді дуже вчасно, адже місцева міліція і СБУ симпатизували терористам. Серйозної боротьби не вийшло, бо проросійські активісти були боягузами і майже не чинили опору.
– Саме тоді ти зрозумів, що можеш більше прислужитися Україні?
– Так. І через знайомих подався у батальйон «Донбас». Хлопців там навчали як наші професійні інструктори, так і грузинські. У них за плечима вже були війни проти Росії. Волонтери привезли нам хорошу форму, берці. Тобто, дали зрозуміти, що готується серйозна робота. Після місяця навчань ми поїхали на передову. Зупинилися в місті Ізюм Харківської області і звідти здійснили виїзд на штурм Миколаївки Донецької області. І, як на зло, перший бойовий вихід нам не вдався. У сепаратистів посередині селища була міцна амбразура, обкладена бетонними блоками. Звідти працювали снайпер і кулемет. Довелося застосувати міномет. Коли пішли в наступ, з-за блоків вискочив чоловік, розкрив руки і почав щось кричати. Одна з наших куль вбила його. Це викликало істерику серед беркутівців, які прикривали нас. Їхній головний запанікував, віддав своїм бійцям команду про відступ. Оскільки ми позбулися групи прикриття, нам теж довелося відступити. Потім я думав собі, що коли  «беркути» розстрілювали українців на Майдані, у них рука не тремтіла. А тут убивство сепаратиста викликало жалість і боягузтво.
– Надалі ви воювали вже професійніше?
– Не відразу. Батальйон «Донбас» перевели в Артемівськ. Там ми зайняли оборону в одному з будинків. Сепаратисти знали про це і постійно нас обстрілювали. Хлопці нервували у простих ситуаціях. Бувало, випадково стріляли у себе при перезарядженні автомата. Давалася взнаки і ненавченість, і психологічний фактор, коли ми дізналися, що проти нас діють чеченці. Проте вже через півтора тижні ми змогли адаптуватись. Навчилися визначати, звідки ведуть вогонь бойовики і ефективно діяти у відповідь. Не раз доводилося виїжджати з Артемівська на дальні села чи міста, якщо з’являлась інформація про бойовиків. Особливо запам’ятався штурм Попасної. Наших там втратили чимало, але саме там ми захоплювали у полон досвідчених російських військових. У нашому підвалі їх сиділо достобіса.
– Цим не кожен може похвалитись. Як усе відбувалося?
– Дуже просто. Ми їхали дорогою автобусами. Попереду БТР прикривав колону. Хтось побачив у «зеленці» рух. Ми швидко пішли врозсипну і блокували периметр. Як виявилося, це був російський «секрет». Вони спостерігали за переміщенням наших військ. Побачивши, що ми їх обступаємо з усіх боків, здалися без бою. Двох полонених я охороняв особисто.
– Як вони поводились? Не просили відпустити?
– Спочатку мовчали, але ми знайшли до них підхід. Бандити розповіли, що їх змусили служити. Я дав їм покурити, води напитися. Пожалів, хоча вони наших не шкодують. Цим пощастило – залишилися живі. А під Попасною їх багато полягло. Від наших мінометів, гранатометів. Правда, був момент, що і я міг загинути. Ми ішли залізницею. Раптом з посадки почав бити снайпер. Одна з куль пролетіла в  міліметрах від голови. Ми засіли і з ручного протитанкового гранатомета «заспокоїли» його.
– Перспектива бути вбитим якось вплинула на тебе?
– Не тільки я, ми всі стали обережнішими. Під час битви за Лисичанськ уже більше працювали танки, міномети, снайпери. Місто ми взяли і в батальйоні було тільки кілька поранених. Командири навчилися розуміти, що люди – найбільша цінність. Та й самі хлопці вже вважали на себе.
– Хто командував батальйоном у той час.
– Семен Семенченко і начальник штабу «Філін».
– Ти воював поруч з ними?
– Ні. Семенченко постійно був з розвідкою, коригував артилерію.
– Як він поводився з простими солдатами?
– По-простому. Коли не було камер, скидав захисну маску. Обідали всі разом. Я з ним познайомився ще під Києвом, на навчанні, заочно (сміється). Мене поставили охороняти вхід у намет, де жили бійці. Там висіло два прапори: синьо-жовтий і червоно-чорний з емблемою «Правого сектору». Раптом зайшов якийсь чоловік у захисній масці і наказав зняти знак «правосєків». Я відповів, що нічого викидати не буду. Незнайомець глянув на мене і пригрозив, що в такому разі піду «гуляти» у відомому напрямку. Разом з Ярошем. І вийшов з намету. Пізніше бійці повідомили мені, що це був «Семен».
– У нього погані стосунки з ПС?
– На початку він скептично ставився до «правосєків». Та після спільного штурму якогось села під Артемівським він вишикував усіх і сказав: «Ми визволяли село від російських окупантів разом з Ярошем і «Правим сектором». Це – класні хлопці. І я колись помилявся стосовно них».
– Постійні бої, обстріли. Не було бажання відпочити чи покинути все?
– На початку серпня 2014 року я таки взяв відпустку. Справді відчувалася втома. У батальйоні зрозуміли мене. Видали документи і відпустили відпочити. Вже перебуваючи в Бердянську, я дізнався про «Іловайський котел». Швидко повернувся у нашу частину, прагнув потрапити на передову. Але щось змінилося тоді. В штабі сказали чекати. Потім були Мінські домовленості. Ми з побратимами до 2015 року просто сиділи в казармі, отримували зарплату. Проте більше вже не воювали. І я вирішив розірвати контракт. Адже йшов у військо воювати, а не бути заробітчанином.
– Скільки тоді отримували в «Донбасі»?
– Від 3500 гривень і більше.
– Ти вступив в інший підрозділ?
– Ні. Я подав документи в Київську академію при СБУ. Хотів там працювати і міняти гнилу систему зсередини. Проте мені сказали закінчити навчання в Бердянську. Потім ще рік провчився у Києві, і я – офіцер. За цих два роки мирного життя я постійно згадував війну. А коли розпочалося загострення у 2017 році, не витерпів і пішов воювати у «Правий сектор».
– Не боїшся, що перебування у цьому батальйоні може зашкодити твоїй службі в СБУ?
– Не знаю. Це означатиме одне – система повністю прогнила. І її потрібно змінювати докорінно. Будь-яким шляхом. По-друге, «Правий сектор» утворювався з метою боротьби проти ворога. Думаю, СБУшникам вигідно, щоб така структура жила і боролася з терористами. Я особисто хочу бачити цей батальйон як окремий спецпідрозділ при ЗСУ. Хлопці повинні отримувати високу платню за свою роботу. Їхні сім’ї мають бути забезпечені матеріально. І не думати про голодне майбутнє.
– Як тепер ставляться до тебе батьки?
– Підтримують. Хвилюються, як і на початку війни. Умовно воюють з російськими родичами. Намагаються переконати їх, що Кремль веде проти України саме війну. Але це важка справа. Росіяни настільки зомбовані, що нормальній людині навіть страшно собі це уявити. Потрібен час, аби вони зрозуміли, в якому путінському гетто виживають.
Михайло УХМАН