Меморіальна дошка – режисеру-педагогу «театральної академії»

16 червня, у День батька, в м. Копичинцях відкрито та освячено на приміщенні Центру культури та дозвілля меморіальну дошку (скульптор Д. Пилип’як) заслуженому діячеві мистецтв України, лауреату міжнародної літературно-мистецької та громадсько-політичної премії Братів Лепких, режисеру, актору, сценаристу, перекладачеві, балетмейстеру, краєзнавцю, члену Національної спілки театральних діячів України, засновнику Музею історії театрального мистецтва Тернопільщини Оресту Савці (10.03.1939, с. Крогульці, нині Чортківського району – 16 червня 2022, м. Тернопіль, похований у Копичинцях).

Орест Савка створив на Тернопіллі три народні театри – у Копичинцях, Хоросткові та Тернополі. Працював у 1960-х актором Тернопільського музично-драматичного театру ім. Т. Шевченка. У 1965 р. почав працювати у Копичинецькому міському будинку культури (хотів втілити в життя свої режисерські погляди), де створив у 1966 р. першу в області дворічну театр-студію, яку закінчило понад 130 акторів. Через два роки нелегкої праці, 15 грудня 1967-го, Копичинецький театр отримав звання народного. У цьому народному театрі режисер Савка поставив понад 90 вистав українських і зарубіжних драматургів, сам зіграв понад 30 ролей. Тільки у роки незалежності копичинчани зіграли 12 нових вистав, серед яких «Легенда Тернового поля» Л. Крупи, «У неділю рано зілля копала» О. Кобилянської» (1992), «Маланка» О. Савки (1993), «Мазепа, гетьман український» Б. Мельничука за Б. Лепким (1997), «Вифлеємська зірка» О. Савки (2000), «Сотниківна» Б. Мельничука за Б. Лепким (2005) та ін. Цікаво, що артист, режисер, педагог О. Савка народився у с. Крогульці, в яких 9 листопада 1872 р. окрестили відомого класика української літератури Богдана Лепкого. Режисер О.Савка домігся, щоби Копичинецький народний драматичний театр носив ім’я свого талановитого односельчанина, котрий за кількістю написаного поступається лише І. Франку.

…1989 рік став новим етапом в історії театру О. Савки. Кілька днів у переповненому залі будинку культури в Копичинцях показували прем’єру вистави за поемою Т.Шевченка «Гайдамаки» (інсценізація безсмертного Леся Курбаса), в якій грали ролі біля 300 акторів. Показали цю виставу й у Тернопільському музично-драматичному театрі ім. Т.Шевченка.

У 1991 р. театр із берегів Нічлави ім. Б.Лепкого виступав у Польщі з виставою «Невольник» у містах Сяніку, Горлиці та Мокре.

Заснував театральний діяч О. Савка у Копичинецькому будинку культури і Музей історії театрального мистецтва Тернопільщини, в якому вже побували тисячі відвідувачів як з України, так і за кордону… А скільки режисерів вивчали досвід цього театру. Один із них, побачивши вистави цього театру в Копичинцях, назвав цей народний театр «театральною академією»! Дійсно, режисер О. Савка створив свою театральну школу, яка потребує глибокого вивчення і популяризації серед молодих режисерів України.

На відкритті меморіальної дошки, яку освятили священнослужителі міста, виступили артисти Копичинецького народного драмтеатру ім. Б.Лепкого та Тернопільського народного драматичного театру «Сузір’я» ім. О. Савки, який у 2000-х рр. режисер О. Савка створив у Тернополі, голова Копичинецької ОТГ Б. Кілічавий, дружина Ореста Ірина, дочка Мар’яна та онук Северин, директор департаменту культури та туризму Тернопільської ОДА Світлана Байталюк. Згодом у театральній світлиці, артисти, рідні поділилися спогадами про театр О. Савки та його творця.

Місто Копичинці увічнило пам’ять про заслуженного діяча мистецтв України Ореста Савку. Сподіваємося, що й Тернопіль цінує вклад у театральну справу режисера, громадсько-політичного діяча, котрий від 1996 працював помічником голови Тернопільської ОДА, начальником культури Тернопільської ОДА (1997–1999), а від квітня 2000 – працівником Музею політичних в’язнів і репресованих. У місті на берегах Серету О. Савка був співініціатором проведення Всеукраїнського конкурсу вокалістів ім. Квітки Чічки-Андрієнка, автором сценаріїв та головним режисером (2001–2003), режисером (2005) всеукраїнських фестивалів козацької пісні «Байда» тощо.

Пам’ять про українців-патріотів потрібна не мертвим, а живим… Не закривайте завісу! Дайте повне світло! Хай живе театр і його одержимі артисти та режисери!

Іван БАНДУРКА

P.S. Дуже тепло, щиро у день відкриття пам’ятної дошки згадала батька донька поетеса,   письменниця, літературознавиця, головна редакторка і співзасновниця «Видавництва Старого Лева», лауреатка Всеукраїнської премії Братів Лепких Мар’яна Савка.

«2 роки тому, 16 червня, мій тато, Орест Савка, пішов у засвіти. Я тоді не знала, що то День Батька. Але 16 червня стало тим днем, у якому наш тато залишився назавжди.

Сьогодні ми відкриваємо меморіальну дошку на стіні Центру культури в Копичинцях, де тато творив справжні дива як режисер, керівник народного театру ім. Б. Лепкого, засновник Музею театрального мистецтва Тернопільщини. Я думаю, він цього чекав – спостерігав за нами. Його присутність ще дуже відчутна. Це як сильне бажання обійняти дорогу людину, яке неможливо здійснити. Я намагаюся не думати, що він вже ніколи не увійде до кімнати, не візьму слухавку, не усміхнеться наживо, а не з фотографій, яких залишив нам чимало.

Час має робити свою роботу. Якимсь чином помʼякшувати втрату. І давати трохи іншу оптику. Розмивати гострі емоції останнього прощання і робити зум-он на постаті крізь час. Тепер ще більше стає зрозуміло, якою непересічною особистістю він був, скільки в собі поєднував важливих іпостасей лідера, візіонера, професіонала наставника, батька. Він робив неможливі речі в часи, коли не було ні грантів, ні спонсорської підтримки, ні інтернету, ні соцмереж. У театрі тато був усім – від режисера-постановника, актора, часом сценариста, перекладача, реквізитора, хореографа, гримера і т.д. до майстра сцени. От лише водієм не був, ніколи не сідав за кермо, хоча закінчив в юності училище механізаторів.

Тато був одержимий не лише театром, а загалом прагненням змінювати світ, робити його красивішим. Він був естетом, тонкою натурою і його муляло все, що криво, абияк зроблене, він тяжко переживав неминучість соцреалізму, так само, як і людську підлість. Тато мав смак, умів носити одяг, ніколи не дозволив собі піти в неначищених черевиках чи в ненапрасований на кант штанах, я думаю, він і був іконою стилю, особливо в ті часи, коли радянська легка промисловість штампувала неоковирні речі на умовну людську одиницю.

Його фетишем був театр. Він жив ним і всередині нього.

У Копичинці він приїхав молодим хлопцем, покинувши професійну сцену заради свого власного, дарма що аматорського, колективу. Він закручував довкола свого театру практично все середовище молоді в містечку, ой та не лише молоді. Суворі чоловіки поверталися зі своїх робіт, автобусних рейсів і фабричних змін і йшли на репетиції. Мені неймовірно пощастило бачити такий приклад людини, яка живе своєю справою, як дише. Якби я почала перелічувати, що він зробив за своє життя, які постановки здійснив (а їх понад сто), які колективи створив – а це в першу чергу Копичинський народний театр ім. Богдана Лепкого і Тернопільський народний театр «Сузірʼя», який тепер носить імʼя Ореста Савки, – то не витримала б ніяких рамок фейсбучного поста. Про це найкраще написала моя мама, Ірина Савка, у своїй книзі про нашого тата і свого чоловіка – «Від снігів до спілих вишень».

Тато переїхав до Тернополя на початку 2000-х. Але він завжди думав про своє повернення сюди. І ось це повернення в містечко його молодості й зрілості – на меморіальній дошці. І я дуже хочу, що сюди повернувся нестримний творчий дух Ореста Савки, його прагнення змінювати світ і надихати людей до власної трансформації. Хай так і буде.

Дякую тобі, тату, що ти в мене є. Назавжи».