Моралетки з життя собак

Рятівник

Так склалося, що Стах жив самотою. Один, як палець. Жінка померла молодою. Діти по світах роз’їхалися. Уже й звикся з тим і почувався добре. Порав сяку-таку господарку, обробляв городець коло хати – з того й жив. Скільки одному треба? Коли чоловік вирушав з дому, то був безпечний. Собака Дружок чужого на подвір’я не пустить. Вірний пес! Господар і припняв його біля самісінької хвіртки. Бува, повертається з роботи додому, а Дружок здалеку чує газду, лапами хвіртку відчиняє, скаче й лащиться. Стах любив пса. У вільну хвилину сідав на низеньку лавочку недалеко від Дружкової буди. Чотириногий друг тоді обов’язково вкладався біля ніг господаря і віддано помахував хвостом. Чоловік гладив його і розмовляв з ним, як з людиною, ділився своїми клопотами, а собака дивився на нього такими мудрими очима, мовби й справді розумів його мову. Їм було добре вдвох.

…Того ранку Стах зібрався йти до міста у справах. Тільки наблизився до хвіртки, як Дружок люто накинувся на нього, не даючи пройти. Хазяїн сторопів. «Що це з ним сталося? Чи не сказився?» – подумав. Обізвався лагідно до нього, але той наче не впізнав господаря, знавісніло гарчав, рвався з ланцюга і не підпускав до хвіртки. «Кину йому окраєць хліба, може, втихомириться», – сказав Стах і попрямував до хати. Тільки вступив до сіней, як хатину струсонув страшний гуркіт. Стривожений чоловік вибіг надвір. Те, що побачив, просто приголомшило. За три метри від його хвіртки… перекинулася велика вантажна автомашина з бетонними панелями. Її зупинив рівчак… Передні колеса ще крутилися між уламками розтрощеного паркана. «Ось чому Дружок мене не випускав, – зрозумів Стах. – Це ж я за крок од смерті був. Пес порятував!»

Кволими ногами наблизився до хвіртки. Дружок, тривожно поглядаючи на автомашину, доторкався ноги господаря, лагідно скімлив і заглядав Стахові в очі. «Спасибі, друже!» – промовив схвильований чоловік, погладивши пса по голові.

Чисті серця

Бровко передчував смерть свого господаря. Він увечері сумно-сумно завив у дворі. Мати хазяїна розв’язала йому нашийник. І пес побіг стежками у старий парк до місця залишків кам’яного замку, де ранками прогулювався з немолодим учителем. Гілля дерев гойдалося, ніби вітало нічного візитера, а на старезній липі засвітилися, мов два маячки, очі сови. Тут він, здається, відчув, коли перестало битися чисте серце друга…

Удень собака в дворі побачив метушню, почув у хатині плач дружини покійного, а на подвір’ї журливу мелодію мідних труб і бубна. Коли тіло чоловіка винесли на середину подвір’я, Бровко враз захотів попрощатися, пригорнутися до його руки, та перед ним стояла міцна людська стіна. І він тишком поплентався за траурною процесією до брами церкви, потім – на цвинтар. Але й тут йому не дали змоги підійти близько до труни з господарем, другом. Тільки тоді, коли дядьки закінчили насипати могилу, собака вмостився поруч. Так і лежав у зажурі цілісіньку ніч. Зустрів тутечки схід сонця.

Вранці у чорному вбранні, заплакана прийшла до могили дочка пана Романа і прохрипіла до вартового: «Чекаєш, друже, на прогулянку в парк? Нема вже твого провожатого. Тіло його прийняла сира земля…»

Жіночка кликала Бровка додому, але він не пішов. Лежав далі непорушно на варті.

Незабаром могилу на цвинтарі провідали мати і дружина його покійного хазяїна. Вони не забули про собаку з чистим серцем – принесли їжу. Вона так і пролежала неторканою до наступної пізньої ночі. Правда, коли вже молодик засвітився ясно в мерехтінні зір, собака трохи поїв.

Перекусивши, він узявся до роботи… Раз у раз лапами розпорпував землю на могилі друга. Невеликі грудки переносив зубами. Боліли лапи. Робив малі перепочинки – і знову до праці. Хотів таки доторкнутися до тіла. Пора ж вставати на прогулянку.

На світанку Бровкові лапи натрапили на дерево. Та міцні дошки не піддавалися закривавленим собачим кігтям. Пес гарчав у виритій норі. Зморений, так і заснув у ямі біля труни. Вдень його розбудили жіночі слова: «Що ж ти наробив, Бровку?! Йди-но сюди, друже!»

Пес побачив рясні-рясні сльози і страх в очах дочки господаря. Він миттю вислизнув із виритої нори і відбіг метрів двісті від могили.

До нього згодом підійшла мама покійного. Сварила…

Дядьки засипали розриту могилу…

Кажуть, до старого двору собака з чистим серцем більше не повернувся…

«Не убивай!»

Одного разу з циганами у містечко придибав чорний пес. Він із чорнявим людом щоднини блукав округою. Вечорами грівся біля вогнища у таборі, слухав чарівну циганську мову, пісні, милувався віртуозною грою скрипаля Лямби, грався з циганчуками, котрі після виконання їхніх забаганок дарували йому окрайці хліба. Роми, як квіти Ромена, землю вкрили…

Якось собака забарився в полі на нічному полюванні. Прибіг у табір, а тут… сліди простигли від кочівників. Тільки земля у центрі галявини була встелена пахучими, вкритими краплинами роси квітами ромена, що облетіли з весільної кибитки.

Розкинувши лапами холодний попіл, самотній пес вмостився на чорній плямі погаслого вогнища. Чекав… Міщани бачили його на місці циганського табору і вдень, і вночі. Скоро нарекли вірного чотириногого друга Циганом.

Знайшлися люди, котрі собаку підгодовували. А той почав приносити їм на подвір’я ще добротні речі міщан. У людей же навчився. Серед його «гостинців» переважало чиєсь гарне жіноче взуття.

…Ранкову дрімоту містечка розбудив пістолетний постріл. Від кулі правоохоронця скрутилося калачиком у передсмертній конвульсії Циганове тіло. Мертвий пес міцно заціпив у зубах розшнурований черевичок дружини начальника поліції…

Забуваємо, панове, що Господь Бог залишив таким малим хлібний колосок лише для пса і кота…

А  людині? Розум і руки!

Іван БАНДУРКА