Хіба можна миритися з ворогом на своїй землі?

У житті велику роль відіграють окремі події, які закарбовуються в пам’яті і не дають спокійно жити. На початку подій на Майдані киянин Артем Трегубенко ходив  на роботу, вболівав за київське «Динамо», жив звичним життям і не особливо звертав увагу на протести студентів… Аж поки їх не побили. Тоді він зрозумів свою потребу на Майдані. Щось схоже сталося і стосовно мобілізації. Прагнув воювати і не хотілося втрачати хорошу роботу. Просив мобілізувати – відмовили. Почав їздити на фронт як волонтер. Тоді роботи в цьому напрямку вистачало. Проте турбувала думка, що займається не зовсім тим, чим треба.
– То як все-таки потрапив на фронт?

 Ситуація залишалася невизначеною, аж поки не побачив по телебаченню бійця 93 бригади ЗСУ «Чапу». Тепер, до речі, служимо разом. Він, ще молодий хлопчина, підписав контракт, аби потрапити на війну, а я чіпляюсь за роботу і якісь матеріальні блага. Знову пішов у військкомат і погодився воювати добровольцем.

– Тобто «Чапа» наштовхнув тебе на таке рішення?

– Не лише, було багато чинників: Іловайський котел, бажання помсти за вбитих. І, до речі, Донецьке летовище з його трагедією та героїзмом. З кожним таким епізодом кільце моїх сумнівів звужувалося. Проте інтерв’ю Олександра Чапкіна («Чапи») розчулило мене, дало поштовх. Цей молодий танкіст надихнув іти на війну.
На полігоні нас навчали на замполітів. Тоді їх не вистачало. З усіх викладачів мені запам’ятався один. Він розказував про тактику бою, навчав, як вижити, воювати. Його син пройшов Дебальцеве, тому цей чоловік дивився на нас, як на своїх дітей і немовби востаннє.
В зону бойових дій мене направили замполітом у танкову роту 93 бригади ЗСУ. Я ж не хотів туди йти. Адже прийшов на фронт воювати, а в танковій роті мені цього не дадуть робити. Виник конфлікт із майором Новиковим. Ми добряче сварилися, але довелося виконати наказ.
Мене навіть хотіли залишити в тилу, пояснюючи: «Класно розбираєшся в комп’ютерах». Проте я постійно телефонував ротному і наполягав на переведенні ближче до передової. Моя наполегливість зросла, коли з’явилися перші вбиті та поранені. Ми подали документи, щоб нагородити хлопців, але папери так і залишились на столі майора Навикова. Згодом було ще три спроби нагородити хлопців, але майор вперто ігнорував наші рапорти. Зате статус УБД (учасник бойових дій) він отримав одним із перших у бригаді. І це при тому, що не часто виходив у зону бойових дій. У цій ситуації пізніше розбиралися навіть СБУ і контррозвідка. Вважаю, що такі офіцери, як Новиков, не мають права носити погони української армії.

– Конфлікт якось вплинув на твою долю?

– Вплинули інші чинники. Коли рота втратила шестеро бійців, людей не вистачало, мене забрали на передню лінію. Але знову не в окопи. Ротний сказав: «Ти нічого не тямиш у танках, тож займайся паперами». Це було мені викликом, і я вирішив довести протилежне.

– Ти залишив танкові війська?

– Та ні, навпаки, я заліз у танк. Там були чудові хлопці: Іван Великий з позивним «Чайка» – механік-водій, Сергій Єрефеєв – навідник, Ярик – командир танка. Я почав випитувати їх про все, і вони змушені були мене навчати. Незабаром багато хлопців пішло у відпустку і ротний Ярослав Мельниченко («Улітка») дозволив мені повоювати в танку.
Сказав, щоб я сідав на місце командира, мовляв, там багато уміння не потрібно. Але в першому ж бою спрацював закон підлості. Танкова система заряджання дала збій. Якщо не спрацьовує якась система, командир танка має її продублювати. У моєму випадку – перезапустити снаряд. Навідник, старшина Царенко, кричить: «Дублер». А я дивлюсь на нього і не розумію, чого від мене хочуть. Я ж не знав про такі тонкощі, ніхто не думав, що це станеться зі мною в першому ж бою. Царенко скумекав, показав пальцем, куди натискати, і ми відмінно відпрацювали по московських окупантах. Коли я вилазив з машини, мене трясло – від пережитого,  від ейфорії, від виконаної роботи. Опісля виїзди стали регулярними, і в танку я працював як рядовий боєць, а не як замполіт.

– А були в тебе виїзди, які назавжди закарбувалися в пам’яті? 

– Таких чимало. 21 липня 2015 року – роковини загибелі Героя України Сашка Лавренка. Приїхав комбат «Кащей» і сказав, що потрібно відпрацювати по російських загарбниках. Наша база розташовувалася в селі Першотравневе, неподалік селища Піски. Ми швидко зібралися й рушили. Тільки приїхали на місце, відразу зрозуміли: позиція «засвічена» – за кілька метрів від нас почали падати міни. Вочевидь, працював навідник. Але замість того, щоб змінити дислокацію, машина зупинилася, зв’язку між механіком-водієм і  командиром немає. Механіку кричать: «Ваня, Ваня, заводься, поїхали», а він мовчить. Думали, що вже неживий… Та якось усе владналося, хоча там я міг загинути. Довелося відступити. Комбат потім кричав, що ми боягузи, але в нас була своя думка з цього приводу.

– Це – негативний приклад, а позитивний?..

– А це і є позитивний. Я ж залишився живий. А якось я виконував обов’язки командира роти, мене викликав начальник штабу. Завдання було нескладним – «погасити» ворожу артилерію, яка надокучала піхотинцям. Тоді був початок серпня, погода чудова. В нашому напрямку дув вітер і відносив звуки працюючого двигуна від московитів. Ми тихо проїхали через Водяне і зупинилися біля крайньої посадки перед аеропортом. На вулиці ще було видно. А коли почало темніти, з-за терміналу виїхали російські САУ (самохідні артилерійські установки), розвернулися в бойовий порядок і почали сипати по наших. Ми доповіли по рації, що можемо знищити їх прямою наводкою. А в штабі уже чергував замкомбата «Юхим». І він заборонив нам відкривати вогонь. Мовляв, ми дотримуємося Мінських домовленостей! Екіпажі танків не могли зрозуміти логіки таких безглуздих дій і команд.

– І ви ні з чим повернулися на базу?

– Аж ніяк! Зі штабом зв’язався легендарний командир «Оса». На жаль, його вже немає серед живих. Він доповів, що з боку аеропорту по них працює танк і попросив підтримки вогнем. Я розумів, що «Оса» підіграє нам. Ми виїхали і без проблем знищили три російські САУ. Наступного ранку мене викликали в штаб, «Юхим» кричав, що віддасть мене під трибунал. Я змушений був, як кажуть, зіграти дурня, і все минулося. Через кілька днів приїхав комбат 3 батальйону «Дельта» і всіх нас похвалив. Було приємно почути хороші слова від реально крутого бойового командира.

– Чи були ще такі результативні виїзди?

– Після Пісків 93 бригада вийшла на Луганський напрямок. Там танкістам ще кілька разів довелося попрацювати і… Пішов уже третій рік, як наші танки не стріляють. Ми дотримуємося Мінських домовленостей.

– Чим ти займаєшся?

– Виконую штатну роботу – заступник командира батальйону з морально-психологічного забезпечення третього танкового батальйону. Рутинна робота, не те що у 2015-16 роках. В армії відбуваються зміни, які не дуже позитивно впливають на неї.

– Ти маєш на увазі, що із закінченням активних бойових дій наша армія перестала розвиватися?

– У перші роки війни було багато мобілізованих, добровольців. Можливо, окремі з них не завжди поводилися гідно. Я маю на увазі мародерство, алкоголізм. Але це були люди, які взяли в руки зброю, аби захистити від ворога свою країну, аби чума не поширювалася на захід.
Що ж змінилося за останніх три роки війни? Фінансовий бік медалі став важливішим за патріотизм. На місце мобілізованих прийшли контрактники. Більшість із них не бачили боїв, їм ця війна не потрібна. Ними керують  бажання отримати статус УБД і кільканадцять тисяч гривень. В армії зникають «гаряча кров», прагнення помсти і справедливості, бажання воювати. А тим, хто хоче визволяти від ворога рідну землю, не дають цього робити. Справжні воїни не можуть терпіти такого безглуздя, вони не розуміють, як можна миритися з ворогом на своїй землі, а тому йдуть з армії.
Не вселяють оптимізму й так звані «фейкові» офіцери, з яких немає жодного бойового толку, зате вони так вміють прокрутити ситуацію, що отримують нагороди за своє боягузтво і байдужість.

– Можеш назвати когось конкретно?

– Полковник Поляков. Я бачив, як він втікав із Мар’їнки. Тоді перша танкова рота утримувала позиції поблизу цього населеного пункту, які залишила 28 бригада, у складі якої був Поляков. А потім я був свідком, як він зібрав командирів у Луганській області і вихвалявся, що воював у 2015 році в Мар’їнці. Проте навмисне покинув її, щоб окупанти зайшли на наші позиції, і артилерія 93 бригади накрила загарбників. Це – повне безглуздя, яким полковник намагається прикрити своє боягузтво. Я нагадаю йому, що в українській армії були й справжні воїни. Там, у Мар’їнці, залишалися тоді бійці 20 батальйону, які нікуди не втікали і продовжували обороняти населений пункт. Але найобразливіше, що, замість того, щоби відзначити офіцерів і бійців 20 батальйону, які не зрадили Україну, до ордена Богдана Хмельницького було представлено (кого б ви думали?) саме полковника Полякова. За те, що він нібито втримав Мар’їнку від московських окупантів… Та тут не нагороджувати потрібно, а погони знімати! Через таких офіцерів я не одягаю свої нагороди, вони знецінилися. Знаю десяток мужніх хлопців, патріотів, які теж не носять нагород, бо це морально низько – бути прирівняним до негідників.

– А як тоді служити поряд із такими негідниками?

– Саме через таких фальшивих офіцерів з армії йдуть найкращі, бойові. А їх місця займають радянські служаки, які ховалися вдома, коли тривали бої в 2014-16 роках. Про них ніхто не чув, не сподівався на їхню допомогу в потрібний момент, а тепер (у період відносного затишшя) вони прийшли в ЗСУ. Їхня користь для сучасної української армії сумнівна. Вони приїжджають на передову і прискіпуються до хлопців за дурниці: чому не в статутній формі, чому сміття навколо, чому зачіска не така? Проте нікого з них не цікавить, як хлопцям живеться і воюється, чи є для цього все необхідне.
Це дуже злить. Замість того, щоби боротися з ворогом, доводиться боротися з фальшю і лицемірством. Тому десятки вмотивованих хлопців, які ставали бойовими офіцерами у вогні перемог і смутку втрат, змушені йти з армії.
І я, швидше за все, теж піду, хоча не виконав основного завдання – визволити Україну. Піду, бо мені не давали і не дають цього зробити «паркетні генерали», полковники, які знову повертаються в сучасну армію та перетворюють її в «совдепівську»…
Сумно. І нема про що далі говорити…

Михайло УХМАН