Іван Семків: «Завжди залишатися самим собою»

Недавній дебют молодого талановитого поета й співака Івана Семківа на обласному літоб’єднанні був схвально сприйнятий у місцевих літературних колах. Тож я вирішив запросити його на розмову, аби він поділився своїми талантами з читачами газети.

Зануритися в глибину душі

– Іване, для початку розкажіть трохи про себе.

– Я народився 23 роки тому і виріс у мальовничому селі Кобиловолоки на Теребовлянщині. Тут я навчався у школі. Диплом бакалавра за спеціальністю «психологія» здобув у ЗУНУ, а зараз у ньому ж навчаюся на магістратурі у відділі міжнародних відносин за спеціальністю «міжнародний туризм».

Саме в рідному селі я змалечку навчився так ніжно любити природу: ліси, поля, ставки, стежки, квітучий сад, пахучі квіти, рідний дім, гніздо лелек поруч з хатою, спів птахів, нічне зоряне небо, які й надихають мене творити. Поїздка з батьками по святих місцях Вифлиєму, Єрусалиму сформувала мій світогляд. Мій дідусь о. Михайло Кільчицький, який також є військовим капеланом, і, на жаль, уже покійна бабуся Галина все життя вселяли в мене любов до Бога і до України.  Обожнюю співати, писати вірші, танцювати, подорожувати.

– В якому віці розкрились ваші таланти? Як вам приходять ідеї для віршів?

– Співаю з раннього дитинства, у нас вся сім’я любить співати. Дідусь, як я уже казав, – священик, у нього добре поставлений голос, мама і покійна бабуся колись співали в церковному хорі. В селі розповідають, що в нашому роду були настільки співочі люди, що дух захоплювало від їх голосу, могли такі ноти брати, аж гасова лампа гасла!

Змалку я виступав чи не на кожному заході в школі, та будинку культури, на сільських фестивалях. Співав, розказував вірші, мені навіть давали ролі у виставах. Вірші почав писати в старших класах. Думаю, що цьому сприяли палкі почуття кохання, бо саме йому й були присвячені перші римовані строфи. Вже потім почалась фантазійна варіація тем: про сім’ю, про друзів, про Україну, про Бога, про небо, про життя, про радісне і сумне, про досяжне і незвідане…

Спеціальних технік віршування не вивчав ніде, окрім уроків з української мови та літератури. Щодо ідей, то буває по-різному: часом надихне уривок з фільму чи з пісні, часом зоряне небо, часом спів птахів, зустрічі з друзями, пори року, почуття, любов, подорожі, зустрічі, розмови, цитати, та навіть будь-які дрібниці. Все залежить від того, чи зможе моє натхнення «намити золота» з нестримної річки думок… Головне в цій справі – це розслабитись, зануритися в глибину своєї душі і подивитися на світ іншими очима, з особливою любов’ю і щирістю.

– Яким був ваш найперший виступ?

– Першим у моїм житті був виступ на концерті у стінах рідної школи, до її ювілею. Досі добре пам’ятаю, як на шкільному ювілеї я зовсім маленький співав тоненьким голосом з двома дорослими вчителями музики пісню «Про рушник».

Це були змішані емоції: страх, хвилювання, радість, насолода, захоплення, переживання, сконцентрованість, мурахи по тілу… Таким був мій перший досвід виступу на публіці, перший крок.

– Чи багато у вас віршів? Чи виникала ідея видати збірку?

– Майже сотня. І я щиро вдячний поету Володимиру Барні, за сприяння якого моя перша збірка вже готується до друку. Якби не він, то мрія про власну книжку досі могла залишатися недосяжною.

Ділитися радістю з іншими

– Кожен справжній поет прагне про зустрічі з читачами і власні творчі вечори. Як у вас з цим?

– Декілька років тому відбувся мій перший творчий вечір в рідному селі в будинку культури. Це був особливо хвилюючий виступ, адже слухачами були знайомі мені люди: односельчани, однокласники, рідні. У березні цього року відбувся мій другий творчий вечір у центрі культури і дозвілля с. Довге. І кілька днів тому я виступав у палаці культури ЗУНУ.

Мені надзвичайно подобаються такі заходи. Я готуюся до них з особливим трепетом, адже розумію, що можу подарувати людям щирі емоції, які би залишили теплий слід на їхніх серцях.  Але головне завжди залишатися самим собою – простим і щирим хлопцем, який завжди може вислухати, підтримати, надихнути, подарувати надію, любов і частиночку себе самого…

А для мене кожен виступ – це свято, відпочинок для душі, і радість, яку я можу розділити з іншими. А ще я не можу не згадати свою наставницю – інструктора клубу с. Кобиловолоки пані Оксану Гойсалюк. Щиро дякую їй за незмінну підтримку і мотивацію, поради та цінний досвід, яким вона щедро зі мною ділиться.

– Поділіться своїми враженнями від свого нещодавнього виступу на обласному літоб’єднанні.

– Мене надзвичайно вразила творча аура, яка не покидала мене там ні на мить. Я відчув себе в колі однодумців, з якими ділився своїми віршами та піснями дуетом з Оксаною Григорівною. Радію, що отримав багато схвальних відгуків в свою адресу, що мав змогу поспілкувався з багатьма літераторами. Шефство наді мною пообіцяла взяти голова ТОО НСПУ Валентина Семеняк. Для мене це потужний сигнал підтримки та постійний рух вперед, у якому мене будуть супроводжувати досвідчені та хороші люди. Хай у кожного в житті будуть такі люди, з якими разом можна підкоряти висоти й досягати поставлені цілі.

– На завершення розмови поділитесь планами на майбутнє?

– Планів багато, але зараз в країні йде війна. Тому всі ми повинні, як можемо, наближати нашу перемогу. Як і всі українці, разом з односельчанами ми займаємось волонтерством. Особисто я також надавав посильну допомогу двом сім’ям, які вимушено покинули Запоріжжя і проживали неподалік від мене. Також ми співпрацюємо з волонтерською організацію «Теребовлянська вежа», яка займається збором необхідних речей для наших воїнів. В очікуванні перемоги, яка, вірю, вже зовсім близько, я написав такі слова, якими й хочу завершити нашу розмову:

«…А поки, Вір, Люби, Допомагай

Із Богом в серці, з променем Надії».