Василь Макух – факел свободи

Палкий патріот України, який вище власного життя ставив честь української нації, Василь Макух  спалив себе на Хрещатику 5 листопада 1968 р. Він народився 14 листопада 1927 р. на Львівщині в багатодітній сім’ї. З юних років його світогляд формувався під впливом національно свідомих і побожних батьків та учасників національно-визвольної боротьби, під впливом чільних діячів ОУН, його земляків Миколи і Петра Дужих.
Коли 1944 року наші землі вдруге окупували більшовики, Василь добровільно вступив в ряди УПА. До половини лютого 1946 року тривали бої з окупантами, не один раз був віч-на-віч зі смертю, але Бог оберігав його.
14 лютого 1946 року під час переходу совєтсько-польського кордону Василя поранили в ногу. Непритомним він опинився у стінах Великомостівського НКВС. Перетерпів важке слідство у львівській тюрмі «Бригідки» і був засуджений військовим трибуналом на 10 років каторжних робіт та 5 років позбавлення громадянських прав.
Термін ув’язнення відбував у «Дубровлазі» (Мордовська АРСР) та концтаборах Сибіру.
18 липня 1955 р. його звільнили і вислали на спецпоселення.
На засланні Василь познайомився з Лідією Запарою, родом із Дніпропетровська, жінкою складної долі. У 1956 році Василь і Лідія одружилися, у шлюбі в них народилися дочка Ольга та син Володимир. Поселилася нова сім’я у будинку бабусі Лідії на вул. Пожежній у Дніпропетровську.
Василь влаштувався на завод «Промцинк», пізніше слюсарем із ремонту побутової техніки, а Лідія — кухарем. Василь постійно працював над поповненням своїх знань: закінчив вечірню середню школу і робив спробу вступити на навчання у Дніпропетровський університет. Але йому відмовили.
Проживаючи в умовах національного безправ’я, Василь Макух багато праці віддав політичній діяльності. Він часто їздив до Києва, Львова, налагоджував зв’язки з однодумцями.
У Дніпропетровську, в його домі, збиралися друзі, з якими обговорювали методи боротьби за самостійну Україну в умовах «розвинутого соціалізму». За родиною Макухів установили постійне стеження. Саме тоді він скаржився своєму сусідові у Карові на те, що «вороги не спускають з мене ока, підсилають агентів-запроданців».
Наприкінці жовтня 1968 р. Василь Макух приїхав до Карова відвідати хвору сестру. З батьками поділився своїми думками про антиукраїнську політику тоталітарного режиму, про русифікацію і колоніальне становище України.
Із собою взяв сітку з трилітровою банкою з бензином, загорнуту в газету. Зі Львова Луганським поїздом виїхав до Києва. Місто готувалося до великого більшовицького свята — річниці т. зв. Жовтневої революції. Столицю прикрашали портрети вождів з гаслами та червоними прапорами. Хрещатик був переповнений людьми. І раптом перехожі побачили, як із під’їзду будинку № 27 вибігла охоплена вогнем постать і залунали слова: «Геть окупантів!», «Хай живе вільна Україна!», «Геть з окупованої Чехословаччини!» Міліціонери намагалися погасити вогонь, грубо почали розганяти людей, щоб було якнайменше свідків цієї безпрецедентної події. Примчала карета «швидкої». В лікарні медики отримали наказ за всяку ціну врятувати життя жертви самоспалення. Василь Макух помер 10 листопада 1968 року. І тоді лише зарубіжні радіостанції повідомили на увесь світ: «Громадянин України Василь Макух, протестуючи проти комуністичного тоталітарного поневолення українського народу і проти агресії СРСР в Чехословаччині, спалив себе на Хрещатику».
Тіло Василя поховали в Дніпропетровську на цвинтарі «Клочко». 5 листопада 2018 року столиця Чехії у 50-ту річницю самоспалення Василя Макуха назвала його іменем пішохідний міст та встановила пам’ятну дошку  «Василь Омельянович Макух (1927–1968) український дисидент, який 05.11.1968 року у Києві вчинив акт самоспалення на протест проти окупації й русифікації України та введення військ до Чехословаччини».
 
Ігор ОЛЕЩУК