Дарує надію дощ

Вітерець куйовдив смоляне волосся, у яке срібними нитками вплелося пережите. Іван відсунув подалі від себе ненависний ціпок. Він соромився його, бо у двадцять шість років мусив ходити, немов старий дідусь.

Думки, наче осіннє листя, підхоплене вітром, закружляли в Івановій голові й перенесли його в минуле. Ось він студент, майбутній вчитель фізкультури. Навчання, тренування, друзі, вечірки до самого ранку…Хлопцеві подобалось гуртожитське життя з його клопотами, веселощами, колективними підготовками до іспитів за одну ніч. Але несподівано все це відійшло на другий план. Іван зустрів її – Каріну. Дівчина приїхала з однієї зі східних областей, навчалася на філологічному факультеті його університету.

Іван закохався до нестями. А як було не закохатися в зеленооку красуню з довгим білявим волоссям? Юнакові в ній подобалося все: зовнішність, голос, манери, інтелігентність. Каріна любила поезію, тому Іван часто залишав під дверима її кімнати листівки з віршами, букети квітів, іграшкових кошенят.

Молоді люди почали зустрічатися. Іван досі пам’ятає, як біг через усе місто до цілодобової аптеки, коли Каріна захворіла. А як можна забути Кузю, якого дівчина підібрала на вулиці? Тиждень вони переховували хвостатого нелегала в гуртожитку, поки хлопець не відвіз його додому.

Здавалося, Іван із Каріною будуть завжди разом. Але життя круто розвернуло їхні долі в різні боки. Коли хлопець повернувся з практики, дізнався, що в Каріни захворіла мама – і дівчина поїхала додому. Так трапилось, що більше вони не зустрілись…

Пекучий біль увірвався у спогади. Останні місяці були справді пекельними. У життя мільйонів увірвалась війна. Іван став на захист своєї країни. Бачив нелюдські страждання, загибель мирних людей, втрачав побратимів. Отримав поранення, потрапив у полон. Той сирий підвал досі не покидає його снів. Кажуть, що життя зіткане з відчаю й надії. Іван боровся зі своїм відчаєм та підтримував вогник надії в товариша – молоденького військового Юрка, з яким потрапив до полону.

Якось по них прийшли. Іван вирішив, що бодай одного катюгу візьме із собою на той світ. Але раптом подумав, що помер. Бо як пояснити, що худенька жіночка дивиться на нього очима Каріни? Світ несамовито закрутився. Із реальністю Івана пов’язував тільки той до болю рідний погляд зелених очей. Хлопець не відчув удару по голові. Він втратив свідомість на мить раніше. У сирому підвалі серед бойовиків була… Каріна. До тями його привів смак води і голос Юрія:

– Іване, Іване, ти мене чуєш?

Іван чув, але не міг відірватися від життєдайної вологи. Він і досі бачив перед собою Каріну. Не таку, як сьогодні, а ту, колишню.

– Боже, як таке могло статися? – не помітив, як промовив уголос.

– Воду забула та жінка, сестра командира, пояснив Юрій.

«Не забула, – подумав Іван. – І воду не забула, і мене не забула».

Серед ночі полонені почули скрегіт ключа в замку і насторожилися.

– Скучили за нами, – пошепки промовив Юрій.

Але до підвалу ніхто не заходив. Юрій підкрався до дверей, смикнув за клямку – і вони відчинилися. Так чоловіки втекли. Потім були довгі тижні лікування. Увесь час Іван забороняв собі згадувати про Каріну вдень, але бачив її у снах кожної ночі.

…Молодий чоловік дивився на небо. Світило сонце, а на душі було похмуро та неспокійно. Іван помасажував ногу і потягнувся за ціпком. Поки автоматично виконував уже звичні для нього дії, подумав: «Якщо зараз раптом почнеться дощ, мені вдасться відшукати Каріну – і ми будемо разом». Він усміхнувся від таких дитячих загадувань та неквапливо пішов алеєю. А вже за кілька хвилин двоє дівчат під однією парасолькою бігли парком і від несподіванки спинилися. Посеред алеї стояв промоклий до нитки чоловік із ціпком і щасливо усміхався, підставивши обличчя під потоки дощу.