На таких, як Іван Кучма – тримається фронт. Спогади про Героя з Тернопільщини

Україна і її люди змінилися після початку російсько-української війни у 2014-му році. З повномасштабним російським вторгненням, більшість українців прокинулися від радянського сну в якому перебували десятиліття.

Українці – відчули війну на собі і змінили свої пріоритети та цінності. Колись «плювали» на армію, дискредитували її, а після того, як московські окупанти почали знищувати ракетами цілі міста – зрозуміли, що тільки сильна армія може захистити всіх.

Для багатьох українців, ще три роки тому єдиним бажанням було – жити за будь яку ціну: дім чи квартира, машина, кум багатий, чоловік впливовий, сват в прокуратурі, сусід-чиновник, хлопець, який заробив грошей в Польщі чи Москві. Бажання жити, не зважаючи на те, яка в твоїй країні церква, якою мовою говорять, який прапор може бути на адміністративній будівлі.

Після початку російсько-української війни, люди почали цінувати волю і тих, хто їх боронить. Все, як це було завжди в благополучних країнах: США, Європи.

Сотні тисяч українців взяли в руки зброю, щоб захистити свою свободу, життя своїх рідних. Серед них був житель Тернопільщини  – Іван Кучма.

Про таких, як Іван – не знімають поки що фільми. Вони не ходять на шоу «холостяк», не стають – «стендаперами». Вони – тихо трудяться, тихо беруть в руки зброю і захищають свою країну. Хоча теж – «ненароджені» для війни.

Іван народився в мальовничому селі Юстинівка у багатодітній родині. Тато його ціле життя трудився в проклятому колгоспі. Мама працювала бібліотекаркою. Сестра – вчителька, яка виховала не одне покоління учнів. Два брати Івана – працювали на культурній ниві…  Ще один брат Івана – працював в Тернополі. Їхня бабуся до останнього трудилася  на землі без відпочинку.  Іван змалечку допомагав батькові, а згодом – обробляв землю сам.  Комбайн, трактор – все вмів робити. В селі не має жодного господарства, де б Іван не допомагав. Коли настали скрутні часи, Іван їздив за кордон на роботу.

Іван – батько трьох дітей: двох синів і дочки. Він був одним із мільйонів українців, які не кликали ворогів до нас. Але після 24-го лютого 2022 року, Іван поповнив ряди борців за волю, щоб його Юстинівка, мама, діти – не знали і не бачили смердючого московського чобота. Варто зазначити, що деякі старші мешканці села, ще пам’ятають радянську окупацію, коли московити вбивали українців під час Другої світової війни. Могила на краю Юстинівки, є тим німим свідком і доказом, що росіяни – потвори, які не мають права на життя.

Іван спочатку перебував в рядах місцевої тероборони, а згодом через кілька місяців підготовки, відбув в зону бойових дій у Луганську область. Звідти його перекинули в Донецьку область. Весною 2023-го року, Іван отримав перше поранення. Оклигавши від нього, він знову продовжив боротьбу.

Роман, побратим Івана згадує ті часи: «Ми попали під Бахмутом в оточення. Виходили через болото. Стежку нам показав місцевий житель, який вийшов з нами разом зі своєю сім’єю. Було дуже важко. »Вагнерівці» перли на нас табунами, ми сікли їх з усіх видів зброї. Я навіть не можу сказати точної кількості знищених нами ворогів.

В ті дні, перебуваючи під Бахмутом і Соледаром, я не знаю, як ми змогли вижити. Холодно в окопах, всюди окупанти. Іван, ще був здоровий на той момент, тримався».

На жаль, війна не милувала Кучму Івана. Згодом було чергове поранення, контузії. Іван з побратимами попав під удар московських окупантів, які атакували наших захисників фосфорними боєприпасами. Тільки один Бог знає, що чоловік  пережив з друзями.

Ми були в окопах, як росіяни почали скидати на нас фосфорні боєприпаси. На той момент, ми не мали ще протигазів, вже згодом нам їх видали. Мені важко про це навіть згадувати. Ми зуміли відійти, але наслідки для Івана і багатьох хлопців були жахливі – пригадує пан Роман.

Як наслідок, після двох років на війні, Іван отримав осколоки в тілі, обпечену шкіру, вражені легені і шлунок.

Іван важко переживав побачене на фронті. Перебуваючи в дома на реабілітації, він розповідав матері, що в нього на війні все гаразд. Не був багатослівним він і з іншими представниками родини. Хоча в середині в нього все кипіло і боліло. Колись веселого і роботящого чоловіка було не впізнати.

Поранення і пережите на фронті, остаточно підкосили його здоров’я. При кінці січня 2025 року, спочатку зупинився мозок в нашого героя, а згодом і серце. Іван помер на 44-му році життя…

Я вже писав, що Іван Кучма, як і багато інших – не був «народжений для війни». Він навіть автомата в руках не тримав до початку бойових дій Україні.  Проте, Іван освоїв зброю і пішов захищати свою країну, щоб його діти і внуки – не були московськими рабами.

Іван, досконало володіючи сільськогосподарською технікою, міг би влаштуватися працювати на якусь агрофірму і отримати бронь.

Він би міг купити фальшиву медичну довідку і взагалі не воювати чи сидіти десь в тилу. Проте Іван обрав можливість битися. Хоча моментами на фронті так було важко від боїв і несправедливості, що хотілося вити від безсилля та люті.

Я пишу цей текст про звичайного сільського хлопця, яких дуже багато на фронті. Я пишу, щоб про нього знали і пам’ятали, адже на таких, як Іван – тримається фронт.

Не піжони блогери  чи недорозвинені «стендапери», які чомусь вирішили, що захищати країну – це не їхня прерогатива. Не «липові» інваліди чи тік-ток камуфляжні хлопці – стоять щитом перед ворогом.

Україну боронять сотні тисяч немедійних, крутих, простих хлопців і дівчат. Які не є святими, в кожного з них є свої проблеми, маленькі гріхи, але в складний час, вони все роблять, щоб захистити Україну, моментами, навіть ціною свого здоров’я і життя.

Івана – Герой, діти, родина можуть пишатися ним. Він зробив для України дуже багато. Іван вартий, щоб про нього пам’ятали.

Війна продовжується. Кожен, хто не воює, повинен підтримувати наших захисників. Тільки разом з Божою допомогою, ми зможемо зупинити ворога. Незалежно від того, хто ви: пенсіонер, студент, фермер, банкір, спортсмен, школяр, чиновник – знищуйте окупантів всіма способами, інакше вони знищать нас.

Бій може виграти армія, але війну виграє нація, яка веде боротьбу. Народ, який бореться – матиме дороги, роботу, хліб, забезпечену старість. Народ, який не шанує свою армію, не шанує країну – не заслуговує бути вільним.