Пам’яті товариша і журналіста. Не стало Зенона Михлика…

Хіба смерть від коронавірусу перестає бути драмою? Ось помер   мій близький товариш, але його смерть якось загубилася у тернопільській  обласній «ковідній»  статистиці за минулу  п’ятницю,  5 лютого 2021 р., коли хвороба забрала сім чоловік. Сайти новин  повідомляли про впорядкування міських дворів, пригоди на дорогах, про  погоду, зимові  забави, про відставки знайомих політиків, ймовірне відродження аеропорту і таке інше, та в жодному  інформаційному рядку не прозвучало: помер  Зенон Михлик…
А серед коронавірусних трагедій, чи справді треба виділяти якусь зокрема? Можливо, й треба… Тим більше, коли трагедія стається  із відомим тернопільським журналістом, багаторічним  власним  кореспондентом газети «Сільські вісті» у Тернопільській, Чернівецькій  і Хмельницькій областях. Таким широким, навіть неозорим, було  журналістське «поле» мого товариша та колеги. І для мене він скоріше Зеник, а не Зенон – ще із студентства, коли ми навчалися на факультеті журналістики Львівського національного  університету  ім. І. Франка,  коли  упродовж п’яти років разом жили в одній гуртожитській кімнаті на нинішній Пасічній. Якби тоді ми не прижилися один з одним хоча б протягом року, то надалі нас би розкидало по інших кімнатах. Але, майже випадково згуртувавшись  в одних стінах  одразу після вступу до омріяного вузу, ми зберегли  дружбу на все життя…
Нас «випустили» у 1972-му. Щоправда, навчаючись, ми ще не знали:  у редакцію якої газети закине нас доля? Але  для  мене  щасливо  сталося так, що,  і не без участі Зеника, я  по  закінченні навчання  одержав скерування до Тернополя, у редакцію обласної молодіжної газети «Ровесник». А однокурсник Зенон Михлик, який ще раніше проходив переддипломну  практику на Тернопільському облрадіо, повернувся сюди уже після військової служби в армії, де, зокрема, командував  взводом;  і після роботи у редакції газети «Молодь Закарпаття». У моєму сімейному архіві досі зберігаються листи на мою тернопільську редакційну адресу, написані Зеником із військової частини на Закарпатті, у яких  він  де серйозно, а де  й  не без гумору розповідає про армійське життя. Разом із  Зеником працював на облрадіо ще один наш однокурсник, також  післявузівський командир взводу, Ярослав Бенза, з яким ми не жили в одній  кімнаті студентського гуртожитку. У Тернополі ми проживали у двох сусідніх будинках. Але одинадцять років тому, не доживши одного місяця до свого шістдесятиріччя, помер Ярослав. Тепер біла примара прийшла до  Зенона Михлика, якому сімнадцятого липня виповнилося  б  сімдесят два роки.
Та примара тишком зайшла до реанімації першої Тернопільської міської лікарні, угледіла вже сивочолого чоловіка і, нічого не сказавши, відібрала у нього життя. А  перебіг хвороби був  дуже тяжким. Зенон Михлик протягом трьох тижнів боровся із «ковідом». Дружина Катерина також одночасно із чоловіком була в лікарні,  але  «моталася» між  третім і першим поверхами лікарні, де вгорі були палати для інфікованих, внизу – реанімаційне відділення. А коли на початку лікування треба було терміново придбати надзвичайно дорогі ліки, то  матеріально посприяли  сини – Тарас та Андрій, проте вони рук не могли підкласти… Маю сказати і те, що   постійно допомагав і товариш Зенона, відомий тернопільський фотомайстер,  людина виняткової  людської доброти і прихильності  Василь Балюх.
…У журналістиці немає кар’єри, а є  твоє  ім’я на газетній сторінці  чи в ефірі. Мої однокурсники – і Ярослав Бенза, і Зенон Михлик – були відомими. І хоча їхні посади не починалися  із слова «головний», однак  у тернопільському  інформаційному просторі вони і були серед «головних». Ще так склалося у творчій долі Зенона Михлика, що після роботи на радіо   прийшов працювати у регіональну газету «Західна Україна». Газета   «Сільські вісті» була уже згодом, із 1996-го року, і тривала до минулої п’ятниці… А це – чверть століття, у журналістиці  в цілому – пів віку.
Бути власним кореспондентом періодичного видання – це і працювати із листами,  які надходять до редакції  із  твого регіону, і які з Києва поштою чи факсом пересилають до власкорівського пункту, котрий, як правило, розташовується в одній із кімнат твоєї квартири. І ці листи, продиктовані людськими  тривогами,  розпачем, стражданнями, конфліктами, розповідями про різноманітні тяганини, недоліки, й тобі, власкорові, треба в усьому розбиратися, захищати слабших, відстоювати справедливість, когось викривати, комусь  докоряти, когось критикувати… Отже, треба їхати за адресами редакційних листів. І я пам’ятаю, що Зеник чи не постійно був десь у відрядженні, постійно «відписувався» із таких поїздок. Редакційний  водій за кермом скромного «Жигуля» – пікапа був спочатку. Потім треба було суміщати  професії, а, отже, і подвоювати увагу у дорозі, а це не легко, коли у поїздці збираєш матеріал до блокнота…  Сьогодні  можна піти до бібліотеки, взяти підшивку газети «Сільські вісті» за останніх два-три десятки років, і тематика журналістських матеріалів – на видноті. На сторінках цього видання значимими є і публікації власкора  газети Зенона Михлика. Він  не «пригальмував» у редакційній роботі і після виходу на пенсію, а продовжував працювати у «Сільських вістях», щоправда, тепер викроював у своїй журналістиці «вікна», аби із дружиною  допомагати синам доглядати їхніх маленьких дітей. І я знаю, наскільки самовіддано вони це робили…
А загалом, здавалося, цю сімейну пару аж ніяк не може перестріти коронавірус, бо вже дуже  ретельно і відповідально  Михлики дотримували усіх карантинних правил… Їхні старання могли стати  прикладом  для всіх .   І  сьогодні я замислююся:  а що реально  може зупинити проникнення вірусу в організм людини, адже хоча багато людей й зухвало нехтують різними  карантинними пересторогами, та, Богу дякувати, обминає їх ця підступна хвороба… Зрештою, скільки завгодно можна говорити про те, що людина згоряє не від коронавірусу, а від ускладнень  та  супутніх хвороб,   але немає сумніву в тому, що саме невидимий вірус  і відкриває «шлюз» до загострення «букету» болячок… Як, наприклад, було із Зеником… Усе  починалося чебто із бронхіту. Потім  морозило. Температура. Відтак рентген, велика тривога… Направлення до лікарні… Найстрашніше – важке дихання… Особливо складний – останній  тиждень.  І, як грім серед ясного неба: «Зеник помер…»
Свідомість  не хотіла цього сприймати…
Упродовж пандемії Зеник не залишав своєї професії – він  і далі жив клопотами   власного  кореспондента  газети «Сільські вісті», мав у блокноті гарячі теми та  адреси,  і його гострих матеріалів чекали у київській редакції. Останнім часом  переймався темами землі і самоврядування.
Писав довершено, тому, прочитуючи публікації Зенона Михлика у газеті, як журналіст я чи не насамперед звертав увагу на стилістику його письма, уміння мислити, будувати  речення, оперувати фактами, доводити,  придумувати заголовки… І в цьому він  був талановитим. За творчою вправністю була особиста позиція, громадянський обов’язок,  загалом  важка, виснажлива та невтомна праця,  про яку  колега по роботі Зенона Михлика – Валерій Ясиновський  у своєму прощальному слові  про Зенона написав: «Він був трудящим Чорноробом журналістики».
Бути чорноробом – це бути справжнім  фахівцем. Журналіст не може не мати гострого пера, бо інакше, навіть при найдосконалішому володінні словом, він стане звичайним оповідачем, казкарем. Думаю, саме такої загостреності у спостереженнях та оцінках і не бракувало Зенону Левковичу Михликові, що, можливо, не завжди і всіма сприймалося. Однак, думаю,  герої  його газетних публікацій цінували і добрі слова про добрі справи і  вчинки, помічали журналістську розсудливість та незмінне авторське прагнення допомогти людині і справі.
У нього була життєва мудрість, журналістський талант, турбота про сім’ю, повага до друзів і товаришів. Завжди був оптимістично налаштованим, мав ще багато намірів. Умів спілкуватися, можливо, інколи був дещо запальним, але  не терпів у  людях гірших якостей, цінував порядність і справедливість, відстоював правду. Цінував життя, зокрема, любив рибалити, поратися на городі і в садку. На нього завжди можна було покластися – і  це не просто слова. Наприклад, з особистого: під час моїх  складних  життєвих  випробуваннях він завжди опинявся поруч мене. У нього ж самого у житті, як і в кожного,  можливо, не все складалося так, як хотілося б, було на його долі  і неочікуване,  але Зенон  умів справлятися із викликами… Він  був відвертим,  і  якщо, на його думку,  хтось мав  почути  на свою адресу щось не особливо похвальне, то, зрештою,  він таки чув його від Зенона Михлика.
Не віриться у те, що смерть мого товариша – то реальність. Таке враження, що відбувається якийсь незнаний досі експеримент  на виживання, при якому саме нашого Зенона Михлика і взяли за піддослідного, а він, за своєю вічно доброю натурою і благородством, погодився на таке випробовування, немов би хотів  цим  урятувати усіх  інших.  Із лікарні  він мав повернутися на рідний поріг не пізніше, як через три тижні, але  приблизно саме після цього часу  ритуальний «бусик» темного кольору,  у якому Зенон  їхав уже незворушний, обминув його домівку і повіз за місто.  Для  Зенона Михлика  вічна «академія» життя  передчасно зачинила перед ним двері…
Після того, як повернулися із цвинтаря,  моя дружина, а восени вона також важко перехворіла «ковідом», сумно і гірко  сказала: «Зеника не стало, як після пострілу із рушниці…»  Це справді так… «Важке дихання» поволі вичавило із організму останні сили. І цей добряк, який органічно не терпів фальші, а, отже, і гуртував навколо себе  однодумців, який при зустрічі ще здалеку посміхався до тебе, щиро тиснув руку, знаходив жарт і підбадьорливе слово, цікавився  твоєю журналістикою, вдумливо і ґрунтовно  вникав у твою проблему чи біду, охоче ділився дачним  врожаєм  (в останній  рік мене «вибив» із власного городництва гострий інфаркт),  –  відійшов на той світ, поїхав у своє останнє журналістське відрядження, із якого вже ніколи не повернеться… І я більше ніколи не почую  Зеникове доброзичливе: «Знаєш що, дорогенький…», не почую коротке «Привіт!» чи «Як справи у тебе?». Залишилися прощальні вінки та квіти,  і горбик  землі  із грудами твердої глини на міському кладовищі, про адресу якого інколи  кажуть: «Кладовище на вулиці Львівській…». Хоча це місце вічного спочинку  насправді знаходиться не з якогось боку міської вулиці, а далеко, у відкритому полі, де  сьогодні, взимку, – такі  кусючі, пронизливі вітри та  холодні краї горизонтів…
А кожна  смерть, яка лягає на душу невимовним смутком, примушує на щось поглянути по-іншому, щось зрозуміти більше чи навіть щось переоцінити, у чомусь просити пробачення… І ці  внутрішні  «ревізії»  ніколи не закінчуються… Вони тривають доти, поки живе пам’ять про людину, поки, власне, живемо ми… І, незалежно від відстані часу, що безжально  розділить, доброї людини, якої вже немає із нами,  завжди буде бракувати…
…Так, саме мені, одному із трьох однокурсників, які у Тернополі жили і працювали, випало писати прощальні слова про двох… Нехай мої  друзі із  студентських  та львівських років з Богом спочивають… Але це означає, що  тепер ніхто із них завтра чи післязавтра, а чи, дай, Боже, нехай  згодом,   ніколи не згадає і не напише про мене так, як я написав про них… Про  одного – ще раніше , про  другого – у цих печальних рядках…
Михайло ІВАЩУК,
однокурсник.
Фото Василя  БАЛЮХА