Напрацювалася

Ранок видався теплим, літнім, із відлунням грози, що воювала вночі та відступила перед сонечком.

«Слава Богу, хоч не побило нічого градом», – подумала Ліля, визирнувши у вікно.

Недалеко на полі картопля рівнесенькими рядочками чекала чергової роботи – бур’яни росли скоріше за «другий хліб», та і колорадські жуки жерли, мов скажені, усе підряд, і не тільки бараболі.

Чим тільки не виводила оту напасть – і народними методами, і розрекламованими препаратами – «хімією» (сусідки хвалили, а їй наче «пороблено» на городі – не помічні, і все!). Зливи та вітер, котрі надокучали увесь травень і половину червня, лише примножували лихо та псували настрй.

«Нічого, нічого, оптимізм сьогодні «набирає обертів». Ось тільки зберуся, піду на город – бійтесь мене, вороги!» – думалося їй.

– Андрійку, ти сапку нагострив? – гукнула у сусідню кімнату чоловіку. – Чи знову відхрестишся своєю будовою?

– Ага, відхрещуся, «прошлангую», і взагалі я ще сплю «без задніх лап», – простогнав у відповідь Андрій. – Дай хоч трохи відпочити, жінко, бо біля тебе мене вже хитає. На цвинтар скоро відволочеш. Краще робітника погодуй!

– Нещастя якесь, а не чоловік, – мугикнула сама до себе Ліля, але все ж пішла на кухню і насмажила яєшні зі шкварками, покликала їсти.

– І коли ти навчищся солити до смаку, – скривився Андрій і почухав неголене підборіддя. – Нагородив тебе Господь кривими руками і пустими мізками, а терпіти мені.

«І де тільки ти на мою голову взявся, – ображено думала Ліля, ковтаючи сльози. – Вже догоджаю, як можу, а подякою – одні докори».

Андрій роздирав виделкою яєшню на шматочки, повільно жував – уночі йому заболів зуб, і Лілі довелося терміново переглядати усю домашню аптечку у пошуках знеболювального.

– Хліб черствий, – зауважив, коли Ліля прибирала зі столу тарілки, і поліз до кишені куртки.

– На гроші, купи свіжий, а вчорашній свиням згодуй.

Глянув майже весело.

Ліля бігом заховала прим’яті гривні у сумочку, щоб не передумав – останнім часом чоловіченько був скупеньким. Хотілося швиденько на город, поки ще прохолодно, бо потім у спеку важко сапати. Спробуй розбити грудчасту землю, вирвати бур’ян і не плакати потім, коли, ледве жива, йдеш до хати. Та ні, не йдеш, повзеш майже на колінах.

– Сапку нагострю потім, – сказав Андрій, надягаючи кепку. Молодіжну, із намальованим черепом, білим і страшним, як сама смерть. Її подарував син, коли приїжджав у гості.

– «Молодість моя, незабутняя», – сміявся. – Тату, усі дівчата та жіночки твої! Будеш перший парубок на селі!

Ліля тоді промовчала на отой жарт, бо і випили обидвоє горілочки багато, і пора пізня – треба було вкладати бідось спати. А сама потім довго лежала без сну, і все гадала, чому така нещаслива.

Із Андрієм у щлюбі так давно, що вже і дати весілля не пам’ятає. Усього було – і доброго, і лихого. Любив її по-своєму, як і залицявся – специфічно. У клубі вибирав «на танці» тільки її, а після випускного відразу ж покликав заміж. Батьки не протестували – Андрієва сім’я на ту пору вважалася багатою. Два гектари землі, цегляний будинок, і, як би тепер сказали, власна міні-ферма: три корови, купа поросят, індики, кури та усе інше, котре від того дня, коли прийшла на обійстя, мала порати невістка. Та іще свекор – голова колгоспу, престиж, є чим пишатися! От тільки Лілю приймали обережно, немов придивлялися – пара їх сину чи ні? Вона виконувала усе, що казала свекруха, але доброго слова так і не дочекалася.

– Нащо тобі вчитися? – здвигнули плечима новоспечені родичі, коли Ліля подала документи для вступу у сільськогосподарський технікум. – Жінка і так має знати бухгалтерію, а Андрійко наш роботящий, тобі пощастило, за ним горя не знатимеш.

І таки змусили, переконали.

«Пощастило, – думала тепер Ліля, перевіряючи, чи ще гостра сапка. Вирішила, що на день згодиться. – «Усе життя промучилсь – діти, хата, город, щоб він згорів!»

У ту мить її переповнювала лють – і на чоловіка, і на долю. Ні, Андрій ніколи не розпускав руки. Іноді бував навіть ніжним. Настільки, наскільки дозволяли йому самовпевненість та чоловіче его. Із ним виховали двійко дітей, слава Богу, здорових та розумних. Аліса вивчилась у педінституті, тепер викладає у школі математику, шкода тільки, що не у селі. Виїхала у райцентр, наче, і близенько, та усе-одно на відстані. Яку колотнечу зчинив Андрій, коли Аліса потайки від них поїхала вчитися! Громи і блискавки надсилав на голову «непутящої» доньки!

Потім, правда, змирився, допомагав грішми, навіть іноді розмовляв, коли навідувала.

Розумниця, красуня, хлопці так і пасуть очима, тільки заміж дівка чомусь не хоче. Ліля вже і натякала, і просто у вічі казала, що залишиться сама.

– Мені лише двадцять шість, встигну ще, – сміялася у відповідь донька.

Або:

– Я іще не зовсім збожеволіла, аби із фатою на голові красуватися.

І тоді Ліля мимоволі згадувала своє весілля – дружки у вишиванках (самі, усе самі, візерунки перемальовували одна у одної, і вишивали гуртом, у вільний від роботи час), гості, музики, прикрашений двір і столи, котрі гнулися від святкових страв. А тепер молоді зберуться нищечком десь у підворітні, вип’ють «жмурдяка», жуйкою зажують, потім батькам скажуть, що сім’я, і усе свято. Добре, якщо офіційно, а якщо – ні, «на віру»?! Сором і гріх.

А Сашко! Парубок холостякує. Їде кудись у світ на заробітки. Дожився до квартири, теж у місті. Зізнавався, що має дівчину, але женитися не хоче.

– Ти б показав її нам, а то ховаєш чомусь, – докоряла Ліля, та син лише реготав.

– Прийде пора, то буде офіційною, – казав у відповідь.

Ліля лише червоніла, бо вік прожила, а не розуміла, як можна жити разом без шлюбу.

– Гріх, у пеклі горітимеш, – колись щодня повторювали їй батьки. – І коли заміж ідеш, забудь про подружок. У тебе світом у вікні – чоловік, потім підуть діти – а що іще треба жінці для щастя?

А і справді, що?

… Ліля сапала картоплю, зі всієї сили збивала зайву рослинність, наче вона була винною у її поганому настрої. Як і раптово безхмарна погода.

Сонце припікало сильніше, і Ліля пов’язала хустку – легеньку «хебешку», купила напередодні у магазині, ще сварилася через ціну.

– Характер у вас, тітонько, – сказала їй тоді продавчиня, треба ж, колись босою бігала, а тепер, диви, яка пані – підстрижена, коліна виглядають з-під коротенької спіднички, і нігті довгі, із якимись узорами. Узяти б до неї різоньку, та не має права – у тієї зарази Нінки своя мати ще жива, от хай і вчить, якою має бути дівчина.

– Не заздрю ані Алісі, ані Сашкові. Я вам ту хустку подарую, тільки дайте мені спокій, – зітхала за прилавком.

Подарує вона! Не бідна Ліля – заплатила, хоч і вислухала потім цілу лекцію від Андрія. Бо і так грошей катма, а тут витратилася на якусь ганчірку, голову прикрити.

Солоний піт капав, стікав по щоках, до губ, поїв гіркою вологою. Ліля згадала, що забула взяти із собою воду, і щиро, від душі, побажала дощу.

«Ще б кілька метрів, до кінця рядочка, і можна йти додому перепочити», – подумала.

Із кожним кроком ставало все важче. Чомусь заболіли спина і груди, здавалося, кудись поділося повітря. Хотілося покинути оту дурну роботу, та впертість, як завжди, взяла гору.

Зціпивши зуби, таки дійшла до межі, дополола. Роззирнулася навколо.

«Бур’яни увечері зберу, – вирішила. – Як і бісові жуки, щоб вони виздихали!» Ще подумала, що треба б заглянути у квітник, навести лад і там. І вечерю зготувати, Андрій прийде голодний. Корови в обід подоїла кума, звечора вже її, Лілина, черга. А ще треба нагодувати живність, не забути про кота та собаку, бо ж бігатимуть за нею, заважатимуть, відволікатимуть.

Тільки чому двоїться в очах? І нудота чомусь? Ніби ж і снідала зранку, а що забула обід – то ж на користь, і так «ширша, ніж довша», як під’юджував не раз Андрій, коли випивав чарчину.

«Нічого, удома стане легше», – міркувала собі.

Але ніч застилала очі.

«Що зі мною»? – вже тривожилася. Хапалася іще за недополені бур’яни, ноги не несли, крок за кроком спотикалася на стежині.

«Нічого, дійду, додому недалеко», – миготіло у очах.

…Лілю знайшла біля хати сусідка. Приводила до тями, відливала водою, голосила:

– Напрацювалася, все тобі мало було, напрацювалася до могили!

Потім викликала «швидку».

Андрій, котрий саме нагодився, напідпитку розповідав фельдшеру, як йому болить зуб, а Ліля просто «грає вар’ята», бо не хоче працювати, їй би все на ліжку вилежуватися. Довго опирався, щоб не везли у лікарню, там же чергові витрати. Здорова Ліля, нащо зайві клопоти?

Ледве вмовили.

…Лікарі встановили діагноз: «Інсульт»…