Врятували Бог, лікарі і сусіди

Сталася біда шістнадцятого грудня. Того дня Залісці так закурило, що світа Божого не було видно. Зникла електрика. Мій чоловік пішов у підвал під’єднати автономний генератор до котла. Не знаю, скільки він там пробув, але трохи пововтузився – у диму, випарах. Потім ще відгорнув сніг і пішов до хати. Заношу йому у кімнату суп – він бере тарілку, а руки трусяться, як у страшній лихоманці. Тарілку перекинув. Я до нього: «Володьку, що з тобою?» У нього пішла піна з рота, втратив свідомість. Напевно, що вчадів.

Боже, що робити? Від страху в мене підкошувалися ноги, у голові бухкало. Розуміла, що час для Володимира розпочав особливий відлік, кожна хвилина – дорогоцінна. А надворі – метрові снігові замети…

Сусіди – мої дорогі сусіди – прибігли на перший поклик. Один запряг коня у фіру і помчав за сільською фельдшеркою. Я тим часом викликала «швидку», та з невеликою надією – хіба на бульдозері того дня можна було добратися до Залісців.

Фельдшерка Тетяна Цокало (дай, Боже, їй здоров’я) надавала чоловікові першу допомогу. Щось вколола, і хоч він залишався без тями, з’явилася надія.

Тим часом приїхала «швидка»! З Вишнівця – не дорогами, а полями, бо серед простору можна було віднайти прохідні місця. Дорогою медики «відкопувалися» і їхали далі. Низький уклін фельдшеру Руслану Бринюку та водієві Миколі Порисевичу. Нехай тепер різне говорять про медицину, а я цього дня бачила тільки високий професіоналізм, небайдужі серця.

Сусіди винесли мого чоловіка на носилках до «швидкої», яка зупинилася трохи далеко. П’ятнадцятеро односельців прибігли нам допомагати. І якщо треба було б, то на руках занесли б Володьку до самої лікарні.

«Швидка» тими ж полями рушила до Збаразької райлікарні. Ми ще не знали, що сільський голова Великого Кунинця Василь Кошак аж в область телефонував, щоб дали трактора, і непрохідну ділянку дороги між Великим Кунинцем і Залісцями таки розчистили.

Дорогою чоловік отямився, і трохи відлягло від серця. У лікарні діяли швидко і злагоджено, здавалося, увесь світ  закрутився навколо мого чоловіка. Аналізи, різні дослідження, капання…  Лікарка Дарія Флінта не покладаючи рук клопоталася біля мого чоловіка.  Ми у поспіху не взяли найнеобхіднішого, тож нам у лікарні шукали навіть тапочки. І усе це робилося з такою добротою, що зараз, пишучи ці рядки, не можу стримувати сліз.

Кажуть, українці якісь недружні, не допомагають один одному. Це неправда. Того зловісного дня я спізнала велику людяність, співпереживання, побачила, скільки справжніх людей навколо мене. Дякую уклінно вам, дорогі сусіди, медики за порятунок чоловіка.

 

Леся ПАВЛЮК,

с. Залісці Збаразького району

 

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*