Михайло ІВАЩУК: «Для мене було щасливим моментом сказати: «Завтра я їду у відрядження!..»

Свою нову книжку  автор присвятив  одразу  двом ювілеям: держави і матері
Книжка під назвою «Мене кликала романтика, але майже скрізь  чекала людська печаль…» стала авторським  подарунком  відомого тернопільського журналіста  до  30-ї річниці  Незалежності України.
 Михайло Іващук, який майже двадцять років – у дев’яності  і в перший десяток двотисячних – працював  у редакції  газети  «Свобода» , тривалий час очолював  редакційний відділ  рад і державних  адміністрацій, об’єднав  воєдино сто двадцять  п’ять  репортажів  із  своїх  відряджень у села, селища і містечка області. Ці  поїздки  були, як правило, за листами читачів, які писали до редакції про наболіле, адже у час відродження держави бід не бракувало. Тому журналістські  нотатки мали соціальну гостроту, розповідали, зокрема,  про  життєві проблеми, конфлікти, чиїсь жалі,  болі, і  часто були резонансними. Можливо,  деякі  з них й досі у пам’яті  багатьох  свободівських  читачів.
Михайло Іващук привозив із доріг і добрі новини, наприклад, тоді, коли знайомився із дієвим  самоврядуванням, бував у  трудових колективах, де  належно цінували людську працю,  коли,  зустрічаючись із лідерами виробництва, і про них також мовиться  у книжці, відкривав не тільки ділові, а й кращі людські якості своїх співрозмовників, про що  радо розповідав читачам. Були  і просто зустрічі із цікавими людьми, які також ставали героями публікацій. 
Представлена у книжці соціальна тема  є немов  би другою  у творчому доробку нашого колеги, який  посадово був насамперед  «парламентським» кореспондентом,  і в газетних  матеріалах, написаних   із сесійної зали обласної ради і високих кабінетів  тернопільського «білого дому»,  детально   висвітлював роботу двох гілок влади.  Про  те, як тернопільські  державники  урядували   у минулому, як вони колегіально чи особисто   кермували областю,  нині  також було б цікаво дізнатися. Але  присвячені цьому газетні розповіді  Михайло Іващук  виносить за рамки книжки, за його ж висловом, «залишає «парламентську» тему для істориків», а повертається  до  того,  як жилося за межами обласного центру.  Зрештою,  те,  що досліджував  журналіст, і віддзеркалювало   роботу   представницьких і виконавчих державних інституцій, які, при всіх своїх добрих намірах,  можливо,   інколи  просто декларували турботу про людей, котрі  змушені були звертатися до журналістів за підтримкою і  захистом.
Тож,  сторінки книжки, а їх більше семисот,  відтворюють  частину  «соціального  зрізу»     нової Тернопільщини, про  що,  до речі, не зайве згадати нині,  коли відзначаємо такий  вагомий державний ювілей.  Адже  деякі газетні історії  буквально «кричать». І коли минуле,  яке  не завжди сприймається однозначно далеким  чи близьким, порівнювати  із нинішнім днем, то, як зауважує сам автор,   можна подумати, що  цьому  болю  немає кінця.
А ще  кожен газетяр пише по-своєму, у висвітленні життєвих реалій має  власний   «авторський почерк». Мабуть, це має на увазі Михайло  Іващук,   коли   у вступному слові до  редакторів-експертів, спонсорів і читачів своєї книжки  зауважує: «Всі журналісти «Свободи»  їздили у райони і писали, але  я  маю  свої газетні рядки  і свої спогади» про минуле, які і переношу на сторінки книжки.
Від публікації до публікації  я додавав  у «Свободі» свої штрихи до  портрета тогочасної дійсності. Він  написаний і фарбами людських страждань, і кольорами  з відтінком романтичного сприйняття дійсності. «Але соціальне переважає, і цим я маю повне право гордитися. Хоча, здається, колись  і не задумувався над тим, щоб згодом із своїх публікацій на життєві  теми впорядкувати окреме видання»,- зазначає пан Михайло.
У книжці, яку цікаво читати, бо вона  розкриває і внутрішній світ автора, його помисли,  матеріали продумано  укладено газетні публікації  – хронологічно. Маємо сім розділів. Зокрема:  «Через пороги долі», «Блискавка і графіка свого заголовка», «Між берегами болю і романтики»,  «Завтра я їду у відрядження!..», «Коли не можна не писати», «На  полях книжки. Щоденник  літа, осені і зими»,  які подані у книжці оригінально, через призму  «свіжих» і відвертих рядків  «Щоденника». Він був  написаний   уже  під час підготовки книжки до друку. Вміщено і недавні публікації  Михайла Іващука у  «Свободі», традиційно – рецензії на попередні книжки автора.
– Як ви прийшли до цієї нової книги?

• Про  «деталі» можна розповідати   багато. Бо  моя четверта  дитина-книжка   у світ прийшла чи не  найважче.  Два роки  тому спіткав гострий інфаркт. За висловом мого рятівника,  тернопільського  хірурга-кардіолога  Віталія Ольховика,  я,  слава  Богу,  можу відзначати  свій   другий  день народження. Без  оглядки  на своє здоров’я, постійні  ліки, завжди  аварійний у запасі нітрогліцерин,  не захищений від пандемії, обмежений карантинними вимогами,  я  із впертістю та великим бажанням  сотворити щось достойне і потрібне, а  мав би згадати  крилате Ліни Костенко: «О, не взискуй гіркого меду слави!»,  сів перед клавіатурою друкарської машинки, тепер – ноутбука, і повторно,   протягом багатьох днів і навіть ночей, передруковуючи  газетні тексти на комп’ютерну флешку, «пожив»  давніми емоціями  і напругою  журналістських відряджень, що   були для мене не тільки роботою, а  й своєрідним «культом», захопленням і стихією.  Адже я   любив дороги, для  мене було щасливим моментом  вдома сказати: «Завтра я їду у відрядження!..». Я  прагнув співчувати кожній долі, крикові душі, хотів допомогти кожній людині. І про це розповідаю у «Щоденнику літа, осені і зими».

Я був романтиком, не переставав вірити у те,  що всі труднощі можна здолати.  Романтиком  і залишився. Бо, скажімо,  я не  до кінця уявляв собі того, якою складною буде робота над цією книжкою,  і чи не найперше – упорядкування матеріалів до неї. У цьому мені багато посприяли працівниці  відділу краєзнавчої  літератури і бібліографії  обласної  універсальної наукової бібліотеки  і  музею  Національно-визвольної боротьби  Тернопільщини, імена яких я називаю у книжці, допомагала і моя дружина, за що усім їм я дуже  вдячний. А коли матеріали книжки були  прийняті до друку  редакторами-експертами видавничої ради облради і ОДА, я не  чекав,  що  далі такою надміру  ускладненою  багатьма   труднощами  буде верстка книжки у  тернопільському видавництві «Терно-граф», де прихильно  і суперечливо водночас  поставилися  до  автора.  На комп’ютері верстала книжку дизайнерка цього видавництва Тетяна  Метельська.  За професіоналізм і самовідданість у роботі, уміння  розуміти автора, який хотів  бачити книжку так, як колись  газетну сторінку,  за повагу до мене  я  висловлюю  пані Тетяні  особливу подяку.  П’ятого серпня  книжка була підписана до друку.

• Однак, довідуюся із вихідних даних у книжці, ви, пане Михайле, незабаром передали  її  до друку в інше тернопільське видавництво – у  «Політек»?
• Це тому, що  у «Терно-графі», де я вже сподівався, що книжка мала би бути  надрукована, в останній момент сказали,  що, мовляв, через насиченість ілюстрацій у виданні  її  офсетний друк буде дорожчим, аніж це було визначено попереднім кошторисом. Для мене це стало несподіванкою, адже і так видання книжки мало обійтися недешево. Та й у книжці є у міру ілюстрацій , вона  зверстана за моїм макетом, і я справді не хотів, аби  сотні сторінок  виглядали  скучним, «битим» текстом.
• Отже, виникла прозаїчна для авторів проблема: брак  грошей на видання книжки?
• Залишаючи «Терно-граф»,  я   не залишився  перед ними  боржником. Рахунок за верстку книжки, а це майже 9  тис.  грн., ще на початку цього року, на мою велику просьбу благодійно  сплатила  надзвичайно добра  людина  – Антон Іванович Білик,  директор орендного підприємства  «Іванівське» на Теребовлянщині, відомий в області господарник, до якого  я звернувся листовно у переддень Різдвяних свят.

Антон Іванович і раніше допомагав  мені  у виданні книг. Це – Людина з великої літери, давно гідна того, щоб бути удостоєною  звання Героя України, а  за нинішніми критеріями нових відзнак  – справді  Національна легенда України. Антону Білику, а також його дружині,  пані Софії  Юріївні, моя глибока подяка і доземний уклін. Я вже зараз хотів би передати шановним  Біликам  хоча б примірник книжки.  Однак сам маю поки що один сигнальний екземпляр. Його 24 серпня  на Театральній площі Тернополя, де вирувало свято Незалежності, я одержав  з рук шеф-дизайнера  «Політеку» Олега Ковальчука. Книжка тепер і потім буде  видана  не офсетно, а на принтері, хоча згодом це, напевно,  відіб’ється на якості ілюстрацій. Нині книжка  якісно зроблена, має  глянцеві палітурки, ошатна і надійно перешита: дякую за це вам, пане Олеже! Загалом, я оплатив видання трьох сигнальних примірників  книжки «Мене кликала романтика, але майже скрізь чекала  людська печаль…»,  друк  ще двох сигнальних примірників  спонсорує  мій перший у «Свободі» редактор Степан Слюзар, за що я також йому вдячний.

• Усього   п’ять  екземплярів, і тих  поки що немає на руках автора. А як бути з рештою?
• Нинішні  сигнальні примірники книжки, а це так і зазначено на її першій сторінці, по-суті  є символічними: книжка вийшла до державного ювілею! А яка доля решти книжок? Це залежить від того, коли і скільки коштів на їх видання виділить мені видавнича рада  обласної ради і ОДА. Востаннє «видавничі» гроші, ділили  восени минулого року. Хоча я і дуже сподівався тоді на державну підтримку, грошей мені не дали, пообіцяли на весну. Але навесні в обласній державній адміністрації почалася реорганізація відділів та управлінь.  Не обминула вона і видавничу раду. Тепер чекаю…
• А взагалі, на який тираж розраховує  Михайло Іващук?
• Від  50 до 100 примірників. Це дуже мало. Хтось навіть може подумати: чи взагалі варто  було  тин городити. Варто. З виходом книжки колись надруковане «воскресає» для того, аби, за  моїм задумом , уже згодом  не загубилося на безкінечних  просторах  пожовклих від часу газетних підшивок. Бо  у форматі  книжки  публікації  займуть   своє місце на  поличках бібліотек чи домашніх книгозбірень.
• Пане Михайле, із присвяти до вашої книжки випливає красива і зворушлива інтрига?
• Можливо, і так. Процитую: «ПРИСВЯЧУЮ журналістським дорогам, усім стражденним і довготерпеливим, яких зустрічав на своєму  путі,  людській доброті, 30-річчю Незалежності України і моїй дорогій матері Ользі на Львівщині – Берегині і святій Людині особливої і нелегкої долі, яка в липні 2021 р., Богу дякувати, зустріла  свій 100-літній ювілей і була гідно пошанована своїми дітьми, внуками, правнуками і праправнуками, близькою родиною, церквою, односельцями і  владою. Народилася мама  на  Петрівку 1921 р. (за датою у паспорті – в листопаді) на Хмельниччині».

Якими словами я маю передати щастя і гордість за мамині літа, лік яких я прошу Бога ще довго продовжувати.  А моя мама – така ж сама сільська трудівниця,  про яких я багато писав. Щоправда, мама пережила голод тридцять третього, як і багато  хто з українок,  як і світлої пам’яті мій батько Григорій, була остарбайтеркою, і за цих обставин, вони працювали в одного бауера. Ровесників – подолянку  та галичанина   і  звела доля.
Пізнала мама важку колгоспну працю. У моєму селі до буряків додавався і льон, що його дуже важко обробляти. Що й казати:  наш  колгосп  був  передовий в області, а людей мали за «китайців».  Я сам добре знав про  ці труднощі. Про  них потім  мама нерідко  писала мені  і  в листах до Тернополя. До речі, усі листи збереглися у мене  досі. І сьогодні, перечитуючи мамині рядки,  а мама писала доти, поки  не  перестала бачити, я відкриваю для себе багато цікавого і повчального.  Навіть хочу  написати окрему розповідь «Мамині листи і літа..».

• Тож, книжкою  ви, пане Михайле, хотіли віддати належне і долі  нашої  держави, і долі дорогої   вам людини. 
• На  24 серпня в у нашій  родині припадає  ще одна «кругла» дата: саме у цей день шістдесят п’ять років тому  народилася моя сестра Марія. Тоді мені було тільки шість із  «хвостиком» років,  але я добре  пам’ятаю, як, сам  маленький «хвостик», навідався до сільського пологового дому, що містився  у старенькій хатині  на початку центральної  вулиці. Хатинка  – тільки сіни і  не дуже світла, невелика та  приземкувата  кімната, у якій перебувала  мама із  новонародженою сестричкою. Пологи, тоді всі жінки народжували в селі, приймала уже в літах, худорлява,  неговірка  і сива жінка, яка проживала по сусідству  із поважним   «медичним закладом», яким вона  опікувалася не один рік, і яку у селі називали Підсадихою. Пригадую, мама була у білій сорочці, вона зраділа, коли  я прийшов до неї. Того  дня, очевидно, добре дощило, бо запам’яталися  мені  і калюжі на дорозі, і мокрий пісок біля   брами, коли я, мабуть, босоніж,  ходив  до матері і повертався від неї на своє подвір’я…
• Нині радійте і моліться за здоров’я вашої мами. І вам здоров’я та удачі. А працівники редакції газети   «Свобода» дякують вам за роки праці у нас, за ваше добре серце і бажають вам нових творчих удач. І не  сумнівайтеся, що ваша  книжка буде надрукована більшим тиражем.
• Дякую щиро. Моя мама, яка тепер, як і колись, у постійних молитвах, бо живе у глибокій вірі до Бога, чого навчала і своїх дітей,  у своїх листах до мене часто настановляє  біблійною істиною: «Прагніть, і вам буде дано!» Ось я усе життя і прагну…

Галина ВАНДЗЕЛЯК