Продовжує воювати, щоб Україна стала незалежною

До війни його не цікавила політика. Він не ходив на вибори, не стежив, кого посадили за корупцію, які хабарі бере суддя… Але події 2014 року повністю змінили його життя. Йдеться про командира одного з підрозділів «Правого сектору» Олександра Попова («Дракона»).
– Яка причина твоєї аполітичності?
– В пам’яті сиділо розчарування від Помаранчевої революції. Тому кінець 2013 року і початок наступного я  провів вдома. На Майдан не їхав. Та коли почали гинути люди, мені стало соромно, що сиджу вдома, а 16-17-літні стоять там на смерть. Особливо вразило, коли прочитав, як поранені молоді дівчата прагнули швидше одужати і знову вирушали на Майдан. Пам’ятаю, напередодні Дня захисника Вітчизни ми з друзями мали зібратись за святковим столом. І це було перше, коли я не святкував. Соромно було, адже справжні захисники проливали кров у Києві. Тоді зрозумів, що маю бути разом з усіма в центрі нашої столиці.
– Розкажи про себе.
– Народився у Кам’янці-Подільському. Закінчив школу, місцевий сільськогосподарський інститут. Після  вишу пішов служити в армію. Спочатку – в Київській області, потім – у Тернополі. Працював у рідному місті на підприємстві з виробництва кабелю. Жив своїм життям, та війна внесла корективи. 24 лютого 2014 року була створена місцева «Самооборона». Став її активним учасником. У квітні, коли смута перекинулася з Криму на Донбас, я поїхав до Києва, де став під прапори «Правого сектору», тоді його очолював Дмитро Ярош. Зі столиці нас переправили у Дніпропетровськ.
– Але через якийсь час ти залишив «Правий Сектор» і перейшов у батальйон «Азов». Чому?
– Надто багато несправедливого тоді відбувалось у «Правому секторі». З’явилися люди з сумнівною репутацією. Нам не давали воювати, і ми вирішили пошукати «воєнного щастя» серед «азовців». Нас поселили на колишній дачі Януковича і почався вишкіл за системою НАТО. Була лише одна проблема – не пускали на передову. А тоді йшли активні бойові дії, і багато хлопців хотіли воювати. Так і не дочекавшись цього, ми перейшли в батальйон «Айдар».
– Чи на довго ти затримався там?
– Так склалося, що до «айдарівців» поїхали всі, крім мене. Через сімейні обставини я змушений був повернутися додому. Та вже наприкінці вересня 2014 року повернувся на війну, в місто Піски. Але тепер уже в складі новоствореного добровольчого українського корпусу «Правий сектор». Ми рейдували між селами Опитне, Піски, Водяне. Якщо сепаратисти наступали, то допомагали ЗСУ в обороні. Коли ж наставала тиша, ДУКівці займалися розвідкою, диверсійною роботою. На той час ми почали помічати дивні речі і стали виникати перші конфлікти з офіційною армією.
– Що за дивні речі?
– Бували моменти, що перед наступом українських військ наша техніка раптово ставала несправною. То розряджалися акумулятори, то запчастини якоїсь бракувало. Всі розуміли, що це не випадково. Військові просто боялися виїжджати на передову, щоб не стати мішенню для терористів. Закрадалися і підозри елементарної зради.  «Правосєків» це злило.
– Це зрозуміло…
– Наприкінці 2015 року ми зайшли на метеостанцію, що поблизу Донецького аеропорту. Я був керівником підрозділу ПС. Крім нас, туди заїхали хлопці з батальйону «Дніпро-1», декілька побратимів з ОУН, група солдатів з 93 бригади. Це було пекельне місце. Нас постійно обстрілювали з «Градів», танків. Ніяка техніка не могла під’їхати, підвезти боєприпаси, воду та харчі. Особливо запам’ятався прорив наших військ біля аеропорту 17 січня. Хлопці хотіли закріпитися за новим терміналом. І єдина дорога пролягла поблизу нас. Багато танків рухались у напрямку сепаратистів, проте вони відкрили страшенний вогонь. Горіла земля, плавився метал. Хтось зовсім немудрий приказав відступити до метеостанції, забравши з собою всіх людей – і вбитих, і поранених. Там зосередилася величезна кількість техніки, живої сили. Терористи зрозуміли це і перенесли вогонь туди. Та велике щастя від Бога, що гатили невлучно. А ще через деякий час наші війська зовсім відійшли. На початку лютого 2015 року туди зайшли так звані «деенерівці».
– Хто відав наказ залишити метеостанцію?
– Не знаю. Але я сприйняв це з болем. Стільки нашої крові пролито. Стільки хлопців полягло. За що? Аби так легко здати сепаратистам вигідні позиції?.. Невдовзі я поїхав додому. Червень і липень 2015 року працював, щоб заробити трішки грошей для сім’ї. Проте вже у серпні повернувся під Волноваху, де була створена окрема тактична група у складі ДУК ПС. За день до мого повернення цей підрозділ разом з однією армійською бригадою штурмували село неподалік наших позицій. За даними розвідки, там мало бути близько тридцяти сепаратистів. Проте, як потім виявилося, розвідка спрацювала погано. Сепаратистів було суттєво більше і вони мали танки та міномети. Загинуло кілька наших побратимів, підбито наш танк і машину. Російські терористи пізніше відремонтували її і розказували, як відбили автомобіль у «правосєків». Через невдалий наступ наш комбат (позивний «Чорний») і комбат армійської бригади посварились, і нам дали три дні, щоб покинути позиції.
– Вже тоді назрівав конфлікт між владою і добровольцями?
– Так, і це було дуже неприємно. Майже всі «добробати» перейшли у підпорядкування Збройних сил України. Ми залишились єдиними, хто не погодився, і продовжували воювати самостійно. Я очолював окрему тактичну групу. Нам довелося перекваліфіковуватися з штурмового підрозділу у розвідувально-диверсійний, оскільки на той час вже не наступали, а оборонялися. Пам’ятаю, наприкінці 2015 року  разом з солдатами ЗСУ заступили на позиції під Старомихайлівкою. Я зі своїми хлопцями отримав завдання провести розвідку. Тільки пройшли більше кілометра, як нарвалися на ворожу групу. Нас розділяли метрів тридцять, проте вогонь ніхто не відкривав. Було видно, що вони хочуть розійтися мирно, оскільки до їх позицій було близько двох кілометрів. Я жестом показав старшому, що підходимо одне до одного. Зробивши кілька кроків до нього, побачив, що він, як у нас кажуть, людина кавказької національності. А два інших – хлопці слов’янської зовнішності. Ми присіли, знову на пальцях показали одне одному, що відходимо, не стріляючи. Встрявати у бій не було сенсу, адже ні вони, ні ми не знали, яка у кого група прикриття.
– Були ще подібні випадки?
– Так. Проте, не всі добре закінчувалися. На початку 2016 року я знову отримав завдання провести розвідку боєм. Ми уже добряче відійшли від своїх позиції, коли наштовхнулися на ворожу розвідувальну групу. Розпочався бій, ми почали відступати, бо до їхніх редутів – менше кілометра, а до наших – три з половиною. Сепаратисти пішли на нас у повний зріст і поплатилися. Два з них були убиті. Щоправда, і мене важко поранило. Одна куля зачепила спину, інша застрягла в нозі. Так довелося ще півгодини відстрілюватись, а потім, під покровом ночі, розділившись, ми з хлопцями сім годин добиралися до своїх. Як наслідок – обмороження пальців рук, втрата крові. Радувало одне: за даними розвідки, ми у цьому бою вбили чотирьох терористів і двох поранили.
– Скільки довелося лежати на лікарняному ліжку?
– Близько двох місяців. Коли я повернувся на позицію, наші хлопці разом зі 128 бригадою стояли на шахті «Бутівка». І все було менш-більш спокійно до 11 червня 2016 року. Терористи, довідавшись, що там багато «правосекторівців», розстріляли нас з артилерії. Загинуло четверо моїх друзів, в тому числі  побратим «Гуцул», який витягнув мене з-під російських куль. Було більше десятка поранених. Мене ж просто зрешетило осколками…
Після цих спогадів «Драконові» стало важко говорити. Я лише додам, що цього разу йому довелося лікуватися більше як півроку. Але нині він знову на Донбасі. Продовжує воювати, щоб Україна стала незалежною.
Михайло УХМАН