Герої не вмирають! Пам’яті Небесної сотні

 
…і мовчки сотня непокорених героїв
відходила у чисті небеса,
і погляди знесилених мільйонів
дивились вслід братам, батькам, синам…
Діана ПИСАРЧУК
Минуло п’ять років з часу трагічних подій, що сколихнули країну, світ. Коли тисячі спраглих життя, любові та надії молодих людей відстоювали честь та світле майбутнє нашої країни під час Революції Гідності. П’ять років як їх, неозброєних, беззахисних, нищили снайперські кулі. Уже п’ятий рік поспіль ми вшановуємо пам’ять Героїв Небесної сотні…
Серед них було шестеро наших земляків: Олександр Капінос, Тарас Слободян, Назар Войтович, Василь Мойсей, Ігор Костенко, Устим Голоднюк.
Рідні та близькі хлопців донині не можуть оговтатися, повірити у цю непоправну втрату. Вони поділилися з нами найсокровеннішим – спогадами про своїх дітей.
Назар Войтович — наймолодший Герой Небесної сотні. 17-річний юнак приїхав на Майдан вранці 20 лютого й встиг пробути тут лише кілька годин. Під час кривавих протистоянь у Назара влучила куля снайпера.
Хлопець був студентом третього курсу Тернопільського кооперативного коледжу. У рідній школі Назара відкрили музей пам’яті Героя, у якому зберігаються його малюнки та речі, які він мав з собою на Майдані.
 
Юрій Войтович, батько Героя:
«Назар змалечку зачитувався історією України, любив оповіді про національно-визвольну боротьбу нашого народу. Пригадую, якось він прийшов до мене на роботу і почав розповідати моїм колегам про долю України, про важливість її незалежності та звільнення з-під московського ярма. Дорослі люди були вражені, що, фактично, ще дитина має вже настільки тверду життєву позицію…
Те, що відбулося на Майдані, розвернуло історію України на 180 градусів. Прикро, що довелося заплатити настільки високу ціну. Тепер вся справа за нами: ми повинні виправдати сподівання наших Героїв та з гідністю продовжувати розпочату ними справу».
 
Олександр Капінос народився 10 березня 1984 р. в с. Дунаїв Кременецького району. У 2012 році витримав 12 днів без їжі на знак протесту проти мовного закону. Ввечері 18 лютого 2014-го на перехресті вулиць Хрещатик та Інститутська отримав поранення. Після важкої і тривалої операції прийшов до тями, але травма виявилося занадто важкою — 19 лютого у хлопця зупинилося серце.
Олена Капінос, мати Героя:
«Після завершення навчання Сашка направили працювати технологом на завод у Вінницю. Згодом він вирішив покинути роботу і зайнятися у рідному селі фермерством. Першим у селі почав носити вишиванку. Організовував культурно-мистецькі заходи.
«Коли я впаду, мою кров вип’є рідна земля, щоб виростити з неї траву для коня того, хто стане на моє місце», — такий напис обрав Сашко для пам’ятника борцям за волю і незалежність України, який він разом з братом звели в сусідньому селі Куликів…»
 
Тарас Слободян народився 10 грудня 1982 року. Проживав у Тернополі, працював у Тернопільському національному економічному університеті. Під час заворушень у Києві перебував на Майдані, потім безслідно зник. Точної дати смерті встановити не вдалося. Відомо лише, що це сталося в грудні 2013 року. Його закатоване тіло знайшли у березні 2014-го в лісі на Сумщині.
Марія Слободян, мати Героя:
«Тарас зі шкільної парти любив історію України, брав участь в олімпіадах. Траплялося, вчителі сварилися між собою, вирішуючи, на яку саме олімпіаду поїде Тарас.
У листопаді 2013-го розпочалися події на Майдані… Маючи загострене відчуття справедливості, Тарас не міг залишатися осторонь. Востаннє я говорила з сином 10 грудня — вітала його з днем народження… Відтоді не минає жодного дня, щоб я не згадувала його…»
 
Василь Мойсей народився 27 березня 1992 р. в с. Зубрець Бучацького району. Навчався в університеті розвитку людини «Україна» на факультеті соціальних комунікацій і реабілітації у Луцьку. Вранці 20 лютого 2014 року на Майдані у Києві отримав поранення грудної клітки від кулі снайпера. Не врятував хлопця й цивільний бронежилет — від отриманих травм Василь помер у лікарні.
Роман Мойсей, брат Героя:
«Василь дуже любив рідних. Був усміхнений, щирий, добрий і товариський. Любив подорожі й активний відпочинок…
Після побиття студентів на Майдані 30 листопада вирішив їхати до Києва. Їздив з друзями переважно у вихідні, бо не хотів залишати навчання у виші.
Вкотре поїхав на Майдан 18 лютого. Вранці 20 лютого ще зателефонував й запевнив, що у нього все добре і він навіть встиг виспатися після нічого чергування. Але мусить бігти, бо чує постріли  й вибухи гранат…
У Василька був натільний золотий хрестик. Снайперська куля пройшла з правої сторони під хрестиком і загнула його всередину… Останні слова Василя, які передали хлопці: «Вибачте, я вас всіх люблю!..».
 
Ігор Костенко народився 31 грудня 1991 р. в с. Зубрець Бучацького району. Навчаючись на географічному факультеті Львівського національного університету ім. І. Франка за спеціальністю «менеджмент організацій», розпочав журналістську діяльність. Був активним дописувачем Вікіпедії. За  два  з половиною  роки  написав понад 280 статей та здійснив понад 1600  редагувань. Загинув вранці 20 лютого 2014 року на Майдані у Києві.
Оксана Костенко, мати Героя:
«…Ми знали, що він їздить на Майдан. І знаєте, через що я найбільше хвилювалась? Аби він не змерз, бо тоді вдарили морози! Я навіть не могла припустити, що звідти моя дитина не повернеться… Рівно за два тижні до того, що сталося, мені наснився сон: у куточку в новій стіні — дві дірки. Я дивлюсь на них уві сні та й думаю, не страшно, залатаємо. Тоді не надала тому значення. Але як виявилося, сон був віщий…»
 
Устим Голоднюк, 19-річний юнак зі Збаража під час розгону студентів у ніч на 30 листопада стояв на першій лінії оборони і намагався не пустити силовиків. Разом  з  хлопцями  Устим  зробив  коридор,  яким  з  оточення  «Беркуту»  вийшли  дівчата.  Залишаючись  на  місці до останнього, отримав поранення. Та тільки-но рани загоїлися, знову поїхав на Майдан.
20 лютого на вулиці Інститутській хлопця вбив снайпер. Останнє, що Устим написав на сторінці в соцмережі: «Рабів до раю не пускають!».
Володимир Голоднюк, батько Героя:
«У перші дні Майдану Устим ринув до столиці, не сказавши нам ні слова. Я випадково дізнався, що він вже у Києві… Намагався повернути – вмовляв  його  по  телефону, але син виявив твердість і безапеляційно аргументував: «Ти ж не питав батьків, коли голодував на Майдані в Києві у 1990-му»… Я вже дорослий, тепер моя черга!..»
Герої не вмирають!