Рівні та рівніші

Якщо пішохода просто на “зебрі” зіб’є на смерть власник якоїсь “дев’ятки”, то, найвірогідніше, вироку й реального тюремного терміну він очікуватиме в камері попереднього ув’язнення. Якщо ж винуватцем виявиться водій “крутої” іномарки, та ще й з поважної родини, то відчувати жорсткість тюремного ліжка та скуштувати смак баланди йому навряд чи доведеться – існує така гуманна річ, як грошова застава. Якщо потрібна сума є, то це одразу ж ставить тебе на вищий щабель, порівняно з простим смертним, яким би мерзотником ти не був. І який би цинізм у стилі “в мене все схвачено” не випромінював. Це, можливо, суперечить декларованій рівності громадян перед законом, але зовсім не суперечить давній істині про те, що серед рівних є ще рівніші. І що не можна до всіх підходити з однією міркою.
Той факт, що, користуючись цією самою заставою, винуватець легко може кудись зникнути (такі випадки траплялися не раз), схоже, наших шановних правників не надто турбує – ця можливість враховується і входить до неписаних правил гри. Гри під назвою правосуддя. Її символ – жінка із зав’язаними очима і з терезами в руках – у нашій українській інтерпретації має на тій пов’язці величенькі щілини, через які легко розгледіти, хто є хто. І хто скільки коштує. Відповідно, той, котрий вартує більше (в грошовому чи майновому вимірі), може розраховувати, що на шальках терезів Феміди (так греки звали цю пані) його провина… як би це сказати… виявиться не такою вже й тяжкою, щоб людину запроторювати за грати. Ну, справді, навіщо ж “перенаселювати” пенітенціарні установи, умови в яких і так далекі від омріяних європейських. А щоб несвідомі елементи не звинувачували правосуддя у невиправданій м’якості та поблажливості – воно залюбки “відіграється” на тих, хто ні застави не може внести, ні “підкованих” адвокатів залучити, ні умилостивити суддів переконливими доказами (на хрусткому папері, з  написом In God we trust) своєї невинуватості…
Дикувато, звичайно, виглядали сім років тому сцени, коли одіозних “юристів завзятих” без зайвої делікатності поміщали у сміттєві контейнери. Чимось нагадували часи Середньовіччя або ж, можливо, навіть язичництва. Не надто це ніби личило державі, яка щосили пнеться довести свою цивілізованість і європейськість.  До того ж, сліпий бунт не завжди буває справедливим. Нині ж чомусь думається: а чи не замало їх…туди помістили?
Ігор ДУДА