На Тернопільщині школа втратила прапороносця

05.05.2023

1 774

Присвячую учаснику бойових дій, воїну ЗСУ, почаївчанину, який героїчно загинув, захищаючи Україну, Олександру Васильовичу Зубкевичу з Тернопільщини.

Наш дух не вбити, волю не зламати,

за нами – діти й Україна–мати,

і з нами воля й правда вікова!

Надія Гуменюк

«Саша, Сашуня, синочок!» – на волю рветься крик, спалює легені зсередини і пробирається до серця. А воно знову проскиглить мелодію смутку.

– Де ти?

– Я прийду до тебе, мамо, уві сні,

Заспокою, рідна, нерви, біль втамую,

Знаю, що чекаєш ночі й дні,

Там десь й за тобою я сумую.

Буде час, прийде ота година,

Хоч в труні повернусь я додому.

Моє тілонько зустріне вся родина.

Тридцять три мені минуло молодому.

Сашко любив читати, вдихаючи запах книг, ковтаючи їх зміст, і щось брав повчальне для себе. Усі завдання виконував вчасно і з великим усвідомленням того, що наука знадобиться у житті.

Був привітним до всіх і кожного. Мав багато друзів, його любили й поважали однокласники. Хлопчина умів стриматись і довести свою правоту.

Любив спорт, займався футболом, брав активну участь у різноманітних змаганнях. А як захоплено виносив Державний Прапор України на шкільних лінійках! Прапороносцем школи називали його. Високий на зріст, чорнявий, зелені очі, завжди привітна усмішка.

Сашко складав рівненько одяг у шафі, витирав пилюку, мив підлогу. «Певно, дівчинка мала бути», – думала мама і тихо раділа за сина.

Припала до душі Сашкові історія. І екзамени легко складав, і учителька улюблена була. Тернопіль, педагогічний університет. У вир студентства поринув юнак, учив свої улюблені історичні предмети. Саме тут зрозумів хлопець, що Україна для нього – понад усе. Часто брав участь у мітингах, ніколи не розлучався із жовто-блакитними стрічками чи прапорцями.

Віддавши присягу на вірність Вітчизні, він зрозумів, чого від нього чекають українці, яким солдатом потрібно бути. Із службової характеристики: «У складних умовах діє впевнено, приймає своєчасні рішення. Уміє зберігати державну таємницю». Зразковий приклад воїна нашої держави!

На долю Сашка випадає важкий шлях в АТО. Півтора року воював солдат на Донеччині. Стрілець–регулювальник комендантського взводу не раз побував на лінії бойового зіткнення. Доводилося бачити обстріли з «Градів», розруху й підірвані танки. Наступ ворога, звільнення українських територій, бої за кожну вулицю і будинок – все пройшов загартований воїн. Не хотів молодий юнак крові російських солдатів. Тільки чого не зробиш за волю і за Україну, яку він так сильно любив. У місті Торецьку закінчив свій похід Сашко і був звільнений в запас.

У мирний час молодий, здоровий хлопець, загартований у боях, працював на будові, складав плани на майбутнє. Війна подивилася в очі Сашкові через кілька днів після її початку. Його не було в Україні, працював у Естонії. «Хто, як не я», – подумав хлопець і приїхав додому. Наступного дня швидкий поїзд віз юнака на Донеччину. Пів року Сашко провів на фронтах війни. Юнака прикрасила борідка, яку він акуратно розчісував і підстригав. Тут і позивний з’явився – «Борода». На посаді командира відділення довелося пройти від Волновахи до Бахмута. Мені пощастило зв’язатися із побратимом Саші. «Хлопець вірив у перемогу і сили свого народу. З чистими помислами, частково наївний, бо бачив усе у темних та світлих кольорах. Щиро переживав поразки і вірив у перемогу України», – писав побратим «Кран тік».

Було гаряче літо 2022 року. Сонце стояло в зеніті і жарило. Безмежне вигоріле поле, начинене мінами. А вдалині лізла безупинно російська сарана. Артилерійські снаряди знищували все на своєму шляху. Сашка зачепила ворожа куля. Біль… Нестерпний, смертельний…

На Бахмут сунула навала. Ворог нищівним ударом накрив українців, і ті уже думали про свій порятунок. Так звані «двохсоті» не були вивезені із поля бою. Територію зайняли рашисти. Все навкруги палало і диміло. Змішалась земля з металом, попелом, трупами, серед яких залишилося лежати тіло Сашка.