Не скоритися долі: неймовірна історія життя тернополянки Ганни Іванцової (Слупської)

Тернополянка Ганна Пантелеймонівна Іванцова (Слупська) належить до тих людей, яким ніколи не даси їх віку, бо завжди в русі, ініціативна. Вона не лише любить читати, а й вміє писати. І писати так, щоб бере за душу, лине у саме серце…

Понад 20 років далеко від дому

Ганна Іванцова народилася 4 липня 1943 року в селі Раштівці Гусятинського району. Каже, що в часи її дитинства у селі було мало грамотних людей. А її батько Пантелеймон Іванович Слупський і за поляків, і за німців, і за совітів був секретарем сільської ради. Очолював «Просвіту» у селі, вистави патріотичні ставив, а вночі хлопцям-землякам, що приходили з лісу, довідки видавав.

Батька засудили у 1949 році. Пантелеймон Іванович відбував покарання в Казахстані (стаття за антидержавну позицію). Сім’ю вивозили перед Йорданом, у страшні морози.

«Прибігла сусідка, зв’язала перину,

Закутала нас у стару кожушину,

У торбу зібрала весь хліб зі стола,

Й свого принесла – скільки взяти змогла.

З тим скарбом нас вивели поночі в двір,

Чутки рознеслися: «Вивозять в Сибір»…

Чийсь лемент завис над притихлим селом,

Самотньо схилилась свіча над столом».

(З вірша «Другий святвечір» Г.П. Іванцової)

Ганна Іванцова каже, що у 1950 році їй було 6, а старшій сестрі Стефанії – 15 років. Спочатку маму і двох дочок привезли у Копичинці в тюрму.

«Недавно минуло шість років мені,

А доля забула, що я ще дитина,

Два місяці вже у холодній тюрмі,

Де вижить не може й доросла людина».

(З вірша «Копичинецька тюрма» Г.П. Іванцової).

Пані Ганна пригадує, як всіх голили в тюрмі, а вона мала гарні коси. Обидві з мамою зажурилися, як то воно буде. Але сусідка по камері вділила кому треба самогону, а дівчинка переховувалася у перині.

Згодом товарняком з гратами на вікнах, з парашею в кутку їх цілий місяць везли у невідомість. Жінка каже, що тільки на великих станціях зупинялися надовго і давали їсти. Але часто відстань між ними становила добу, або й більше.

Нарешті привезли у поселення Алгач Амурської області. Там родина прожила 21 рік.

Пані Ганна повернулася першою

У 1957 році до них в Амурську область реабілітованим повернувся батько. Але будучи вимученим і морально, і фізично, Пантелеймон Іванович помер у 1965 році і похований далеко від рідної України. У 2011 році пані Ганна їздила на могилу до батька в росію.

Адже тільки на початку 1970-х вони змогли повернутися додому. В Україну першою приїхала Ганна у 21-річному віці. Мама приїхала до дочки, коли та вже мала кооперативну квартиру. І старша сестра Стефанія, якої уже нема, останні роки доживала в Тернополі.

Старший син Стефанії Сергій Суязов приїхав після армії до пані Ганни, тут і залишився, має двоє дітей, працює директором протезного підприємства у Тернополі. А молодший Роман Суязов у росії закінчив медичний інститут, вже на пенсії, також приїхав сюди з дружиною та дітьми.

У трудовій книжці – два записи

Ганна Пантелеймонівна закінчила будівельно-комунальний технікум у Благовіщенську, починала трудовий шлях на будівництві Зейської ГЕС в Амурській області крановиком. Коли захворіла і треба було змінити клімат, поїхала на Тернопілля до бабусі.

«А мама молилась:

– О, Боже, врятуй, захисти хоч дітей,

Бог почув ті молитви,

Минулося зло…

Нас неначе лелек зустрічало село».

(З вірша «До рідних гнізд» Г.П. Іванцової).

З вересня 1971 року Ганна Іванцова почала трудитися на «Ватрі». Тут пропрацювала понад 30 років.

І у громадську діяльність влилася на цьому підприємстві, де наприкінці 1980-х – на початку 1990-х створили товариство політв’язнів. Відтоді і досі вона –  активний член обласного товариства політв’язнів і репресованих.

На зустріч зі мною принесла об’ємну книгу «Репресоване дитинство» (авторів Галини Сірої, Марії Мацук та Петра Голика) у документах, фактах, коментарях, спогадах про людей, дитинство яких було дуже складним і болючим, з відбитком трагізму на все життя.

Про себе у цій книзі пані Ганна сама написала статтю під назвою «Ешелон прямував на схід». Кожен рядок її переповнений гіркими спогадами.

«Коли душа болить і плаче»

Такою є назва однієї з поетичних книг Г.П. Іванцової. Пані Ганна пише і прозу, і вірші як для дорослих, так і для дітей. Вона відмінно володіє словом. І я на одному диханні читала її поетичні рядки.

Ганна Іванцова – дуже талановита людина, яка, незважаючи на всі виклики долі, змогла зберегти у серці багато тепла, добра і велику любов до України.

Таким же талановитим був і її брат Іван Слупський. Після Львівського університету він працював у Козлові в школі. А згодом багато років жив і працював у Львові, був старшим науковим працівником  Літературно-меморіального музею Івана Франка, видав у співавторстві кілька книг про нашого талановитого Каменяра, несучи крізь життя дух патріотизму та українства.

Щодо Ганни Пантелеймонівни, то вона є і багаторічним членом товариства «Союзу українок».

Коли народилася перша правнучка Юля талановита жінка написала книжечку «Маляткам». Загалом у свої понад 80 років пані Ганна активна і непосидюща, то вишиває, то на дачі трудиться.

У редакцію на зустріч зі мною принесла багато книг, фотографій. Особливо цінними є ті, що зібрав тато у альбом, виготовлений у тюрмі … з панчохи. У ньому старі фото. Фото, які і болять, і навіюють гіркі спогади, і додають віри, що життя, незважаючи ні на що, прекрасне…

Родина Цибульських: одна доля на двох