Тут поєдналися біль втрат і сила духу

У вересні 2014 року розпочалося збройне протистояння за контроль над Донецьким міжнародним аеропортом. Оборона летовища тривала 242 дні. За цей час загинули майже 200 бійців, ще близько 500 отримали поранення.

Там тривали такі жорстокі бої, що крешився бетон, згиналося залізо, але незламними залишалися українські воїни. Тоді за мужність і героїзм їх назвали «кіборгами», готовими стояти до кінця  заради спільної перемоги! До речі, вперше українських захисників аеропорту «кіборгами» назвав сепаратист, який намагався пояснити причину того, що озброєні проросійські бойовики не можуть зламати запеклий опір оборонців летовища. Терористи втратили у пеклі ДАП 800 чоловік загиблими і близько 2000 пораненими. Кулеметник 93-ї бригади Олександра Сергєєва сказав: «Якби росіяни хоч раз побачили купи трупів своїх співвітчизників навколо аеропорту, побачили, як бродячі собаки гризуть людські кістки і бігають з головами мерців у зубах по злітній смузі, вони б назавжди зненавиділи цю війну». Але… у нас – свій біль і свої традиції вшанування загиблих. Донецький аеропорт став для українців місцем і трагедії, і звитяги. Тут поєдналися біль втрат і сила духу наших воїнів. Серед тих, хто в Донецькому летовищі віддав життя за Україну, є чотири бійці з Тернопільської області. Народжені воїнами в полум’ї боротьби, вони загинули, щоб жили ми і пам’ятали їх вічно…
Ігор Римар народився 16 квітня 1987 року в селі Трибухівці Бучацького району. До війни жив звичним життям. Працював, їздив за кордон, щоб прогодувати сім’ю. 9 листопада 2014 року його мобілізували. Вже через два місяці отримав важкі поранення. Міною йому відірвало руку, розтрощило щелепу і вирвало гортань. У такому стані Ігор ще 7 годин пробув на літовищі – його не могли вивезти. Весь цей час йому надавав допомогу лікар Ігор Зінич, згодом – Герой України! Але, на жаль, 27 січня 2015 року хлопець помер від важких травм.

Історія Володимира Труха з села Жабинці Гусятинського району не менш трагічна. Він приїхав у ДАП, щоб забрати поранених побратимів, проте загинув там.
Народився хлопець 20 січня 1992 року і в мирному житті захоплювався футболом, був надзвичайно комунікабельним, грав на гітарі, співав. 29 серпня 2014 року його мобілізували і після навчання відправили на схід. Останні години його життя пам’ятає житель Тернопілля Ярослав Гав’янець, якому дивом вдалося врятуватися з пекла Донецького летовища: «У ніч на 17 січня до нас прорвалися два бронетранспортери. Одну з машин підбили. Якраз у ній був мій побратим Володя Трух. Коли його витягували, він уже був без руки і мав поранену ногу. Екіпаж другої машини втік. Лікар Ігор Зінич перев’язав Володі руку, боровся за його життя. Хлопець цілу ніч кричав від болю. Зранку після бою я підійшов до нього, подивився в його очі, але він уже був мертвий… 19 січня мені зателефонував волонтер Іван Іванків із Копичинців. Україна саме святкувала Йордан. Він запитав, що потрібно на фронті, і я, ще пригнічений, відповів, що нічого. І розповів про загибель Володі. Іван, коли повідомляв цю новину людям, розплакався. Мені зателефонував брат Володі і запитав, чи це правда… Я ж думав, що родині вже повідомили. А вийшло так, що я став першим, хто передав цю трагічну новину», – ділиться спогадами Ярослав.
Володя Трух не дожив три дні до свого дня народження. А влітку у нього мало бути весілля.

В’ячеслав Мельник  – з Білокриниці Кременецького району. Народився 11 грудня 1988 року. Закінчив школу, працював за кордоном. Коли на нашу землю прийшла війна, він став одним із тих, хто повернувся додому і пішов воювати проти московського окупанта.
20 січня група на двох БТР рушила забрати поранених. В умовах щільного туману і диму та за відсутності зв’язку («глушили» терористи) десантники на БТР потрапили у засідку. Під час бою броньована машина, в якій перебував В’ячеслав, врізалася в будівельні конструкції аеропорту й вибухнула. Тоді ж загинули солдати Анатолій Доценко, Іван Євдокименко, Сергій Зулінський, Андрій Миронюк, Леонід Шевчук.

Іван Вітишин народився 14 вересня 1976 в селі Велика Лука Тернопільського району. Навчався у школі № 8 Тернополя, батьки на той час переїхали жити у Велику Березовицю. Закінчив ТВПУ № 4 імені Михайла Паращука. Був дуже доброю, чуйною та працьовитою людиною. Його подружнє життя не склалося, але на світ з’явилися три донечки — Леся, Марічка та Софійка, яких він безмежно любив.
Влітку 2014 року Івана мобілізували до війська. Його друг і односельчанин Іван Кренцель тоді служив контрактником у Станиці Луганській, тому Іван сказав: «Мій товариш воює, а я сидітиму вдома? Якщо з ним щось трапиться, я собі цього не пробачу». В жовтні Івана Вітишина відправили на передову. Спершу – в Костянтинівку та Піски на Донеччині, а потім — у Донецький аеропорт. Іван воював у рядах 80 аеромобільної бригади ЗСУ.
Постійно намагався бути на зв’язку з рідними і близькими, однак він обірвався 17 січня 2015 року. Родина жила в невідомості, було дуже важко. Про те, що Івана немає серед живих, рідні дізналися з відео сепаратистів. Івана впізнали. Він лежав, тримаючи в руках ікону і фотографію своїх дітей!
«Пече, ятрить у серці рана дико,
Це плаче за Іванком мати гірко,
Сумує кожен день сестричка Люба,
Не вірить Надя, брата вже не буде…
Так часто плаче Люба серед ночі,
Слова Івана згадує пророчі.
Ніхто й не думав з ним тоді прощатись,
А він: «Ще мною будете пишатись»…
До речі, Тернопільська райдержадміністрація шукає автора, який міг би написати книгу про Івана Вітишина.
А мешканці Тернопілля пишаються всіма воїнами, які героїчно боронили Україну від кремлівських сепаратистів і не пошкодували для цього навіть власного життя. Спочивайте з миром… Вічна пам’ять.
Михайло УХМАН