Зіновій КІПИБІДА: «Кожен має займатися тим, до чого має хист»

Зіновій Кіпибіда – письменник, журналіст, художник, голова обласного літературного об’єднання, член правління ТОО НСПУ. Хто як не він зможе розповісти найдетальніше про літературну спільноту і не тільки.

Дожартувався до гуморесок і про сюрприз для читачів

– Пане Зіновію, розкажіть кілька слів про себе.

– Народився у 1953 р. в селі Чернихівці на Збаражчині. Закінчив Вижницьке училище декоративно-прикладного мистецтва і Тернопільський приладобудівний інститут (нині – ТНТУ ім. І. Пулюя). Тепер займаюся художньою діяльністю, але в різні роки працював журналістом, диктором на радіо. Яскравими спогадами тих років є інтерв’ю та зустрічі з Василем Зінкевичем, Назарієм Яремчуком, Софією Ротару.

– Скажіть, а що для вас простіше: брати інтерв’ю чи його давати?

– Скажу, що і в тому, і в іншому випадку потрібно мати голову на плечах і підвішений язик.

– Отак одразу ми перейшли до гумору. Усі знають вас як блискучого гумориста. А як ви зрозуміли, що це і є вона – ваша літературна ніша у творчості?

– Починав я із лірики. І досі її пишу. І вже серйозно працюю над виданням своєї першої ліричної збірки. Адже, одного разу перебираючи свої записи, нарахував уже понад 900 віршів, а така їх кількість просто не може лежати під сукном. А на гумористичну стежку направив мене Борис Демків. Річ у тім, що на засіданнях його «Сонячних кларнетів» я рідко сидів спокійно. Часто жартував. От після одного із чергових моїх жартів Борис Миколайович і порадив мені розвиватися в цьому напрямку. Першу гумореску «Якби я був директором» опублікувала місцева молодіжна газета «Ровесник». Після того я став друкуватися в інших місцевих та республіканських виданнях. Перша книжка «Граннувель. Велика новина» побачила світ у 1993 році. Потім з невеликими інтервалами виходили інші.

– А назву новій збірці вже придумали?

– Не скажу, бо навіть якщо й так, то вона має стати сюрпризом для читачів.

Про колиску літературних талантів Тернопільщини

– Тепер давайте трохи більше уваги приділимо літоб’єднанню. Коли воно було засноване?

– Літоб’єднання Тернопільщини має довгу та надзвичайно багату й цікаву історію. Заснував його у далекому 1950 р. Микола Костенко. Це вже понад 70 років творчої праці, сотні виданих книг, десятки тисяч публікацій. За час мого головування (а це вже 25 років) більше 40 членів літоб’єднання стали членами НСПУ, отже, можу впевнено сказати, що наша спільнота є колискою літературних талантів Тернопільської землі. До речі, обласна організація спілки письменників значно молодша (була заснована 27 лютого 1984 року).

– Чи кожен бажаючий може стати членом літоб’єднання? Чи для цього потрібно пройти певний відбір, здати екзамен?

– Поповнити наші ряди зовсім не складно. Для цього потрібно регулярно приходити на наші засідання, які відбуваються кожної останньої неділі місяця, відвідувати літературні заходи, творчі вечори. І бути не просто стороннім глядачем, а й самому виступати, брати участь в обговореннях, дискусіях. І, звісно, творити.  Дуже важливо прислухатися до чужих слів, до критики на свою адресу, робити висновки. Це стосується, насамперед, деяких новачків, які можуть прийти, прочитати кілька своїх віршів і думати, що вони вже маститі поети, а почувши, замість солодкої похвали, кілька делікатних зауважень, образитися і більше не з’являтися. Але ж як можна зростати, не бачачи своїх недоліків?

– А які привілеї мають члени літоб’єднання?

– Передусім, можливість спілкуватися, обмінюватися досвідом, набиратися натхнення, і, як я вже сказав, почути думку більш досвідчених колег про власні літературні навички, яка може стати ключем до самовдосконалення. А ще публікуватися в нашому альманасі «Подільська толока». До речі, від 2000 р. вже вийшло 18 номерів.

І віршує, і малює, ще й співати хоче…

– А що ви можете сказати про ваші роботи як художника?

– Я виготовив меморіальні дошки нашим тернопільським письменникам, зокрема, Степану Сапеляку, Івану Гнатюку, Петру Сороці, Богдану Бастюку, Петру Тимочку, Євгену Безкоровайному, Івану Гермаківському, Данилу Теличину та іншим. Одна з моїх меморіальних дошок встановлена у Києві.

– Як  журналісту та майстру гумору на завершення пропоную поставити запитання самому собі і самому на нього відповісти.

– Неочікувано… Гаразд, тільки щоб не звертатися до себе на «ви», запитання поставлю від першої особи: «Чи хотів би я сам заспівати пісні на власні слова?» А відповідь буде такою. Звісно хотів би, ще й на великій сцені. Але навіть не буду намагатися. На жаль, мій голос не придатний для співу, музичного слуху теж не маю. Тому найчастіше співаю хіба що подумки або у великому товаристві, де інші можуть мене заглушити. Пригадую, як колись на одному весіллі мене запросили до участі в конкурсі, не попередивши, що він вокальний. Відступати було нікуди, я заспівав… Виступ був оцінений не оваціями та бурхливими оплесками, а гучним сміхом. Призом від тамади стала фігурка слона, який, за його словами, відтоптав мені обидва вуха. До речі, можете сприйняти це як притчу про те, що кожен повинен займатися лише тим, до чого має хист.