Неоніла КРЕМ’ЯНЧАНКА: «Любім Україну, вона в нас одна»

З раннього дитинства  Неоніла Ігорівна Дригуш пише вірші, новели, нариси, оповідання про Україну, про Італію, куди поїхала на заробітки,  а в останні роки – про героїв, що борються за нашу українську ідентичність.

Членкиня Національної спілки письменників України псевдонім узяла за місцем народження –Крем’янчанка.

Де зродилась – там і пригодилась

Якийсь період свого життя Неоніла Крем’янчанка пов’язує з Кременеччиною, якийсь – з Італією, якийсь – з Тернополем і Великим Глибочком. Але найдорожчою для неї є її маленька батьківщина, де досі на приїзди доньки чекає її 88-річна матуся Лілія Адамівна Слєдзінська, яка, на щастя,  залишається ще дуже активною. Досі очолює на Кременеччині місцеву «Просвіту», організовує чимало цікавих,  пізнавальних, патріотичних  заходів, ініціює, бере участь у відкритті пам’ятних дошок, пам’ятників борцям за волю України. Від мами Неоніла перебрала любов до друкованого українського слова, до рідного краю.

Неоніла Ігорівна Дригуш (Крем’янчанка) народилася 29 травня 1959 року в Кременці у сім’ї педагогів. Батько був професором інформатики у педінституті. Мама працювала викладачем української мови і літератури у Кременецькому педагогічному коледжі.

Пише усе життя

Неоніла закінчила у Кременці середню школу №1, музичну школу за класом скрипки. З дитинства  творча дівчинка була членом літературної студії «Ломикамінь» при педагогічному училищі, з  6 років почала писати,  з 12 – друкувати свої твори у районній газеті.

Мріяла стати письменницею і журналістом. Але, оскільки мама у 70-х роках була під ковпаком у КДБ, бо читала у літературній студії «Ломикамінь»  заборонені вірші шестидесятників, Неоніла зрозуміла, що дорога до Львова їй  закрита.  Вступила до Тернопільського педінституту. Опісля працювала вчителем початкових класів у  школах Кременця і Тернополя, бібліотекарем у Великому Глибочку. Тут з однодумцями заснувала місцевий осередок Союзу українок, провела багато вечорів до історичних дат, церковних та державних свят.

З  1990-х, з початком відродження України, ще активніше взялася за перо. У альманасі «Курінь» було опубліковано її  «Легенду про  Ірву», з якої зродилася перша книга  Неоніли Крем’янчанки «Орлине гніздо» з  літературними обробками легенд Кременеччини. Її, до слова, уже перевидано тричі. Також Неоніла стала активною дописувачкою «Свободи», її майстерне слово подобалося нашим читачам, від її дописів віяло і новизною, і таємницями минулого.

Коли в обласному краєзнавчому музеї  вона стала науковим працівником відділу новітньої історії і взялася за дослідження Української  повстанської армії, збирала матеріали, спогади учасників національної боротьби, видала  книгу  «Було у матері три сини».

Книгу про Майдан і Героїв Небесної сотні «Рабів до раю не пускають» авторка  пропустила через душу. Адже особисто  їздила на Майдан, перейнялася духом свободи та майбутньою долею України.  У книзі йдеться про долю  Сашка Капіноса з Кременеччини, Устима Голоднюка зі Збаража, Василя Мойсея та Ігоря Костенка з Зубреця Бучацького району, Назарія Войтовича з  Травневого Збаразького району, Тараса Слободяна з Тернополя. Перевидання книги також буде доповнене життєписом  Василя Аксенина з Летичева Заліщицького району.

«Гроно калини на долоні»

Така назва останньої книги літераторки Неоніли Крем’янчанки. У ній містяться розповіді про Героїв війни до повномасштабного вторгнення росії, у тому числі про наших земляків з Тернопільщини –

воїнів, волонтерів, військових медиків. Якісь відомості авторка брала з Інтернету, до когось  телефонувала особисто, розпитувала про життєвий шлях у  рідних.

Нині у  бібліотеках часто  відбуваються літературні діалоги з українською письменницею, поетесою, краєзнавицею Неонілою Крем’янчанкою, де учасники обговорюють тему війни та любові до Батьківщини, волонтерства, трудової міграції тощо. Головне гасло Неоніли, яке вона несе від книги до книги, та й просто лабіринтами життя – любім Україну, вона в нас одна…

Книгу «Гроно калини на долоні» безкоштовно проілюструвала Беата Куркуль, яка народилася у Литві, живе в Києві.

Загалом Неоніла Крем’янчанка є авторкою понад десятка поетичних та прозових  книг. Пані Неоніла каже, що її видання є не лише в бібліотеках України, а й за кордоном – в Англії, Австралії, Італії, Польщі, США, Канаді.

Нині вона  готує нову книгу  оповідань про героїв сучасної війни.

Дочка – волонтерить, зять – на фронті

Особливо важливими для пані Неоніли, звісно ж, залишаються  найрідніші – чоловік Ярослав, мама Лілія, діти Юлія і Назарій-Ігор, онуки Богданчик і Єва.

У час війни вона  активно волонтерить – допомагала «Айдару», «Азову», «Київській Русі», пораненим бійцям ЗСУ та добровольцям, жертвуючи гроші від проданих книг. Її дочка-художниця Юлія Янчук, що мешкає у Кременеці, також активна волонтерка, за що отримала  медаль від Патріарха Філарета.

А зятя Василя Янчука у день нашої розмови Неоніла проводжала на фронт. Він приїздив у відпустку, а на війну пішов ще рік тому, 25 лютого, добровольцем з посади викладача Кременецького лісотехнічного коледжу.  Щасливий був побачити усіх рідних, а особливо свого сина  Богдана, якому 16 літ.

Від легенд до народного цілительства

Неоніла Кремянчанка тривалий час працювала в Італії, любить цю країну, поважає її культурні та мовні традиції. Однак завжди тяжіла до свого – народного, родинного.

З особливою теплотою пригадує, як ще до війни вони усією родиною збиралися на хуторі Вірля, що на Кременеччині. Зять Василь вміє грати на всьому, що візьме до рук, старі інструменти купує, реставрує. Неоніла й сама скрипачка, а співати люблять усі з родини. Їх родинні концерти в екологічно чистому місці з лісом, озером, що видно з тераси, на час війни призупинено. Неоніла переконана, що це дуже тимчасово, а перемога та мир близько.

Вона вважає, що кожна жінка – то  берегиня свого роду і має вміти все – не тільки виховувати дітей, вести домашнє господарство, а й зцілювати своїх рідних, коли це необхідно.

У педінституті два роки відвідувала курси медичних сестер, закінчила і в Італії при госпіталі медичні курси. А до того ще школяркою зацікавилася місцевими легендами і народною медициною. До того ж, було від кого перейняти такий хист – від бабусі Віри Антонюк, що мешкала у селі Кімната і померла у віці 92 роки.

Мамина мама була  бібліотекарем у першій «Просвіті», членами якої були і її сестри та брати. У молодому віці часто відвідувала почаївського монаха, святого Амфілохія, возила до нього хворих, сама переймала від нього знання щодо цілительства.

Неоніла досі береже бабусині рецепти, багато читає, зокрема користується рецептами фітотерапевта Михайла Носаля.

Часто допомагає порадами своїм  близьким, знайомим, рідним. Будучи в епіцентрі ковіду в Італії, сама і не захворіла, бо робила інгаляції із соди.

Багато захворювань вона вміє вилікувати за допомогою лікарських трав, ще з дитинства знається на них. Каже, що треба поважати рослини, намагатися  не зламати гілку, не вирвати з коренем квітку чи гриба.

Із гордістю  доглядає біля свого будинку калину. Коли її мама їздила по шевченківських місцях, з Кирилівки привезла гілочку калини (малий Тарас посадив у землю калинову різку, якою його била зла мачуха, а виріс кущ, що за півтора століття розрісся на розкішний калиновий гай) і посадила у Кременці. Тепер шевченкова калина росте й тут… Неоніла Ігорівна каже, що кожна жінка має бути і лікарем, і вчителем, і берегинею родини, такими намагалися бути наші бабусі, мами, такими маємо бути і ми.