До питання перейменування Заводського на Липники, або Пошуки історичної справедливості

Із давніх-давен топоніми та мікротопоніми були тією комунікативною сферою взаємозв’язку між людьми, які формувалися впродовж багатьох століть. Тому топоніміка – це наука, яка вивчає, систематизує і досліджує той давній історичний культурний пласт, який зберігся у географічних назвах. Спроста, спонтанно географічні назви не виникали, для їх становлення завжди була мотивація та реальне історичне підгрунтя.
Наші землі під владою Речі Посполитої чи Австро-Угорщини не зазнавали суттєвих змін стосовно перейменування географічних назв, як це було за імперської політики комуністичної влади СРСР впродовж більш ніж 70-літнього його існування. Без жодних підстав та реального історичного підгрунтя комуністи ліквідовували давні історичні назви поселень, натомість виникали «вересні», «жовтні», «Комінтерни», «Леніни», «Стаханови». Керівництво КПРС у шаленому буревії неслося несамовитими «семимильними кроками» до вершин «комуністичного майбуття» так, що параноїдальні ідеї про «світле майбуття» та її паршивців-ідолів намагалася назавжди «увіковічувати» в географічних назвах. Тому назви поселень, таких як Гадинківці, Босири, Бабинці, Костільники, їм були не милозвучні. На їх думку, краще звучали комуняцькі епітети, зокрема Світле, Гранітне, Урожайне, Збручанське.
Після здобуття незалежності України, населеним пунктам почали повертати давні історичні назви. Але значний відсоток поселень навіть у нас, на Тернопіллі, яке славне патріотичними і національно-визвольними традиціями, досі зберігає той комуняцький пласт топонімії, який штучно «прищеплений» радянською владою. Таким символом «всеперемагаючого комунізму» залишається селище міського типу Заводське на Чортківщині, що за новою адміністративною реформою є центром об’єднаної територіальної громади.
На перший погляд, може здатися, наче історія заснування селища розпочалася не так давно. Тоді, у середині 1970-х, на широкому й розлогому рівнинному полі, з трьох боків оточеному лісами, де місцевий колгосп села Угринь сіяв пшеницю, вирощував тютюн, кукурудзу та цукрові буряки, вмить розпочалося «велике будівництво» найпотужнішого гіганта цукрової промисловості. У звітах його називали ударною комсомольсько-молодіжною будовою. Вживаючи для зручності військову термінологію, зазначаю, що  першим ешелоном, тобто флагманом, тодішнього гіганта соціалістичного будівництва стали «комсомолісти» різних вікових категорій – «зеки». Це особи, що проживали на «курортах», обгороджених «колючкою», у яких закінчувався термін перебування на зоні. Для їхнього «комфортного проживання» і «нового місця праці» була збудована одна із перших будівель під назвою «комендатура». Другим ешелоном також були «комсомолісти» різних національностей й вікових категорій із числа цивільного населення, які походили із тутешніх і дуже далеких поселень, що розляглися на широких ланах-просторах імперії під назвою СРСР.
Таким чином, вибране місце дислокації об’єкта було на місцевості із вигідною і зручною стратегічною позицією на шляху транспортних комунікацій. Згідно зі Статутом внутрішнього розпорядку, новостворений об’єкт мав допоміжні підрозділи матеріально-технічного, промислового, медичного та освітньо-культурного обслуговування і забезпечення. Під час роботи «стратегічного об’єкта», довколишню місцевість так огортало п’янким «ароматом» смердючої меляси, що легені землі (ліси) були неспроможні ввібрати викиди виробництва. Цілком імовірно, що якісь заслані «шпигуни» із ворожого Заходу або ж ними «завербовані агенти» постійно створювали диверсії стосовно комунікацій водопостачання. Тому під час постійних проривів води не було або ж вона була непридатною для пиття. Також «проявлялися впливи дикого капіталізму»: в кожному будинку розміщувалися «точки», тобто підпільні гуральні, продукцію виробництва яких полюбляли всі категорії тутешнього населення, навіть комуністи і комсомольці. Що вдієш: під час спринтерського бігу до комуністичного майбуття назад незручно дивитися, точніше – під час контрнаступу важко забезпечити порядок і безпеку тилу.
Як у будь-якій військовій та цивільній структурі, тут зосереджувалося багато оперативних штабів, які здійснювали контроль над роботою цього стратегічного об’єкта цукроварів. Спочатку цей форт, або блокгауз, належав до оперативного командування штабу Чорткова, а всі його жителі були чортківчанами. Згодом новостворений об’єкт територіально розширився, перетворившись на могутню цитадель-форпост із наявністю значних людських ресурсів. Тобто, він  став самодостатньою бойовою одиницею, відповідно, у нього мала бути своя атрибутика. Ось тоді, у час «розвинутого соціалізму» (а в середині 1980-х «перебудова» із «новим мисленням» його нарекла епохою «застою»), був оголошений «конкурс», щоб район зосередження цитаделі-форпосту поблизу Чорткова, відокремити від міста, створивши окреме селище із власною назвою. Невідомо, як обговорювали це питання партійні кола, але комуняцькі «тіла» постановили: «новому граду» дати ймення Заводське. Тому Указом Президії Верховної Ради УРСР № 2133-X від 2 липня 1981 року новозаснованому населеному пункту присвоєно назву Заводське. Цей Указ затверджений для виконання рішенням Тернопільської обласної ради «Про присвоєння найменування новозбудованого населеного пункту Чортківського р-ну Тернопільської обл»  від 28 липня 1981 року, у якому Заводське було віднесене до категорії селищ міського типу.
На перший погляд, нічого дивного: цей ойконім (населений пункт) виник унаслідок субстантивації та онімізації форми середнього роду відмінкового прикметника на –ське (ий) з основою апелятива «завод». У комуністичні часи репресій, розвинутого соціалізму, застою, перебудови слово «завод» – символ соціалізму, п’ятирічок, трудових буднів, виробничих змагань, революцій та боротьби пролетаріату із капіталізмом. Саме заводський пролетаріат, керований комуняцькою партією на чолі з Леніним, здійснив у 1917 р. «великий шухер», який називався жовтневою революцією. Дарма, що новостворена країна перетворилася на нову диктатуру, в якій знищено мільйони українців у Голодоморах, тюрмах і таборах, а пролетаріат на заводах отримав статус раба. Головне – це завод, символ соціалізму й побудови комуністичного майбуття із мерехкотінням та майорінням червоних стрічок, прапорів, вимпелів, змаганнями трудових колективів, першотравневими парадами та іншими атрибутами. Чом би й ні? Тоді, наприкінці 1970-х – поч. 1980-х вся Україна та безмежні простори колишньої СРСР зачитувалися такими «геніальними» сотворіннями генсека Л.І. Брежнєва, як «Цілина», «Мала земля» та «Відродження». Їх старий маразматичний автор, не спроможний навіть балакати й думати, перший розділ «геніальної праці» назвав «Життя за заводським гудком». Оскільки Брежнєв починав свій трудовий життєвий шлях із заводу, то новозбудована «цукєрня» мала носити назву Заводське. Тому рішення комуняків було одноголосним і обговоренню не підлягало. Це не дивина: такі комуняцькі топоніми з основою «завод», мали широке географічне поширення на всій території тодішнього СРСР.
Комуністам було байдуже, що первісна назва поселення носила милозвучну назву Липники, адже поруч розташований однойменний хутір, заснований наприкінці XIX століття. В 1950-х роках він приєднаний до села Пастуше, де було 27 дворів і проживав 121 житель. Його історична назва постала семантичним способом від географічного терміну липник, що означає «липовий ліс», «невеликий липовий ліс». Тобто, назва хутора походила від місця розташування біля урочища Липник за ознакою того, що у цій ділянці великого лісового масиву домінували насадження липових дерев.
Тепер постає риторичне запитання: чи вартує перейменування Заводське на Липники? Звісно, що так! Адже, за правилами номінації становлення географічних назв, топонім Липники має первинне значення (саме на його території збудоване селище). Власне від цього топоніма має перейти назва на новоутворене селище. Заводське – це вже вторинна, штучна назва, яка сотворена параноїдальним розумом комуніста. Тим паче існує Закон України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» від 9 квітня 2015 року № 317-VIII, який також стосується назв населених пунктів, які перейменували комуністи. Цей закон діє, його ніхто не відміняв, він не втратив чинності.
Тепер найцікавіше: нинішній завод –  уже не завод. Він продавався-перепродувався й переходив від одного власника до другого так, що став цехом компанії «Радехів-цукор». Його великі і потужні цехи раніш могутньої цитаделі так спорожніли, що в них вітер віє і свище, а потужні мури мають тріщини й розсипаються. То який тепер завод, яка йому велич та шана, щоб надалі комуністичним символом йменувати населений пункт? Від цього заводу такий толк, як із козла молока. Під час сезонної роботи він лише забруднює своїми виробничими викидами довкілля, природу та створює екологічні проблеми.
Вся біда в тому, що через недолугість, убогість душі та почуття меншовартості ми продовжуємо жити у світі ілюзій і кольорових снів. Тому через призму рожевих окулярів сприймаємо цей мінливий і непередбачуваний світ. Найгірше те, що, насолоджуючись рожевими мріями, «індивід» став інертною істотою, яка бачить лише різнокольорові картини, тло яких створене уявою її лінивої вдачі. Існуючи у нинішньому віртуальному світі задзеркалля, подоба «індивіда» створила образ джина, який повинен здійснювати всі її мрії та забаганки, аби насолоджувалася та тішилася ілюзіями, як те мале дитя цяцькою. Метастази лінивості так укорінилися у душу «індивіда», що він зробився «тілом», яке перестало думати, аналізувати, читати.
Стосовно перейменування, всі крапки над «і» розставить його величність час. Насамперед, це залежатиме від місцевих депутатів, громадськості та керівництва територіальної громади. Тільки тепер проявиться їхній «інтелект»: чи вони є тілами у тваринячій подобі, здатними лише пити, споживати їжу й імітувати звуки, чи думаючими, розумними та грамотними людьми.
 
Володимир ДОБРЯНСЬКИЙ, археолог, спелеолог, дослідник старожитностей, фортифікацій та топоніміки краю
селище Нагірянка Чортківського району