Акт 30 червня 1941 року: право на вільну державу

Серед дат, які підкріплюють наше патріотичне українське світобачення, підносять наснагу, відчуття гордості за себе, за свою рідну країну, почесне місце посідає 30 червня 1941 року.
Цього дня голова Проводу Організації українських націоналістів Степан Бандера у Кракові виголосив Акт відновлення Української Держави. І вже в ніч з 30 червня на 1 липня радіо оповістило всю Україну, та й усю Європу, звісткою про те, що Національні Збори у Львові підтвердили відновлення Української Держави, здійснення обрання Державного Правління та призначення головою уряду Ярослава Стецька, заступника голови Проводу ОУН. Великий ентузіазм поширився серед українського народу, а особливо молоді. Одразу в областях і районах почали проголошувати Акт від 30 червня 1941 р., вивішувати національні прапори й обирати місцеве керівництво. Зі Львова вирушили колони до Центральної України та інших українських теренів, окупованих на той час російською більшовицькою бандою. Проте таке розгортання подій не влаштовувало нового окупанта – гітлерівський ІІІ Рейх, не до вподоби воно було й сталінському СРСР. Гітлерівська влада відреагувала вкрай негативно – голову Проводу ОУН Степана Бандеру в ультимативній формі повідомили про наказ А.Гітлера негайно відкликати Акт відновлення Української Держави. Провідник відмовився виконати ультиматум, його заарештували і переправили до тюрми в Берліні. Те саме гестапо вчинило  з Ярославом Стецьком та іншими членами Державного Правління, а також значною кількістю українців, причетних до проголошення відновлення української державності.
Акт 30 червня 1941 р. – офіційне відновлення Української Держави – ніким і ніколи не був скасований. Задля втілення у дійсність Акта й рішень Державного Правління було створено Українську повстанську армію, яка не співпрацювала з жодним окупантом. Натомість, вела тривалу, дуже трагічну, проте героїчну боротьбу з поневолювачами. Під час Другої світової війни силові структури гітлерівського ІІІ Рейху проводили численні операції для знищення українських патріотів. Їх якщо не знищували фізично, то утримували у тюрмах–катівнях і концтаборах. Зауважу, що до загальновідомого своєю жорстокістю елітного підрозділу державного керівництва ІІІ Рейху СС належали лише обрані німці. Серед подібних угрупувань жахливою жорстокістю в Україні відзначалися формування донських козаків. Це були найбезсердечніші садисти-антиукраїнці. Отже, від 30 червня 1941 року до 1 грудня 1991 року – 50-літній шлях безупинної боротьби українців за свою незалежність під прапором націоналізму. І нині ми, українці, маємо не віддати свою країну, бо правом кожної людини є право на власну незалежну державу. Не може бути України без Карпат, Волині, Дніпра по обидва береги, так само не може бути України без Донбасу й Луганщини, не може бути України без Криму, який був, є і завжди буде. Кримці (кримсько-татарський народ) – це українці. Вони мають унікальні етнічні особливості. Дякувати Богу, що ми усі є різними, а Україна в нас одна, соборна і нероздільна «від Сяну й до Дону». Обійміться, брати мої, молю вас, благаю! Відзначаючи 75-ту річницю Акта від 30 червня 1941 року, вшануймо тих, хто поліг за волю України, і тих, кого Господь ще зберіг при житті, всіх, хто присвятив своє життя великому наказу: «Борись і виборюй Україну!»
Микола САМИЦІВ, хорунжий ОУН-УПА