Вечеря з мамою

Дощ нині лився з неба дрібний та сумний. Вчорашня днина осінньої золотої осені розтанула, наче й не було. Любчик стояв простоволосий, розхристаний, найнещасливіший у світі. Дощ мерзенним капосником пробирався за комір. Він намочив його коротке волосся, стікав чолом і великими краплинами з брів скапував на вії, заслоняючи очі. Дощ плакав разом з Любком, а мама його лежала в домовині і посміхалася.

– Все добре буде, сину, лихо перемелеться, буде борошно, – як чув її слова, наче бачив променистий усміх рідних медово-карих очей, які нині були заплющені. Велика порожнеча настала в світі і в його душі. Крик розапачу розривав груди. Не такої зустрічі він чекав з мамою, не такої…

Коли вчора тітка Галина зателефонувала до нього в Німеччину, то він аж затерп. Відчув, що щось лихе сталося з мамою. Думав, що в лікарню потрапила. Але слово «померла» громом вдарило, вразило у саме серце.

– Не може бути! Мама ж його ще така молода… Як летів в Україну – не пам’ятає. Тільки спомини блискавками пронизували пам’ять, краяли душу…

Батько його був суворим, нелюдяним, ще й випити любив. Не раз вони ночували в тітки Галі – маминої близької подруги, що була одинокою. Не знав Любко батьківської любові, лиш материнську.

– На державній роботі працює Петрівна, – говорили про маму люди. Всі її поважали, адже допомагала багатьом, добру пораду в житті давала. В школі, бувало, поб’ються хлопці, надебоширять та повтікають, а Любчик залишиться, то й уся провина на нього падає. – Нічого, – кажуть, – мама все владнає…

Так завжди і було. Любила Петрівна сина понад все у світі. Ото, коли поїхав за кордон, то дуже банувала за ним. До того часу вона розлучилася з чоловіком, а той невдовзі й помер.

– Що ж ти, Любчику, робитимеш на чужини, як будеш жити далеко від мене? – запитувала.

– Не пропаду, мамо, – сумовито казав син.

– Боюся за тебе, ти ж добре і м’яке серце маєш, пильнуйся, щоб не ошукали тебе, – хвилювалася. А якось таки поїхала до сина, пересвідчитися, що все в нього добре. – Я мушу побачити де ти і як ти, – сказала твердо і її ніхто не міг зупинити. То була незабутня зустріч…

А то вони вже з мамою в Карпатах. Любчикові десь років з десять. На підйомниках катаються, купаються в гірській річці, в ліс ходять, шашлики смажать. Мама любила Карпати. Казала, що лише тут дихає на повні груди, як пташка на крилах літає. А Любчикові легко і радісно від того, що мама весела…

Любомир піднімався сходами на четвертий поверх своєї квартири, а серце його стукало в скронях, розхитувало груди, обривалося. Здавалося, ось-ось воно вискочить і покотиться гарячою грудкою донизу. Постояв хвилину перед вхідними дверима, хотів заспокоїтися, та не зміг. Втома кількох днів була такою великою, наче мука усього його життя до маминої смерті. Дістав ключ, повернув два рази в замку, як колись – голос зойку відчинив двері. В обличчя війнуло чимось рідним і теплим, щемливо обняло, обгорнуло, зігріло. Любомир ходив квартирою: ось мамина кофтина на кріслі, ось її окуляри на столі, ось…

Він взяв шалик, вдихнув його аромат і заплакав, як мала дитина. Довго сидів на дивані – без думок, з порожньою головою і всесвітнім розпачем. Потім пішов на кухню, поставив чайник. В холодильнику знайшов борщ, зварений мамою, шматок улюбленого пирога, компот. Задзвенів телефон.

– Прийди на вечерю, – просила тітка Галя.

– Дякую, я нині вечерятиму з мамою, – сказав Любомир і зашторив вікна так, як завжди перед вечерею робила Петрівна…

Раїса ОБШАРСЬКА