Здавалося, природа разом з нами сумувала…

Відразу після фінального свистка матчу Уельс – Україна подумалося: а, може, це таки завелике, навіть трохи нахабне бажання: перемогти дві британські збірні поспіль, та ще й на їхньому полі? Це ж, зрештою, не Сан-Маріно й Андорру обіграти в спарених поєдинках… А ще пригадалося, що другі зустрічі у двоматчевій серії завжди складалися для нашої збірної важко…

Шотландія – Україна – 1:3

Уельс – Україна – 1:0

Якби після гри довелося побачити в протоколі прізвище Ярмоленка як автора єдиного гола, то навряд чи подумалося б, що цього разу один із найкращих бомбардирів збірної обрав мішенню не ворота суперників. Що й казати, всім українським уболівальникам було дуже нелегко увечері минулої неділі. Але уявіть собі, який стан був у Андрія, адже  він ніяк  не заслуговував на таку долю за сумою обох матчів. Як і за весь стаж своїх виступів за збірну. А сльози Романа Яремчука після гри найбільш красномовно відобразили те, що відчувала того вечора вся Україна. Здавалося, що й британська погода сумувала разом з нею…

Радість тривалістю в чотири дні…

Щиро кажучи, після поразки у Кардіфі якось не дуже й хочеться описувати перипетії попереднього матчу з Шотландією. Хоча він, безумовно, заслуговує на це. Справді, нашвидкуруч зібрана, “розхристана” (через відомі причини) збірна України, якій, здавалося б, мало бракувати зіграності, постала у Глазго  монолітним і злагодженим організмом. А про рівень мотивації наших футболістів не варто й згадувати зайвий раз. Підопічні О.Петракова охоче користувалися деякою неповороткістю шотландських оборонців і за рахунок вищої швидкості та кращої взаємодії тривалі проміжки створювали ігрову перевагу. Вона знайшла вияв у красені-голі Ярмоленка після чудового пасу Маліновського (1:0); у майстер-класі Яремчука, який показав британцям (!), як треба грати головою (!!) біля чужих воріт (!!!); у холоднокровній реалізації Довбиком виходу віч-на-віч у компенсований час (3:1). Половина дороги до Катару була пройдена. Однак через 4 дні у валлійському Кардіфі на українських футболістів чекали Бейл, Ремзі та вся їхня далеко не безталанна компанія…

…яка закінчилася сумного недільного вечора

Згадуючи  матч з Уельсом, мимоволі задумуєшся про роль… особи в історії. В даному випадку – про роль лідерів на полі. Хронічний завсідник лави запасних у “Реалі” Бейл сказав своє вагоме слово, завдавши удару зі штрафного у напрямку наших воріт, а лідер збірної України Ярмоленко якраз у цей момент нещасливо підставив під цей удар голову. Саме протистояння провідних гравців у тому епізоді на 34 хв. і визначило підсумок поєдинку. Можна, звичайно, ще пригадати майже вихід на побачення з голкіпером валлійців Яремчука після пасу Забарного, неоковирні удари Караваєва і Циганкова у зручних ситуаціях (в таких матчах треба дорожити нагодами – це давня футбольна аксіома).

Після пропущеного безглуздого гола гра стала нагадувати матч кількаденної давнини у Шотландії, але для нас – ніби навиворіт: валлійці грали від оборони, а наші змушені були атакувати. Не дуже швидкий, сказати б, академічний розіграш м’яча за таких умов не обіцяв нам особливого зиску. До того ж,  такий характер поєдинку загрожує різкими контрвипадами; кілька разів поблизу воріт Бущана було по-справжньому небезпечно. По обличчях наших гравців було видно: вони робили все, що могли, але чим ближче до кінця, тим, здавалося, все більше натикалися на стіну біля карного майданчика валлійців, а знайти гостріших шляхів подолати її не вдавалося. Удар відчаю Ярмоленка правою під саму завісу гри ніби підвів риску під спробами українців якось змінити її перебіг. Попри зрозумілу досаду, за великим рахунком, не можна сказати, що підсумок гри по-спортивному несправедливий – хоча нам всім, звісно, хотілося, щоб він був іншим. Звичайно, можна відшукати якісь психологічні “шпаринки”, щоб ними виліз з голови увесь негативний настрій (“це – лише футбол”, “є в житті значно важливіші речі” тощо).

Так, це лише футбол. Але ж прикро, що вийшло не по-нашому. Особливо в цей важкий для нас час…

Ігор ДУДА