Дебальцівського котла могло і не бути…

 
Він не підтримав події на Майдані. Вважав, що все треба було робити по-іншому. Його знайомі їздили в Київ, «протестували». Їм платили за це. Інколи сума виплат становила 1500 гривень за день. Спочатку обурювала ця нещирість, а згодом – вбивства невинних людей. І коли почалася війна, він з другом, який теж не підтримував Майдану, пішли воювати. А з тих його знайомих, хто їздив до Києва «протестувати», на війну проти російських окупантів не пішов ніхто.
– А чому пішов ти?
– Я трохи вагався, та й багато хто казав, що не потрібно туди йти. Мовляв, є кому воювати. А я подумав: якщо так усі робитимуть, хто захищатиме Україну?
Ось так почалася наша розмова з колишнім бійцем батальйону «Кривбас» (позивний «Принц») Костянтином Бондаренком.
– Тобто, ти пішов на війну необстріляним? Не було страшно?
– Я просто знав, що треба йти боронити нашу землю. Крім того, перед тим, як опинитися на передовій, ми пройшли підготовку, нас навчали всьому, що може знадобитися на війні. Нам, до речі, не обіцяли золоті гори, чесно попереджали, що можемо й загинути. Тому до виїзду в зону АТО мої батьки не знали, що я їду воювати. Вже згодом, з передової, я все їм пояснив. Мама підтримала мене, раділа, що виростила такого сина. І це мені імпонувало.
– Де розпочався твій бойовий шлях?
– 2 червня 2014 року нас закинули до кордону з  Ростовською областю Росії. Ми там жили в лісі. Пам’ятаю, 8 червня, саме у день мого народження, копав окоп. Тоді нам вдалося затримати колишнього командира донецького «Беркута» і помічника командира російських найманців Гіркіна. Про це ми дізналися пізніше, а спочатку побачили авто, яке сміливо їхало по трасі. Коли мої хлопці його затримали, пасажири намагалися відкупитися блоком сигарет «Прилуки». Побратимів це насторожило. Вони почали оглядати підозрілий автомобіль, його пасажирів. В одного з них  із кишені випала пістолетна гільза. Все було б чудово, якби їх потім не відпустили… «нехороші» люди з українського боку.
– Часто потрапляла у ваш невід така велика «риба»?
– Одного разу ми організували виїзний блокпост. І на нього натрапили три автомобілі з чеченцями. Бій був запеклим. Тоді важко поранили командира нашого взводу і двох командирів відділень. Ми з побратимами перебили всіх кадировців. Автомобілі були броньовані. Після бою ми підійшли до машин і почали витягувати звідти трупів. Один найманець виявився ще живим. Він не хотів здаватися і витягнув гранату. Мій командир відділення «Ведмідь» зреагував миттєво – прикрив своїм тілом кадировця і врятував нам життя. Не повіриш, але й вони обидва залишилися живі.
– На початку серпня 2014 року почалась активна фаза боїв під Іловайськом. Ти брав участь?
– Це був період втрат, болю, розпачу. Мені про той час важко згадувати, бо саме тоді загинув мій найкращий друг. Куля поцілила йому в шию. В районі Іловайська тривали страшні бої. І мій побратим, з яким ми ходили в школу, жили в одному домі, пішли на війну, став її жертвою. Максим, так його звали, мав у вересні 2014 року одружуватися. Півтора місяця не дожив… Пригадую все, як у тумані. Макса везуть у «швидкій», потім хтось підійшов, забрав у мене автомат і сказав, що друг загинув… Саме тоді я вперше відчув страх перед смертю. Думав, що не витримаю, але пересилив себе і продовжив воювати.
Далі була коротка ротація, навчання на Львівщині, де я отримав нову професію – водій БМР (броньована машина розвідки), і знову так звана зона АТО. Не дуже хотілося їздити на цій машині, бо, хоча вона й називалася броньованою, в умовах війни це – звичайна картонна коробка, яку видно здалеку, і кожен ворожий солдат прагне її продірявити. Але щось змусило мене погодитись.
– І куди тебе відправили після навчання?
– 22 грудня 2014 року ми потрапили в Артемівськ. Наш батальйон уже перебував там. Тієї ж ночі нас хотіли відправляти в Дебальцево, та ми відмовились, адже були без зброї, одягнуті в цивільне. Тільки наступного дня ми прибули на місце дислокації. Замінили «Київську Русь», чисельністю  більш як 700 бійців. А нас було 300 на 17-кілометрову зону відповідальності. Зрозуміли, що може бути лихо. Вдарили на сполох, запросили телебачення, мали приїхати журналісти з ІСTV. Проте вище командування запевнило, що підмога буде, нас не залишать напризволяще. І ми повірили. Хоча ситуація була критичною. Зв’язок між батальйонами був не налагоджений.
– Поганий зв’язок між підрозділами, непрофесійні накази та необгрунтовані обіцянки вищого командування… Як це впливало на бійців?
– Розкажу про один випадок. Якось у 20-х числах січня нас почали обстрілювати з «Градів», «Ураганів», мінометів різних калібрів. Як тільки все розпочалося, ми вибігли з кімнати в коридор. У цей час, пробивши стіну, в кімнату влетіла міна і… не розірвалася. Це врятувало нам життя. Ми зайняли великі ангари, та невдовзі й туди почали прилітати снаряди і міни. Росіяни корегували вогонь по наших позиціях за допомогою азбуки Морзе. Коли ми деблокували їх, вони якийсь час, не маючи прямих координат, гатили мимо. Наші хлопці, скориставшись ситуацією, передали координати ворожих точок у штаб. А там сказали, що по нас гатять із позицій, де стоїть наша ж 128 бригада. Уявляєш, який там був хаос? Ніхто не знав, де свої, а де чужі.
– Вас обстрілювали з усіх видів зброї, сил майже не залишалось. Які кроки робили, щоб змінити ситуацію?
– Перш за все, ми доповідали командуванню, яке вкотре обіцяло підкріплення. Зрештою, 17 танкова бригада все ж дала нам 40 контрактників і три танки. З них тільки один був у нормальному робочому стані. Другий не міг стріляти, а тільки їздив. А третій не пересувався, зате стріляв. Тому другий тягав третього. Треба віддати належне саме екіпажу першого танка, який працював за трьох. Тобто, робив усе можливе і неможливе, щоб більше наших хлопців вижило. Вони буквально «вилітали» на своєму танку в розпал бою і знищували росіян, які палили нас своїм вогнем. Таких сміливців я не бачив давно. А згодом з’ясувалося, що їх командиром був старший чоловік, я б навіть сказав, дідусь. Проте він таке виробляв на полі бою!.. Завжди активний, енергійний. На жаль, наприкінці виходу з Дебальцівського котла екіпаж загинув. Розповідали, що в їхній танк влучила 120-міліметрова міна і він зайнявся. Хлопці побігли гасити полум’я, а там почали вибухати боєприпаси. Загинув екіпаж і багато з тих, хто намагався його врятувати.
– До речі, про Дебальцівський котел. Коли стало очевидно, що допомоги зовні не буде?
– 10 лютого 2015 року. Росіяни захопили нашу позицію і рації. І через них їхні командири пропонували нам здаватися. Проте наші командири відмовилися. Та близько 100 бійців батальйону все ж потрапили в полон. У них вже не було можливості воювати.
Інші ж відходили з боєм. І забирали з собою десятки ворожих життів. Один із бійців «Кривбасу» Юрій Брихаря разом із побратимами підбив шість російських танків. Вони зенітною установкою пробивали активну броню і потім з гранатометів добивали. А, до речі, ти знаєш, що котла могло і не бути?
– Ти впевнений?
– Так. Нам надійшла інформація, що росіяни планують захопити наш плацдарм наприкінці січня. Вони висувалися з-під Вуглегірська і групами поступово почали заходити в Новогригорівку. Ми двома не чисельними підрозділами пішли туди, щоб зачистити населений пункт. Один з підрозділів зайшов до Новогригорівки. Інший, у якому перебував я, не зміг закріпитися навіть на краю села. Нас накрили артилерією. Довелося залягти під огорожами. І в цей момент до нас під’їхали три патрульні машини. Ми почали кричати, щоб вони лягали, а їхній старший відповідає: «Я комендант Дебальцевого. І нам надійшов сигнал про пограбування»… Злості не вистачило, щоб ображатися на нього. Зрозумівши, що села не візьмемо, ми почали відходити і недалеко від Дебальцевого побачили підрозділ Національної гвардії з танками. Просили: прикрийте нас, підтримайте вогнем, а вони відмовилися. Сказали, що не мають такого наказу.
– Ну це ж нелюдська позиція: стояти і спостерігати, як інші вмирають…
– Так, але, головне, якби нам тоді вдалося зайти в село і зачистити його, закріпитися там, не було б ніякого котла, ані тисячі смертей українських бійців. Пізніше наша артилерія почала працювати, але вже було надто пізно. Наступ тривав на всіх напрямках. Частини росіян масово заходили в Дебальцеве. На командному пункті «Ромашка» наших хлопців захопили в полон. Ми кинулись їх визволяти і натрапили на шквальний вогонь з усіх боків. Той жах неможливо передати. Вороги лізли звідусіль, їх були тисячі. Ми стріляли і не могли їх перебити. Я тоді здивувався, чому росіяни йдуть у бій відкрито, на повен зріст? Таке враження, що були під дією наркотиків або алкоголю. Один із них за двісті метрів від нас просто виліз із танка, зняв штани і показав нам… дупу. Це було останнє, що він зробив у своєму житті, проте така неадекватність не могла не дивувати. Лише згодом я дещо зрозумів. 11 лютого в Мінську мала відбутися зустріч на високому рівні. І, видно, для того, аби мати козир у перемовинах, Путін дав наказ захопити Дебальцеве саме до 11 лютого.
– Ви залишали позиції окремими групами, але ж з міста виходила і величезна колона, яка потім потрапила під жорстокий артобстріл.
– Все правильно. Було призначено місце збору, щоб потім разом, дисципліновано залишити місто. Коли я з побратимами дістався туди, мене вразила велика кількість народу. Багато тисяч бійців. Мене досі дивує, де вони всі стояли, що робили? Адже були моменти, коли будь-яке підсилення могло допомогти виграти бій. Але… Всі вирушили з Дебальцевого трьома колонами, а на ранок чомусь зупинились у відкритому полі. Нас відразу ж обстріляли, почалася паніка, всі кинулися втікати. Добре, що поруч зі мною був побратим із позивним «Африканець». Він пройшов війну в Іраку. Тому ця ситуація не була для нього несподіваною. Він наказав слухати його і запевнив, що все буде добре. За якийсь час ми побачили українські танки, які їхали і не стріляли у ворога. З’ясувалося, танкісти позбулися снарядів, щоб машини швидше рухалися. Вони навіть не знали, що боєкомплект не впливає на швидкість руху!..
Далі нас п’ятеро дійшло до Логвинова, а там було поле, по обидва боки якого стояли росіяни. Ми почекали, поки стемніло, і почали повзти через це поле. Першим – друг «Африканець». Він знімав розтяжки, витягував міни. Тобто, вкотре рятував усіх. Проповзли між блокпостами, які стояли на відстані 150 метрів один від одного, і побачили, як полем у бік колони українських військ їде російський танк. Знову зорієнтувався «Африканець». За його наказом ми піднялись і почали бігти за цією броньованою машиною. Не боялися, що нас помітять, адже танк виділяв тепло, а отже, в «тепловізор» нас засікти не могли. До того ж дизельний двигун створював нормальну димову завісу. На одному з перехресть росіяни повернули вліво, а ми – праворуч. Там вийшли на якісь дачі. В одній із них вибили двері й заночували. А перед тим повечеряли гілками і талим снігом. Зранку, прокинувшись, вийшли на вулицю і на огорожі побачили намальований синьо-жовтий прапор. Це було неймовірне щастя – свої!!! 19 лютого о 7 ранку я вийшов з оточення. Спочатку попросив у хлопців телефон і подзвонив матері. Два тижні вона не знала, що зі мною.
– Що ти відчув уже вдома?
– Тільки через два тижні зрозумів, що я живий. А до того мама розказувала, що я ночами кричав, воював, вставав з ліжка і ховався від когось під стіл. Вважав, що порятує оковита, проте потім звернувся до психолога у своєму рідному Кам’янському, і це допомогло. Дуже! Тому раджу всім бійцям, які повертаються додому з війни, не соромитись і звертатися до лікарів-психологів. Ті бійці, які нехтують допомогою професіоналів, страждають самі, а від того страждають і  їхні сім’ї, рідні люди.
– І після всього пережитого ти знову на фронті?
– Від сумління не втечеш. Так, в 2016 році я підписав контракт з 74 бригадою і воюю дотепер. Розумію, що найбільше потрібен тут.
Михайло УХМАН