26.04.2024
06:33
Митрополит Нестор розвінчує міфи про Почаївську лавру
Сьогодні ми живемо в час, коли всі чомусь дуже зацікавились Почаївською лаврою. Про неї – кожен другий допис в соцмережах.
І більшість цих дописів про те, що Почаївську лавру треба передати УГКЦ, тому що вони її заснували. А як не заснували, то побудували. А як не побудували, то розбудували. Виглядає так, ніби до того, як лавра потрапила в унію, на Почаївській горі нічого не було. Або майже нічого, або щось було, але нічого цінного.
Не берусь судити ініціаторів цього шуму, але, оскільки люди мають доступ тільки до частини інформації і не можуть/не хочуть/не вважають за потрібне цю інформацію перевірити, то просто наведу низку фактів з історії Почаївського монастиря, про які забули (або спеціально промовчали) провокатори, які, на користь москви, розпалюють на заході України ворожнечу між УГКЦ та ПЦУ. Що робити з цими фактами – нехай кожен вирішує сам, але це історична реальність, яку неможливо заперечити, навіть попри намагання історію спотворити. Отже, почнімо.
Мефодій Почаївський – неканонізований святий, засновник чернечого життя на Почаївській горі (до речі, в статті на Вікіпедії його ім’я спотворено на латинський манер – МеТодій). Близько 1213 р. прибув на Почаївську гору з Афону. Взнавши, що тут неодноразово являлась Богородиця побожному чоловіку Туркулу, він заповів, що на цьому місці має постати монастир. Та й повернувся на Афон. Туркул вирушив за ним і переконав отця Мефодія повернутись на Волинь. Вони повернулись в 1219 р. і побудували на Почаївській горі монастир та храм (!) в ім’я Преображення Господнього. Цей монастир був келіотського типу, тобто монахи-самітники збиралися разом тільки на Богослужіння. Помер преподобний Мефодій в 1228 році. Після нього монастир існував як келіотський аж до кінця XVI ст., до преп. Іова.
В 1240 (за ін. даними 1261) р. на Почаївській горі сталося явлення Пресвятої Богородиці, очевидцями якого були не тільки місцеві монахи, а й пастухи з сусіднього села (переказ доніс ім’я одного з них – Іван Босий). Після цього явлення залишився видимий знак – відбиток стопи Діви Марії, з якого било джерело, вода якого зціляла хвороби, за свідченнями очевидців різних століть. Незабаром під горою був побудований невеликий храм на честь Успіння Пресвятої Богородиці, а навколо стопи вже в XVII ст. був побудований інший храм, про який буде згадано трохи пізніше.
Вдова луцького земського судді Ганна Гостська (частіше вживається полонізована форма імені Анна Гойська) володіла Почаєвом та навколишніми селами. Мала замок в с. Орля (згодом – хутір Вірля на Кременеччині), до сьогодні не зберігся. Там у неї гостював грецький митрополит Неофіт і подарував їй ікону, від якої 1597 р. зцілився сліпонароджений брат Ганни – Филип Козинський (до речі, на місці, де була замкова каплиця, і де, очевидно, і сталось це чудо, зараз стоїть храм і діє монастир Православної Церкви України). Після цього ця ікона, яку ми сьогодні знаємо як Почаївську, була перенесена в Почаївський монастир і стала його головною святинею. Але цим благодійництво Гостської не обмежилося. Вона склала фундуш, згідно з яким передавала монастирю землі та грошову допомогу, а також поставила умову «А Ігумен мусить бути чоловік Християнської Віри Східньої Церкви, Святих Правил нашого Грецького Ісповідання … Судити незгоду в манастирі має Владика не іншого Ісповідання, а тільки Грецького, Східньої Церкви».
Її ж стараннями на Почаївській горі з’явився перший ігумен – преподобний Іов Почаївський, перший ігумен Почаївського монастиря (з 1604 до 1651 р.), який ввів, замість келіотського, спільножитній устав, стараннями якого в монастирі було побудовано сім (!) храмів та мур з 5 вежами. Твердо стояв у православній вірі, постійно захищаючись від нападок її ворогів, надихав до цього братію монастиря та місцевих жителів. І це при тому, що місцева влада фактично позбавила православних на території Польщі всіх громадянських справ. Багато хто знає, що спадкоємець Готської, Анджей Фірлей, після того, як роками тероризував монастир, в 1623 р. напав на нього зі своїми гайдуками та пограбував, викравши і Почаївську ікону. Але мало хто знає, що суд розглядав позов монастиря проти Фірлея 25 років, перш ніж ухвалити рішення повернути награбоване майно. Суд Божий був набагато швидший. Дружина Фірлея тяжко хворіла, поки її чоловік не повернув ікону в обитель (причому більшу частину решти награбованого не повернув).
Якщо про попередніх історичних осіб більшою чи меншою мірою чули всі, то про наступну подружню пару, напевно, не знають і більшість паломників, які не раз бували в лаврі. Федір і Єва Домашевські (див. на фото тримають в руках Троїцький собор) – православна шляхетська родина, на їх пожертви побудований в стилі Ренесансу і освячений 1649 р. Троїцький собор Почаївського монастиря. Собор побудували так, що стопа Богородиці опинилась всередині самого храму. До речі, цей ж собор видно на картині «Явлення Богородиці на горі Почаївській 1675 року» (ця картина є в Лаврі, вона 1800 р., але вона є копією з більш ранньої картини, автор якої малював Троїцький собор з оригіналу). Цей величний собор, справжня пам’ятка архітектури, був знищений 1773 р. базиліанами, щоб на його місці побудувати сучасний Успенський собор і стерти пам’ять про православне минуле монастиря (що, певною мірою, їм вдалось).
Староста богуславський, канівський і корсунський Микола Василь Потоцький, найбільший фундатор і жертводавець Почаївського монастиря періоду перебування останнього в унії. Дуже любив Почаївський монастир, навіть хотів вступити до нього простим монахом. Дав монастирю упродовж 1761-1765 рр. на будівництво нового собору і корпусу 2 244 000 злотих (фантастичну суму на той час!) і багато років просив монахів почати за ці гроші будівництво, навіть погрожував судом Божим і що забере гроші назад (всі ці переписки збережені в архівах). Натомість, ігумен монастиря Білинський пише, що є загроза, що в монастир повернуться православні, тому просив акт, що ці гроші передані саме тим монахам, які перебувають в унії. А якби Почаївський монастир повернувся «схизматикам», то щоб ці гроші були передані іншим уніатським монастирям. Потоцький такого акту не дав, натомість переїхав з Бучача до Почаєва і у 1771 р. почав будівництво за свої кошти (тих 2 мільйони так і залишились у базиліан) нового собору Успіння Пресвятої Богородиці в стилі європейського рококо на місці зруйнованого ренесансного Троїцького собору Домашевських. Цікаво, що загроза, що плоди його праці опиняться в руках православних, Потоцького не лякали, він навіть неодноразово звертався до ігумена Білинського з проханнями клопотатись перед Римом про те, щоб разом з коронуванням Почаївської ікони відбулась канонізація глибоко шанованого Потоцьким преп. Іова Почаївського. Ігумен відповідав, що звертався до Папи з цього питання, але жодної відповіді не отримав (хоча, знаючи ставлення тодішніх насельників монастиря до св. Іова, можна бути впевненими, що жодних звернень не було). Може, насправді Потоцький в душі більш тяжів до православʼя, просто за свого життя не встиг побачити православні Богослужіння в Почаївському монастирі?
Я не хочу торкатися періоду перебування Почаївського монастиря в складі УГКЦ, щоб не провокувати нові конфлікти, сварку і ворожнечу між вірними різних Церков. Хочу тільки сказати, що після того, як почаївські базиліани підтримали польське повстання (оскільки завжди більше тяжіли до Польщі, ніж до України), в 1831 р. монастир перейшов до православної російської церкви. В монастирі знову оселились українці, і місцеві жителі потягнулись до обителі. Окремою чорною сторінкою в історії Почаївського монастиря було перебування в ньому російського митрополита на Волині Антонія (Храповицького), який в 1906-1912 рр. побудував новий Троїцький собор в російському новгородському стилі. Його сподвижником в русифікації Лаври був архім. Віталій (Максименко), який керував лаврською друкарнею та друкував у ній проросійські чорносотенні видання.
Потім лавра страждала під владою Польщі в 1920-1930-х рр., під німецькою окупацією в 1940-х, та під атеїстичною радянською владою в 1940-1980-х рр. Наприкінці 1980-х рр. серед української братії монастиря був великий підйом патріотизму, найбільшим ініціатором якого був тодішній намісник, архім. Яків (Панчук), але монахів-українців швидко розпорошили по різних монастирях, замінивши представниками інших націй, а о. Якова вигнали (потім він став єпископом Київського патріархату). Таким чином, Почаївська лавра і прийшла до стану форпосту «руського міра» на Тернопільщині.
Молимось і сподіваємось, що в найближчий час ситуація зміниться.
Які висновки можна зробити з даної інформації?
- Більшу частину своєї історії Почаївський монастир був православним: 1219-1721 – 502 роки був православним – спочатку в складі Київської митрополії Константинопольського патріархату, а останні 34 роки (1687-1721) – в складі російської церкви; 1721-1831 – 110 років – у складі УГКЦ;
1831–донині – 192 роки в підпорядкуванні російської церкви. - Греко-католики не отримали в 1721 році пустку, а потужний розбудований монастир із сімома храмами, один з яких був величним собором, багатьма корпусами і мурами.
- За православну історію монастиря ми маємо багато чудес, чудотворну Почаївську ікону, двох святих, шанованих у всьому православному світі, та любов місцевих людей, виражену в піснях, кантах та інших творах. Це не був «задрипаний провінційний монастир», який зробили величним василіани.
- Не василіани розбудували Почаївський монастир, а шляхтич Микола Потоцький, який трудився не заради василіан, а заради самого монастиря.
Тож, хто вклався найбільше і хто справді розбудував Почаївську лавру – висновки робіть самі. Кожна епоха вклала свою частку в розбудову святині і доводити зараз хто кому винен – недоцільно. Хтозна, який вигляд мав би монастир, якби в 1721 р. не став греко-католицьким чи в 1831 р. – православним. Він – поєднання праці багатьох поколінь ченців та жертводавців. Тому треба не шукати, за що ми ще можемо посваритись, а об’єднуватись для духовного блага українського народу, що я нам всім і бажаю.
P.S. Хто хоче більше дізнатися про справжню історію Почаївського монастиря – відсилаю до праці митр. Іларіона (Огієнка) «Фортеця православ’я на Волині. Свята Почаївська лавра». Знайти її можна й на: https://diasporiana.org.ua/…/9520-ilarion-mitr…/.
