Про анатомію регресу та моральне здоров’я нації

 Сталінське гасло «Кадри вирішують все!» вождь пролетаріату виголосив  не на партійному з’їзді, а під час застільної промови у військовій академії з нагоди вшанування випускників 1935 року. Однак цей вислів набув  популярності, бо у згаданій промові Сталін піддав критиці  партійних  кар’єристів, які звикли привласнювати собі  колективні досягнення.  А ще пояснив, що жорстока економія та обмежений випуск предметів широкого вжитку дали змогу накопичити 3 мільярди карбованців валютою, які спрямували на розвиток металургії та машинобудування, на виробництво тракторів і автомобілів, літаків і танків. Курс на індустріалізацію зміцнив державу та вберіг її від потрапляння у полон до внутрішньої та зовнішньої буржуазії.
Диктатор зауважив, що проголошене гасло він адресує, насамперед, керівникам усіх рангів, щоб вони не допускали бездушно–бюрократичного та потворного ставлення до простих працівників, а навпаки, всіляко допомагали їм, сприяли їх професійному зростанню.  Бо «із усіх цінних капіталів, що наявні в світі, найбільш цінним і стратегічним є людський і кадровий капітал», а тому «майбутні успіхи держави цілком залежатимуть від того, чи буде підготовлена достатня кількість якісних кадрів для промисловості, сільського господарства, транспорту та армії»…
У незалежній Україні це комуністичне гасло також було на слуху, щоправда наші номенклатурники сприймали його на свій лад. Поміж рядками їх бравурних «інавгураційних» промов читалися наміри сформувати гопкомпанію із безмежно відданих осіб, зокрема у правоохоронних органах, а вже з ними безтурботно «доїти» ввірений адміністративний район чи область.  Поки ще жевріла промисловість і водилася якась живність у колективних селянських господарствах, доти на високі керівні пости призначались ерудовані та достатньо кваліфіковані кадри. Проте, коли провінційна промисловість збанкрутувала та перетворилася на гори металобрухту, а на тваринницьких фермах завивали, хіба що собаки, то вже почали призначати зовсім непримітних в. А ті, обійнявши високі посади, не втомлювались піаритися в місцевих газетах та на телебаченні. Хоча користі із того було катма, як для громади, так і для них самих. Бо, коли їх «переводили» на іншу роботу, то далеко не кожен житель Тернопілля міг пригадати прізвище та ім’я нещодавнього «губернатора», тоді як етимологію цього слова усі розуміли однозначно.  Залежно від творчої уяви в головах громадян зринали варіації на тему фантасмагоричного образу широкої губи, яка не може наїстися…
Не скаржились на відсутність апетиту до дармівщини і сільські пронири, які першими починали розтягувати тваринницькі ферми, господарські та адміністративні приміщення збанкрутілих господарств. Адже були проінформовані, що колективна власність фактично  позбавлена імунітету та кинута напризволяще. Саме тому правоохоронні органи не реагували на численні колективні звернення небайдужих селян.
Дещо іншу методику використано при ліквідації високотехнологічних підприємств обласного центру. Спочатку управління ними доручили недалеким  керівникам, які не зуміли модернізувати виробничі потужності, а це відобразилось на якості продукції, обернулось зниженням попиту і, зрештою, призвело до спаду виробництва. А далі було зростання заборгованості із зарплати, відокремлення окремих цехів із прицілом на їх подальшу приватизацію спритними гендлярами. Як наслідок, індустріальний Тернопіль позбувся найбільшого в Європі комбайнового заводу, бавовняного комбінату, заводів «Ватра», «Сатурн», «Оріон». Тепер візитівкою Файного міста є множина базарів, аптек та церковних храмів. А найцінніший, кадровий капітал, тепер зміцнює економіки сусідніх держав.
Дехто каже, що зате наші заробітчани виступають головним інвестором держави, її надійним донором, гарантом розвитку. Начебто так, але насторожує той факт, що у значної частини земляків вичерпався ліміт оптимізму, і вони починають емігрувати цілими сім’ями. Цю невтішну ситуацію нещодавно прокоментував авторитетний політолог Вадим Карасьов. В ефірі телеканалу «112»  він висловив припущення, що докорінне знищення вітчизняної промисловості призведе до масової еміграції українців до сусідніх країн. А якщо нас залишиться менше 15–ти мільйонів, то світова спільнота не дозволить нам володіти такими величезними територіями, Отже, за такого сценарію розшматування України  буде неминучим.
Тоді постає логічне запитання: хіба цей ганебний процес не стане наругою над світлою пам’яттю попередніх поколінь українців, які відстояли наші ідеали на полях бойовищ; ветеранів праці, що примножили суспільні блага сумлінним трудом на заводах і фабриках, на плантаціях овочевих культур та нормо–гектарах цукрових буряків. До того ж, працювали за мізерні зарплати, які не гарантували цим трудягам ані комфортних буднів, ані розкішних відпусток на морях та модних курортах.
Саме тому в свідомість знову вривається риторичне запитання: «Невже усе втрачено безповоротно?!» Переконаний, що ні. Бо в містах-мільйонниках ще функціонує критична маса високотехнологічних підприємств, які зберігають реальні передумови для нового етапу індустріалізації народного господарства.
Опоненти заперечать, що для цього бракує міжнародних інвестицій, які до нас не прийдуть через анексію Криму та свавілля російської вояччини на Донбасі. У такому разі будемо покладатися на власні сили, на раціональне використання наявних ресурсів, а ще – залучати до справи приховані резерви.
У цьому контексті гріх не згадати про землі запасу та землі резервного фонду, що у сукупності сягають 11 мільйонів гектарів, тобто чверті усіх орних земель. Якщо промислові гіганти долучаться до їх обробітку, то отримають чималі оборотні кошти для модернізації виробництва, а ще забезпечать своїх працівників дешевими продуктами харчування.
«Але ж нове земельне законодавство передбачає передачу згаданих земель в оренду на конкурсній основі, через систему «Прозоро»  – знову кажуть своє опоненти.   Тоді це перетворить реформу децентралізації на черговий фарс. Переможцями конкурсів прогнозовано ставатимуть віртуальні фірми, яких наплодять існуючі агрохолдинги, аби прибрати до рук  усі землі. А як вони дбали за розвиток сільських районів у попередні роки добре відомо. Зокрема на соціально–культурні потреби тих місцевих рад, де орендувалась земля, вони сплачували мізерні податки.
Якщо ж  відродимо принцип «Свій до свого по своє!», то успішні промислові підприємства відкриватимуть у регіонах свої дочірні підрозділи з переробки вирощеної продукції. А в місцях активної взаємодії винахідників та раціоналізаторів будуть створені громадські центри технічної творчості, де зможе стажуватися та втілювати свої задуми студентська молодь. А це вже інший, інтелектуальний резерв, що матиме позитивний вплив на розширення номенклатури продукції вітчизняної промисловості. Це той реальний шлях, що прискорить відкриття нових підприємств, забезпечить зайнятість населення, створить передумови для творчого буття жителів провінції, а отже, сприятиме моральному оздоровленню нації.
Але для реалізації цього плану потрібна активна підтримка свідомих верств населення. Тут у пригоді стануть вже неодноразово згадувані районні комітети громадської ініціативи «Естафета поколінь», які спроможуться реалізувати конституційну норму щодо права народу  на безпосереднє здійснення влади. Якщо ж будемо мовчати, то чиновники та депутати місцевих рад виконають усі забаганки парламентської монобільшості, яка вже довела свою беззаперечну відданість щедрим покровителям – вітчизняним олігархам та чужим транснаціональним корпораціям.
А ще громадська взаємодія допоможе виявити тих посадовців, які, наперекір здоровому глузду та заради швидкої наживи, готові обікрасти наступні покоління співвітчизників, аби лиш догодити новітнім колонізаторам. Як стверджував мій надійний побратим з громадської діяльності Костянтин Чернець, такі чиновники – це хворі люди, інфіковані вірусом  службово–посадового маразму. 20 січня виповнилось два роки, як скінчився життєвий шлях Костянтина Андрійовича. Рідні та друзі згадують цього великого життєлюба із душевною теплотою та гордістю. Адже його сатиричні поезії та фейлетони заворожували глядачів конкурсних програм фестивалю політичної сатири «Гарячі припарки» у сусідньому Збаражі, а сьогодні готові прислужитися тим, хто не на словах, а на ділі вболіває за успішний розвиток Української Держави.
Василь НЕРУЧОК,
голова ГМСК «Тризуб», координатор
Ініціативної групи «Естафета поколінь»