Наталія ГАЄВСЬКА: «Гени передаються від сьомого покоління»

«Генетика – це не лише про фізичний стан і здоров’я, але й про психіку. Так, генетично нам передається колір очей, статура. Але ми не враховуємо того, що успадковуємо також темперамент, уподобання і звички батьків. У кожного з нас були моменти, коли ми ловили себе на думці, що хтось з наших друзів є точною копією свого родича. Якщо є така закономірність, то передалися не лише біологічні дані, а й схильність до певного алгоритму реагування на ту чи іншу ситуацію», – розповідає колишня тернополянка, яка живе і працює в Канаді, психотерапевт Наталія Гаєвська. Детальніше – в інтерв’ю.

– Пані Наталю, оця схильність передається суто на генетичному рівні і контакт не обов’язковий?

– Родичі можуть взагалі між собою не контактувати і навіть не зустрічатися ніколи. Основні психологічні властивості передаються спадково саме через покоління. Тобто не стільки від батьків до дитини, скільки від попереднього покоління – бабусь і дідусів. Тоді певні наші гени вже успадкують внуки. Це не означає, що нам не передаються якісь гени батьків. Звичайно, передаються. Але вираженішими є гени саме бабусь і дідусів.

У своїй практиці часто помічаю закономірність: коли першою дитиною є хлопчик, то основні психологічні риси він буде успадковувати від дідуся по материнській лінії. Якщо першою народжується дівчинка, то вона успадковує гени своєї бабусі по татовій лінії.

– А якщо народжується друга дитина?

– То це як зв’язок між поколіннями. Вона теж буде успадковувати гени від бабусь і дідусів, але дещо слабше. Це вже 50 на 50, що вона успадкувала від батьків і від старшого покоління. Друга дитина психологічно вже є ближчою до батьків. Народжується третя, четверта, п’ята дитина – у них ще слабший зв’язок між старшим поколінням. Звичайно, це не факт. Часом навпаки: ті діти, які є молодшими, більш лояльні до свого роду. Але у своїй практиці я зустрічала, що старша дитина – це переважно материнський рід. Вони дуже міцно тримають зв’язок генетично.

Якщо будуються антисценарії, тоді вже є нюанси. Мала одну терапію з дівчинкою, батьки якої розлучилися. Як наслідок, вона свідомо відмовилася від батька. Виявилося, що підсвідомо вона таки тягнеться до нього, але забороняє собі, щоб не зрадити маму. І від того в дівчинки є сильний внутрішній конфлікт – я не можу собі дозволити те, що для мене є необхідним. Хоча мама рада б була їхньому спілкуванню.

– А передаються психологічні властивості від прабабусь чи прадідусів і далі?

– Звичайно, що слабше, але ці гени все-таки передаються. У джерелах я знайшла, що гени передаються від сьомого покоління.

Є така річ, як колективна пам’ять, колективний дискурс, в якому живемо, у якому ми всі перебуваємо. Колись я готувала доповідь для Наукового товариства імені Тараса Шевченка в Торонто. Тема – національна ідентичність українців та як саме на національну ідентичність українців впливали історичні травми. Є особистість, а також є середовище, в якому ми живемо. Уявіть собі це як рід, маю на увазі не просто як суспільство, а як один рід. І є людина – як частинка цього роду. А ці всі люди жили в складному 20 столітті. Вони потрапили під каток історії – голодомор, війни, переселення.

Моя бабуся по маминій лінії – зі Східної України і їх зачепив голодомор. Її сестра померла від голоду. Але ця тема у нашому домі була табу. Трагічна історія, про яку в жодному разі не можна було говорити. Ця непережита травма передається, ніби делегується, наступним поколінням. І вони вже мають пережити, оплакати і певним чином закрити цю травму. Я працюю з нащадками тих людей, які вижили після голодомору. Доволі часто в них життя складається нелегко. Звісно, що не у всіх. Переважно у них є проблеми із народженням дітей. Або ці дітки народжуються хворими, або взагалі в сім’ях дуже довго не народжуються діти. Також проблема в тому, що ці люди стараються про це все не говорити, але якщо вже починають озвучувати, то з великим болем. Відповідно, це впливає на риси характеру. Це передається як наслідок тих травм, які пережили ці люди. Тобто нащадки, як правило, будуть мати психологію жертви. Вони будуть вважати, що навіть насильство щодо них – це нормально. Доволі часто бояться приймати власні рішення, бояться у чомусь виявити ініціативу. Якщо порівняти нащадків тих, хто не пережив голодомору, із Західної України, то вони набагато активніші. Вже на цьому видно, як спрацювала ця історична травма. Видно, як генетично передалося те, що раніше відчували предки цих людей.

– Знаю такий випадок. Чоловік – мільйонер, а його дружина робить запаси, закрутки. Хоча особливої потреби в цьому нема. До слова, її сім’я пережила голодомор.

– Це залишилося в генетичні пам’яті тієї жінки. Від її старшого покоління їй передалося, що для того, щоб вижити, потрібно накопичувати. У нас є свідома частина і підсвідома. На свідомій частині ця жінка розуміє, що це не потрібно робити. Але підсвідоме каже, що всяке може статися, все це можна втратити в будь-який момент і краще накопичувати і накопичувати.

Кожен з нас має своє коріння і кожен з ним пов’язаний. І те, як ми себе ідентифікуємо, залежить від того, що нам передалося від наших попередніх поколінь.

– А чи є якась спільна характеристика людей, предків яких депортували? Які наслідки для наступних поколінь?

– Тут є жертва – люди, яких вивозили, виганяли. Їхні предки будуть або накопичувати достаток, або намагатимуться виїхати з дому, з країни. Підсвідомо – щоб з ними це все не повторилося, щоб випередити події і покинути дім з власної волі, а не з примусу. Тобто вони асоціюють себе з тими, хто постраждав. Такі люди поводяться по-іншому: оправдовують неправомірні дії, несправедливі. У такий спосіб вони підсвідомо захищають себе та свій рід. А як тоді можна було вижити? Або ти накопичуєш і втікаєш, або намагаєшся  знайти підхід до агресора і пристаєш на його бік. Мовляв, я ідентифікуюся з тими людьми, хто зараз є сильнішим, і маю всі шанси самому вижити та щоб вижила моя сім’я.

Депортації, геноцид, війни – це великі історичні травми. Їх  ми маємо перевести на символьний рівень і закрити, пережити. Ми пам’ятаємо про це, ми вже це переживаємо чи пережили. І все. Я працюю з багатьма емігрантами по всьому світу. Коли простежую їхню історію, в багатьох з них є факти непережитих історичних травм, які були в їхніх предків. Дехто каже: «А ви знаєте, моя доля дуже подібна на долю моєї прабабці». Я тоді питаю, як ви думаєте, що в історії вашої прабабці було такого, що її доля склалася саме так? І виходить, ніби ця доля передається. Але передається не стільки доля, як сценарії, плюс якісь непережиті травми попередніх поколінь.

Наслідки  міжнаціональних шлюбів

– У давнину, коли молоді люди одружувалися, старше покоління придивлялося, який рід. Це було важливо?

– Мені трішки прикро, що ми відійшли від цієї традиції. Можливо, буде звучати не толерантно, але це можна прирівняти до сівби зерен. Коли вони є здоровими, сильними, то і дадуть хороший урожай. Якщо зерна хворі, то що з них виросте? Так само і тут. Навіть більше, євреї завжди намагаються триматися одне одного. 80 відсотків з них одружуються між собою для того, щоб зберегти свою ідентичність, ті цінності і навіть якусь частинку себе. Зрештою, зберегти свій етнос. А ми починаємо розпорошуватися. Висловлю не зовсім популярну думку – я проти міжнаціональних шлюбів. Чому? Звичайно, від глобалізації ми нікуди не дінемося. Але ви ніколи не знаєте, що візьмете з того роду. Ви не впевнені, що не доберете ще якісь інші проблеми. Тому такі речі потрібно враховувати. Якщо в роду були насильники, вбивці, однозначно у дітей буде схильність до цього. Не обов’язково, що воно буде повторюватися, але є схильність.

Хтось із відомих вчених вивчав кілька поколінь, як передається схильність до насильства. Коли він почав аналізувати власний рід, то з’ясувалося, що в нього в п’яти поколіннях були люди, які були схильні до насильства і навіть було кілька вбивць. Він зробив висновок, що ті гени, які є в нас, це не обов’язково, що повинно отак раз – і вистрілити. Вони є, а вистрілять лише в тому випадку, якщо є необхідне середовище. А якщо ви у зовсім іншому середовищі, яке підтримує якусь вашу іншу частинку, то воно насправді глушить ту насильницьку частину. Тоді людина може з цим впоратися. Тобто це не є вироком, але такі речі необхідно знати.

Якщо в когось в роду були люди, які мали депресію або якісь інші психічні захворювання, схильність до цього передається генетично. Не хвороба, а схильність до неї. Особливо, якщо це було через покоління. Тобто якщо у бабусі чи дідуся була депресія, то дуже велика ймовірність того, що буде і в нащадків. Саме такі люди схильні до скоєння самогубств.

Схильності можна контролювати

– Генетику не перепишеш. Та чи можемо якось впливати на те, що насправді дуже впливає на нас?

– Коли починаємо вивчати свій рід, тоді краще розуміємо себе і до чого схильні. Але одна справа, що я це знаю і можу якимось чином це контролювати. Зовсім інше, коли я не розумію свої пориви і того, що зі мною відбувається. Як приклад, генетик, який вивчав, як передається схильність до насильства, дуже добре контролював це в собі. Такі речі є доступними кожному. Чим краще ми себе знаємо, чим краще себе розуміємо, чим краще розуміємо свій рід і те, що нам передали, тим краще можемо давати собі з тим раду. Можемо і якісь певні свої властивості використовувати. Наприклад, є дуже чутливі люди. Чутливість переважно також передається по роду. Це можна використати для того, щоб займатися творчістю.

Або люди, які схильні до невмотивованої агресії. Це переважно також передається генетично. Коли людина знає, що є якісь певні ситуації, де вона, наприклад, може вибухнути, то або починає цих ситуацій уникати, або працює над тим гнівом, виробляє наступні поведінкові фільтри, де зможе зовсім по-іншому реагувати.

Дати важливих подій в роду повторюються

– А за чим ще варто поспостерігати у собі і чим поцікавитися в родичів?

– Це дуже цікаво і зближує всіх. Починати варто з того, щоб збудувати дерево свого роду. І підійти до цього дуже творчо. Можна це дерево якось цікаво намалювати, прикрасити його. Обов’язково відмітити на цьому дереві себе. Корінчики дуже гарно промалювати – хто є моїм корінням, хто дідусі і бабусі. Розпитувати, яке саме життя вони прожили, якими були за характером. Чи вони любили, наприклад, співати, чи любили подорожувати? Ким вони були? Передається саме та риса, що найбільше запам’яталася. Наприклад, якщо ваша мама скаже, що її бабуся, а ваша прабабуся дуже любила співати, то обов’язково це комусь передасться.

Якщо в роду були залежні від алкоголю, або ті, які під час Другої світової війни перейшли на бік ворога, їх в жодному разі не можна відкидати. А прислухатися, чи не присутнє це і в мені?

Я багато працюю з подружніми зрадами. Коли ми досліджуємо рід, то часто виходить, що схильність до зради була не обов’язково в батьків, а й в дідусів і бабусь інших поколінь. Коли така ситуація є в родовій картині, то людина також або ідентифікується з тими, хто схильний до цього, для неї це повністю нормальні речі, або навпаки – стає жорстким поборником моралі. Простежується й таке, що доленосні події стаються приблизно в один і той же час протягом багатьох поколінь. Повторюються дати. Приклад з власної практики. В однієї жінки щороку в серпні ставалося жахливе: хтось помирав або зраджував її. І з роками вона вже боялася того місяця. Коли ми почали розглядати її родову систему, то з’ясувалося, що її прабабуся була хвора і померла під кінець серпня, але цілий місяць вона дуже мучилася. Це передавалося з покоління в покоління – настільки вона важко відходила в інший світ. Відверто скажу, я не знаю, як цей механізм працює. У кожного в житті є певні закономірності і певний зв’язок з такими числами. Тому якщо хочете знати щось про себе, також записуйте дати народження, дати смерті і дати, коли відбувалися якісь важливі події в житті людини – одруження, переїзд в іншу країну, розлучення. І ви побачите дивну закономірність.

– А що це знання дасть? Як практично можна застосувати?

• Можна щось передбачати. Так, як у випадку цієї жінки. Вона вже знала, що в серпні слід бути дуже обережною. Треба знати, що такі речі можуть ставатися. Це необов’язково чекати. Просто бути обережним.

Нікого не зрікайтеся

– Мабуть, в кожній родині є проблемні люди. Чому їх не можна викидати з родової системи?

– Пригадую історію матері, син якої був хворий алкоголізмом. Вона у відчаї сказала: «Знаєте, я думала, що також почну пити. І для себе, і для нього не бачила виходу з цього всього. І я спробувала. Ви собі не уявляєте, наскільки мені було погано наступного дня. Син до мене підходить і каже: «Мамо, а що ти думала, що то так легко? Ти думаєш, мені легко?» Для них це було переломним моментом. У неї з’явилося до нього співчуття. І головне – розуміння, що відбувається в його житті. А виявилося, що коли вона розлучалася зі своїм чоловіком, син пережив це дуже складно. Йому це зафіксувалося. Потім були ще якісь травматичні ситуації. Вони нагромадилися і людина знайшла для себе такий вихід.

От, власне, чому нікого не можна викидати з цієї системи. З однієї простої причини – ми не знаємо, що ця людина переживала і що з цією людиною було. Ми не можемо судити, що є добре, а що погане. Що є чорним, а що є білим.

– Як за собою поспостерігати стосовно спадковості?

– Приймати те, що не все в мені є таке дуже добре. Не завжди я можу бути білим і пухнастим. Часом може і тіньова сторона проступити. Нічого страшного в цьому немає. Простежити, що саме в мені відображається. Наприклад, від дідуся в мене гострий розум, від бабусі – ще щось. І таким чином, коли я бачу, що саме в себе інтегрував з тих всіх поколінь, я починаю дуже чітко розуміти, що можу зробити, що можу додати в свій рід, адже я є певною частинкою в цьому ланцюзі.

– Кажуть, що гріхи падають на інші покоління. Щось в цьому є?

• Тут треба починати з того, що таке є розуміння гріха. Тому що є релігійне поняття гріха. І є те, про що ми зараз говоримо – схильності, які передаються. Наведу приклад жінки, в якої ніяк не складалося особисте життя. Її переслідували різні негаразди. Коли ми почали дивитися її родову історію, то з’ясувалося, що її прапрабабуся була з дуже багатого роду. У неї закохався хлопець, який був нерівня їй. Вона йому відмовила, а він дуже взяв це до голови. Закінчив життя самогубством. Його родина звинуватила дівчину. Але чи це дійсно був її гріх? Якщо той хлопець їй не подобався, то це трохи інакше. Можливо, вона йому якось грубо відповіла. Всяке могло бути. Можливо, та прапрабабуся і почувалася винною. Відповідно, долі жінок в цьому роду складалися невдало. Їм траплялися чоловіки, які або принижували, або покидали, або зраджували. Що насправді відбулося, якщо подивитися з психологічної точки зору? Сильне відчуття провини цієї жінки не зникло, а передалося її дітям. Діти також почувалися винними. Але це на підсвідомому рівні. І відповідно, якщо я почуваюся винним, то провина завжди знайде свого ката, того, хто буде мене карати і тим самим ніби врівноважить це все. Насправді все дуже переплетено.

Спілкувалася Наталія ЛАЗУКА