Чи хочуть поляки з нами дружити?

Дивне, скажете, питання. Та навіть Путін категорично заявляє, що любить українців «очень» і дружити з українцями «желаєт». Правда, нашу державу чомусь іменує «нєдоразумєнієм» і роль українців у своїй імперській колісниці визначає як тягло. Наші давні вороги  – польські шовіністи – визначили нам у майбутньому професію робочого бидла. На щастя, зараза шовінізму ще не охопила всю Польщу. І божевільно нахабні шовіністи, і тупі в своїй агресивності москалі не проти проїхатись українськими преріями на спині упокореного аборигена. Через це і триває нескінченна війна, яка для чогось прибрала  назву короткочасної, як правило, антитерористичної операції. Чи ми навіть назви «війна» не вартуємо? Скільки ще людей мають у могилу загнати і скільки мільярдів вкрасти – лише одному Богові відомо і богообразним людям.  А українці воюють і вмирають за омріяну Україну, за Польщу, за Європу, за нас з вами, брати і сестри. Згадали ми Всевишнього, і хочеться знати, як проповідники Божої правди споглядають нинішні процеси самознищення людськості, як споглядали колись, чи несли волю пригнобленим, а мир  і добро стражденним? Були проповідниками вічної істини чи служили мізерній тиранії?
Тепер вже знаємо, яку роль у розпалюванні ненависті до українців зіграли окремі ксьондзи. Це їх безумні проповіді та заклики приводили навіть до кровопролиття. Вони споглядали глумливо, як знищували церкви на Лемківщині, схвалювали жорстокість під час масових депортацій, не реагували на грабунки і вбивства українців. І Папа, котрий був пастирем УГКЦ, не завжди міг вгамувати антихристиянські «ініціативи» декотрих ксьондзів. Сьогодні теж знаходяться підбурювачі до руйнування пам’ятників і плюндрування могил. І мер Перемишля Роберт Хома без духовної підтримки не міг би спокійно “дивитись, як нападають на українську церковну процесію і демонструють гасло «смерть українцям». Та й партія Ярослава Качинського функціонує під недремною клерикальною опікою. Здається, що костел занадто політизують. До чого це може призвести? А в галичан віра Христова не може бути до нічого приправою, в нашому горі і нужді вона – єдина надія і лишається первозданною. Це, певно, і дратує окремих панів, які використовують церкву і віру лише для демонстрації освіченості і пристойності. Я гордий, що на Тернопіллі не торкнулась руйнівна рука жодного польського пам’ятника, таблиці, об’яви. Ми ж не дикуни якісь!
Проповідував на наших теренах духівник – назвемо його умовно «ксьондз із Баворова». Прізвища його ніхто не пам’ятає, і, певно, так має бути. Був він лютим україножером, з амвонів у костелах проклинав і бештав українських селян, намагався всіх раптово ополячити. А воно так не виходило, бо вже підростала молода свідомість. Тепер я розумію, хоч і не схвалюю, чому у джунглях туземці з’їли не одного нахрапистого місіонера. Моя сестра Ольга, 1927 р. н., розповідає, як цей ксьондз примушував її у школі молитись польською. Кричав, погрожував, а вона все молилась українською. Тоді вигнав її зі школи. Моя мама Марія зосталась вдовою з двома дітьми. Її чоловік-патріот і мученик Михайло Павлусь після двох тюрем – італійської і польської – у 34 роки віддав Богу душу. Тоді з нею одружився мій тато Роман. Сестра повідає, що її бабцю Катерину (вона і моя бабця по матері) колись записали «на польське». Згодом, коли граб’я продавав і роздавав землю, пообіцяв бабці Катерині два морги поля. Але “ксьондз із Баворова» привіз із Тернополя до граб’ї якихось панів і поставив умову переписати дівчину “на польське». Прийшла Катерина і каже моїй мамі: «Маринка, перепиши Ольгу, бо два морги поля пропаде». А Ольга, бідна, стоїть в куті і плаче – світа не баче. І тут до хати приходить чоловік з образами (портретами) Шевченка, Франка і грамотами – збирає гроші на «Рідну школу». І коштує все це 18 злотих. Чоловік питає: «А чого та дитина так плаче?» «Бо полькою не хоче бути», – відповідають.
Тут мій неписьменний тато платить ці грубі гроші за образи і махає рукою: «А най тих два морги пропадає!»
Людськими і Божими запам’ятались нам старі звичаї. Тепер їх намагаються замінити примітивним дикунством. Кожне сільце мало своє слівце, і всіх звали по-різному. Красівських – красунами, дичківських – дичкунами, бірківських – борцухами, кип’ячківських – івасями, а от товстолузьких – «шляхтою». Це завдяки старанням «ксьондза з Баворова», котрий ситуацію у Товстолузі привів від неприязні до ворожнечі. Як повідомила моя невістка Ірина, ця трагічна подія сталася 1929-30рр. Двоє молодих людей – Лівіцька Ганна і Гуцал Олекса – покохали один одного і плекали надію на одруження. Ганна була полькою і мала своє поле, а в українця Олекси за душею – ні морга. Батьки Ганни були проти такого шлюбу, та й у селі всі знали, що ксьондз і з-під вінця міг вигнати молоду пару, якщо українець не хотів молитися по-польськи. А Олекса був свідомим чоловіком. Далі без змін подаю, як написала Ірина: «Була гаряча пора – жнива. Всі були на полі, тільки мама Ганни бігала від сусіда до сусіда, шукаючи свою доньку. Вона була дуже сердита, що у таку жнивну пору дочка пішла з Олексою. Хтось шепнув, що Ганна і Олекса у панському садку-«огрудку». Коли мама прийшла у сад, то побачила, як двоє молодих людей лежать у запашних травах, обнявшись. Із гнівом вона кинулась на доньку, але враз скам’яніла від жаху – обоє були мертві. Олекса лежав, простягнувши руку, а Ганна, притулившись до нього, тримала у руці зброю. Трагедія цих двох людей навіть не в тому, що він бідний, а вона багата, а в тому, що і після смерті їх розлучили. Ганну поховали на польському цвинтарі, а Олексу – на українському. Після їхньої смерті у селі було складено пісню про те, що за чвертку поля дві душі пропали».
А «ксьондз із Баворова» на казанні у товстолузькому костелі верещав «Дзябел! Дзябел!», доводячи парафіянам, що трагедію спричинив «український дзябел». Давно у безвість канув диявольський проповідник, і костел горів вечірньої пори так, що навколишні села зглядались, як бочки з пальним злітали до хмар, і могил недоглянутих багато пощезло. Лише на запущеному польському цвинтарі сумує надгробок покривдженої дівчини, любов якої була розтоптана політикою злоби і ненависті.
Як тільки рік тому прочитав резолюцію польського сейму, відразу зустрівся  з головою польського товариства, яке розташоване в одному коридорі з нашою організацією і де ми майже щодня довгі роки вітаємось і бесідуємо. Висловив припущення, що подібне рішення може попсувати стосунки між поляками й українцями, і йому, як керівникові, варто було б якось зреагувати. «Так-так, – промовив мій співбесідник. – Недобре то і немудро, але, самі знаєте, і там є такі депутати, як у нас». Я дуже не наполягав, навіть більше: радив, щоб реакція товариства була м’якою і зваженою. І мій друг раптово знайшовся: “Не на часі те рішення, не на часі». Казав, що до нього вже приходили з телебачення і він саме таку заяву зробить. Я чекав довго і ще раз нагадав. Наші вітання щораз ставали прохолоднішими, і врешті я зрозумів, що пан був нещирим, тягнув час і просто… брехав. Не прозвучало жодної заяви і від активу польського товариства. Ні пари з вуст, як кажуть українці, ні з глови мови, як кажуть поляки. Усі мовчать, лише сексуально стурбований Пан Спортсмен пояснює, що тут були поляки і тут мають бути поляки. Але ж, шановні пані і панове, ви повинні мати якусь позицію. Вродились ви на українській землі, вчились в українській школі, закінчили українські вузи, любили тут, страждали, можливо, й нестатки терпіли, працювали спільно з українцями на роботах, багато з вас отримали високі посади. Може, вас хтось колись принижував за приналежність до польської нації? Та будьте собі поляками, але ж ви поки що – громадяни України. Не на часі, як гарно сформулював ваш керівник, адже на Донбасі наші сини і чоловіки кров проливають, а в Польщі українців б’ють. А може, й вашим синам і чоловікам, шляхетні пані і панове, доведеться їхати на схід і стояти в окопах? Незрозуміло, хто ви: друзі України, патріоти Польщі, аристократи духа чи звичайні хлібоїди, що перечікують негоду? А яким другом був Петро Фриз, котрий врятував, за його словами, польське товариство, бо «пан професор» в останній момент відмовився від керівництва і поводився як «пацан»? Багато ми перебалакали з паном Петром, за святочним столом вгощались і жіночою красою любувались. Смачна зубрівка була з Варшави, а пишногруда Маруся таки з Тернополя.
Ярослав ДЕМИДАСЬ