Бойкот декомунізації по-литячівськи

Днями до редакції завітав наш земляк, відомий громадсько-політичний діяч Микола Горбаль, який тричі відбував покарання за політичні погляди. У  1994 році був обраний депутатом Верховної Ради України.
Член-засновник Республіканської Християнської партії, на її Установчому з’їзді 1997 р. обраний першим заступником голови. Нині — член Центрального Проводу РХП. Член Міжнародного ПЕН-клубу.
У 1945 році його родина була примусово виселена з ПНР і осіла в с. Летяче (нині – Литячі) Заліщицького району. Пан Микола уже десять років займається проблемою  відновлення історичної назви рідного села.
– Уже будучи в українському парламенті, якось в інтернеті зауважив, що села Летяче не існує, на цьому місці на мапі значиться «Литячі», – розповів Микола Андрійович. – Як же ж так?!  В усіх попередніх документах (шкільні свідоцтва, довідки) значиться село Летяче.  Потім почав шукати, звідки ж ноги ростуть спотвореної назви села.  Виявляється, що в  довіднику «Адміністративно-територіальний поділ Української РСР», що вийшов друком 1947 року, якийсь неграмотний укладач допустив помилку, змінивши у топонімі дві літери. Потім усі наступні перевидання таких довідників повторювали цю помилку. Але село, й не підозрюючи про якісь адміністративні довідники, продовжувало жити зі своєю історичною назвою – Летяче. Тільки на початку дев’яностих комуністична влада села змінила печатки. Виявляється, що хтось зателефонував «зверху» і наказав змінити назву села. І за принципом «партія сказала, комсомол отвєтіл – єсть!» місцеві комуністи, не питаючи дозволу в селян, поміняли назву села на спотворену ще в 1947 році якимось безграмотним більшовиком.
У 2010-2011 роках, перебуваючи в Летячому, я звернувся до голови сільради Петра Крижанівського з пропозицією відновити історичну назву села. Як людина адекватна й інтелігентна, Крижанівський з розумінням поставився до цієї проблеми. На черговому засіданні сільської ради було ухвалено рішення звернутися до Заліщицької районної ради з клопотанням відновити історичну назву села. Окрім депутатів це звернення підписали  ще дві поважні особи: заслужений учитель України Роман Данилейко і ветеран Другої світової війни Ярослав Дружняк. Своє клопотання ми підкріпили виписками з історичних джерел, де всюди це село значиться, як Летяче, а не Литячі. А також долучили фотографію, де ми на День Незалежності 2011 року з Романом Данилейком  сфотографувалися біля дорожнього знаку ЛЕТЯЧЕ при в’їзді в село. Цей дорожній знак стояв  до 2013 року.
Заліщицька райрада своєю ухвалою за № 142 вирішила: 1. Підтримати рішення Литячівської сільської ради від 16 серпня 2011 року №54 «Про відновлення історичної назви села».

2. Звернутися до Тернопільської обласної ради з клопотанням про повернення селу Литячі Заліщицького району його історичної назви «Летяче».

Але саме у цей час до влади в Україні прийшов Янукович, а село обрало іншого голову – Миколу Бесащука, який не лише не хоче завдавати собі клопоту з відновленням історичної назви села, але й почав налаштовувати селян проти цієї ініціативи, мовляв, треба буде міняти усім паспорти, переоформляти документи на оренду землі, а все це коштуватиме грошей…
На моє прохання, депутат минулих скликань обласної ради Володимир Чубатий звернувся за роз’ясненням у відповідні органи, звідки отримав відповідь, що зі зміною назви населеного пункту ніяких паспортів міняти не треба, а у випадку перереєстрації якихось договорів то «… відповідно до Декрету Кабінету міністрів України «Про державне мито» від 21. 01 1993 №7-93 державне мито за перереєстрацію не сплачується». Володимир Євгенович цю інформацію передав сільському голові пану Бесащуку.   Здавалось би, на цьому інцидент вичерпано. І я з нетерпінням чекав рішення обласної ради з цього приводу і направлення їхнього клопотання до Верховної Ради. Але такі документи до парламенту так і не надійшли.
    – Чому? 
– За час правління Януковича Тернопільська обласна рада, через протистояння між провладними депутатами і обранцями від ВО «Свобода», часто була малоефективною, то кворуму не було в сесійній залі, то інше. І я гадав, що причина саме в цьому. З поваленням режиму Януковича звернувся до народного депутата Олега Барни узяти це питання під свій контроль. На запит у Тернопільську обласну раду, він отримав відповідь, де між інших роз’яснень було і таке: «… матеріалів щодо перейменування  села Литячі обласна рада не отримала».
– Цікаво, куди вони поділися?
– Гадаю,  що сільський голова зробив усе можливе, щоби такі документи не потрапили в облраду.
– Видається, що це не службове недбальство вашого сільського голови, а радше свідоме шкідництво, неповага до власної історії.
– Уточню, він не мій голова – я киянин і лише  на літо приїжджаю в село, на могили рідних. А чи злочин це, чи службове недбальство може встановити  тільки суд. Очевидно, так і зроблю, хай суд з’ясує, куди поділося подання Заліщицької районної ради.
– Нині сотні сіл і міст України, на підставі Закону про декомунізацію, очищають свої топоніми від більшовицької скверни, чому ж згаданий  Бесащук ігнорує цей Закон?
–  Він його не ігнорує, він його бойкотує. І важко сказати чому. Совєтська система виховувала в людей безпринципність і, вважаю, Бесащук – жертва такої безпринципності. Думаєте, він не знає, що й сам  народився у селі Летяче, а не Литячі? Знає. Але… згоден змиритися з неправдою.
Кажуть, чорт ховається у дрібничках, так йому легше накапостити: то слова місцями переставить, то букви поміняє, лиш би спотворити істину, бо така воля його господаря.
Я ніколи не назву своє село Литячі, бо це більшовицька брехня. Так, поляки свого часу називали це село Лятач, більшовики – Литячі, а ми таки відстоїмо свою історичну назву Летяче.
Ще на початку минулого століття наш односелець Микола Пінгас, будучи на заробітках в Америці, написав блискучий спогад про село Летяче (саме Летяче).  Пінгас згадує: «В селі Летяче діяли економічні організації: кооперативу, молочарня, кружок «Сільського господаря». Був також кружок «Рідної школи», де вже за традицією рік-річно ішли з колядою на «Рідну школу». Організаційну і культосвітню працю вели колишні січові стрільці. Був чоловічий хор, три групи музик». Залишається нагадати, що це діялося у польській державі. Цікаво, що б про це село зумів написати уже у незалежній Україні пан Бесащук? Хіба таке: «Коли я став головою села Литячі, то зразу ж вступив у бандитську Партію регіонів. А потім зробив усе можливе, щоб не повернути історичну назву села. В міру можливості намагаюся поєднувати державну службу із сімейним бізнесом. Ото й усе».
– Пане Миколо, складається враження, що такими діями голова хоче принизити вас, кавалера кількох урядових нагород і людину державної ваги…
– За таку, м’яко кажучи, непоступливість, я буду судитися з паном Бесащуком. І справа не в грошовій компенсації, адже у випадку виграшу половину коштів перекажу на потреби Заліщицького краєзнавчого музею, а другу – на потреби сільського дитячого садка. Для мене головне – щоб за свідоме ігнорування Закону про декомунізацію дії сільського голови оцінив суд.
Розмовляв Тарас БОГДАНЮК