І плакала ніч зорепадом

Між гілками ховалися сутінки. Натомлене сонце вже лягло спати і на попелястому, спраглому небі крізь руду призму одинокої хмари виглядала вечірня зоря. Вона ледь-ледь торкнулась землі і малесенький промінчик висвітив одиноку фігуру молодої жінки біля ліхтаря (вже розбитого невідомими хуліганами).

Тиша завмерла чеканням, тремтіла відчаєм, журилась жагою.

– Не прийшов, знову не прийшов, – бурмотіла сама до себе жінка.

А вечір спадав на землю темним покривалом. Із-за високого каштана виглянув місяць і, гордо задерши голову, поплив по небу. Біля одинокої зірки з`явились інші, закружляли, повели свій одвічний, незмінний танок.

– Милуєшся зірками? Мрійнице, – несподівано шепнув на вухо знайомий (жаданий!) чоловічий голос і жінка, засміявшись полегшено, пригорнулась до дужого плеча.

– А я вже думала, ти не прийдеш, – промовила.

– Ти немов дитина, Надійко, – лагідно вимовляв їй чоловік, – сказано – прийду, отже, прийду.

– Просто я ще не звикла до щастя, – зітхнула жінка і тут же насторожено озирнулась. – Ходімо.

– Тут немає нікого, – посуворішав він.

Вони повільно рушили між дерева.

– Я знаю, – нервово схлипнула Надія. – Я знаю, та все ж боюся. Ти ж пам`ятаєш, який ревнивий Олег.

– Він знову тебе чіпав? – скрикнув чоловік.

Надія мовчала.

– Ні, скажи, скажи мені, – не вгамовувався ніяк.

– Сергійку, не кричи, будь ласка, – спробувала заспокоїти його жінка.

Не слухаючи, він майже потягнув її до єдиного вцілілого ліхтаря. 

– У тебе синець під оком, – сухо констатував він і нервово запалив цигарку.

– Не треба, любий, – шепотіла Надія, – не чіпай його.

– Тоді розлучайся. Виходь за мене, байдуже, що діти, – Сергій благав так, що Надія знову опустила очі від сорому.

Господи, як сказати йому, як?

– У тебе нема із ним долі, Надійко, пора вирішувати, – не відступав Сергій.

Надія глянула у милі очі. «Ось і настала пора. Скажи ж йому».

Не встигла. Сергій вже підхопив її на руки і ніс до невисокої пофарбованої у зелений колір лавки, під розлогі гілки каштанів.

– Як не можу додому, то хоча б сюди, – невесело пожартував.

Надія мовчки ковтала сльози.

– Це ж ми сьогодні вже два роки, як знайомі, – не вгамовувався Сергій. – Пам’ятаєш?

Ще б не пам’ятати.

– Йшов дощ. Ти стояла на дорозі, без парасольки, змучена, розгнівана, а п’яний той… чомусь розмахував перед тобою кулаками. Я тоді проїжджав випадково, та зупинився, побачивши тебе… Надійко, не мовчи, кажи щось.

Надія мовчала.

– Я ж тоді заради тебе покинув усе – роботу, квартиру, переїхав сюди, у ваше місто. Що сталося? Чому ти плачеш?

«А може, не казати, – думала вона. – Приховати правду, просто призначити побачення і не прийти, він зрозуміє і сам».

• Люба, не мовчи.

 Сергій лагідно пригортав її до себе, вона аж затріпотіла у отих обіймах.

– Цей… непотріб знову із тебе знущався? То я його… – втішав, як міг, Сергій, відчуваючи на щоці її сльози.

Надія зібрала мужність в кулак.

«Кажи ж, – засичала розлючено совість, – кажи, не муч чоловіка!»

– Сергійку, я… у мене буде дитина, – видавила із себе насилу і з острахом зіщулилась.

Ось зараз… Громи і блискавиці посипляться на її грішну голову.

– Він? – запитання пролунало, наче окрик. – Він, звичайно. Ми ж з тобою ніколи.

Потупцював трохи.

– Ну і що? Було троє – стане четверо, нічого страшного. А потім і своїх Бог пошле.

Надія розгублено подивилась на нього.

– Ти не розумієш, – прошепотіла, – ти нічого не розумієш.

Схлипнула винувато.

– Олег – рідний батько, зрозумій. Як би ти не ставився до дітей, усе одно будеш вітчимом. А діти… діти люблять Олега.

– А ти що, їх питала? – здивувався Сергій.

Надія мовчки кивнула. 

– Отже, ти вирішила. Вирішила, так? – глухо запитав він.

Надія мовчала, опустивши голову.

– Тоді прощай. Я не можу більше так – крадькома бачитися із тобою, мучитися, бо ти з іншим. Я втомився.

Він говорив іще щось.

Надія не дослухала, підвелась і, не оглядаючись, побігла – тільки каблучки цокотіли по сірому асфальту. Сергій не зробив жодної спроби її зупинити.

«Ой, Сергійку, Сергійку… Знав би ти, як плакали діти, усі троє, коли я сказала, що покину Олега. Старший аж на коліна падав, так просив. Як не кажи, а до дітей Олег добрий. І казку прочитає, і кожного приголубить так, як і я б не змогла. Тож як мені відірвати їх від батька? А без дітей… ні, не зможу… Ой, Сергійку, Сергійку, як ти не розумієш…»

Надія бігла і бігла, не розбираючи дороги, задихаючись, дерлася між кущі, а думки ятрилися смутком.

І плакала ніч зорепадом…

Світлана ТРУХАНОВА–ДЗУДЗИЛО