2023 рік – рік родини Гузарів на Тернопільщині

26 лютого – 90 років від дня народження Блаженнішого Любомира Гузара. Вже шостий рік минає від часу відходу його у вічність, але він й надалі залишається не лише незаперечним авторитетом релігійного життя, а й величною особистістю нашої новітньої історії.

Свідченням цьому є проголошення його Почесним жителем древнього Галича, спорудження пам’ятника у Вінниці, перейменування на його честь однієї з найбільших вулиць у Тернополі. Створена молодіжна спільнота «Покоління Любомира» у Києві двічі організовувала Всеукраїнську прощу на Тернопільщину «Слідами Патріархів» за маршрутом Завалів-Заздрість-Зарваниця.

Важливою пам’яттю про Любомира Гузара є книги, видані вже після його смерті: «Любомир Гузар. Хочу бути Людиною» (Катерина Щоткіна), «Думки у спадок. Блаженніший Любомир» (Ольга Гнатишин), «Блаженніший вуйко Любко», «Найдорожча Мамусю: листування о. Любомира Гузара з матір’ю». Зокрема, у листах розкриті не лише зворушливі стосунки сина і матері, а й щире вболівання Любомира Гузара за долю України, яку він покинув ще майже у дитячому віці на довгих сорок шість років. Своєрідним не тільки християнським, але й громадянським посібником є збірник цитат «Гузар на кожний день», упорядкований Оксаною Климончук.

Я щиро вдячний, насамперед, Господу Богу, що мені судилося стати автором «Завалівського коріння Блаженнішого Любомира Гузара», книжки яку благословив своєю передмовою ще сам кардинал, але котра побачила світ вже на сороковий день після його смерті. Відзначення її автора через рік обласною премією в галузі культури у номінації «краєзнавство» – ще один приклад шани до Любомира Гузара.

Гортаючи сторінки цієї книжки, не можна не помітити, що 2023 рік – рік так званої «круглої» дати не лише для Любомира.

26 жовтня 1823 р. (200 років тому) неподалік Бучача народився його прадід отець Дмитро Гузар, котрий від 1856 до своєї смерті у 1908 р. душпастирював на парафії у Завалові та Заставчу, що на Підгаєччині, звідки, власне, і походить коріння Блаженнішого. За час його душпастирювання у всіх селах парафії (до неї належали ще і Яблунівка, Затурин та Середнє) були встановлені хрести Волі на честь скасування панщини, біля церкви у Завалові – хрест святої Тверезості, як символ подолання пияцтва. Завдяки о. Дмитру та його сину о. Євгену, котрий деякий час на парафії душпастирював разом з батьком, в селі був організований селянський хор, який виконанням складних класичних творів прославився далеко за межами села. Про відзначення роковин від дня народження Т. Шевченка, організованого у Завалові та Підгайцях Євгеном Гузаром, двічі писала популярна на той час львівська газета «Діло».

А на Великдень 1883 р. (140 років тому) у Дмитра Гузара гостював І. Франко, якого зацікавив старовинний іконостас, і вже 1 червня у львівському журналі «Зоря» був надрукований його нарис «Два образи в церкві Завалівській». До речі, письменник звернув увагу священника на «тісноту» у маленькій дерев’яній церковці і познайомив його з львівським архітектором Василем Нагірним, який і виготовив проєкт нової церковної споруди, що за злим збігом обставин прийшлося на часі, тому що під час масової пожежі у селі у 1886 р., старенька церква згоріла, а новий величний кам’яний храм вознісся над Заваловом вже у 1893 році (130 років тому).

У 2019 р. кількома десятками примірників вийшла книжечка «Франко і Гузар: єднання поколінь» з передмовою ще живого тоді Роланда Франка та післясловом племінниці Любомира Гузара Марії Рипан і правнучки Івана Франка Галини Ключко (обидві проживають у Торонто). З’явилася надія, що вона вийде масовим тиражем за рахунок обласної видавничої ради, але московська агресія завадила цим сподіванням. Будемо сподіватися, що не надовго.

Про високу повагу парафіян до свого настоятеля свідчить передача йому у подарунок 21 листопада 1905 р. золотої чаші з нагоди 50-ліття служіння на парафії, якою ще й нині користується священник церкви у Заставцях.

26 грудня 1858 р. (165 років тому) у Завалові народився Лев Гузар – дід Любомира, який після закінчення Бережанської гімназії та юридичного факультету Львівського університету працював нотаріусом в Печеніжені, згодом тривалий час – нотаріусем у Галичі. Був громадсько-культурним діячем, активним членом «Просвіти». Неодноразово спілкувався з І. Франком.

Коли розпочалася Перша світова війна, родина Гузарів ненадовго покинула Галич. Мабуть, Лев Гузар міг і залишитися у Львові, але повернувся до рідного містечка, бо в буремні, переломні часи, коли наближався розпад Австрійської імперії і починався процес державотворення України, розумів, що його присутність тут була необхіднішою. І коли до Галича долинула звістка про Листопадовий зрив у Львові (1918 p.), в місті організували тимчасовий комітет, до складу якого увійшли нотар Лев Гузар та його син Ярослав (батько Любомира Гузара), хорунжий УСС. Комітет перебрав у свої руки владу в Галичі, а його збройний осередок захопив станицю державної жандармерії, ратушу та залізничну станцію. Нотареві Л. Гузару запропонували стати комісаром Галицької округи, оскільки тимчасова влада по містах і повітах укомплектовувалася так, що найстарший рангом українець ставав тимчасово комендантом міста, а найвищий судовий чи адміністративний урядник – судовим або повітовим комісаром.

У свої останні роки Лев Гузар жив сам – дружина виїхала до Львова, а доля сина загубилася в колотнечі воєнних подій і була на той час невідомою. 1922 р. польська влада арештовувала його за виступи проти фальшувань виборів до польського сейму. Невдовзі 28 липня 1923 р. (100 років тому) він помер.

Син Лева та Вільгельміни Ярослав Гузар народився 26-го листопада 1897 р. (нещодавно минуло 125 років від дня народження) у місті Станіславові (нині – Івано-Франківськ).

Закінчив Станіславську гімназію. Ще під час навчання брав участь у гімназійному хорі й оркестрі. З 1915 p. він – стрілець, а згодом і четар Легіону Українських Січових Стрільців, а відтак його переводять до гарматного полку. Після розвалу Австрії у 1918 р. Ярослав як старшина зголосився до Української Галицької Армії і його направили до третього гарматного полку УГА. Був учасником Чортківської офензиви. В другій половині 1919 р. в складі легіону УСС приймав участь в боях на Великій Україні.

Після повернення з України у серпні 1920 p. Ярослав Гузар виїхав до Відня на «студії заграничної торгівлі». З самого початку навчання він активно включився у студентське життя «Віденської січі», належав до хору, з яким виїжджав до Лінцу для відправ Богослужіння в катедрі. Закінчив студії з дипломом інженера у 1925 році.

Повернувшись до Галича, кинувся у вир кооперативного життя. Незабаром покликали його до Українського Земельного Банку у Львові на посаду книговода, де він працює до вибуху другої світової війни.

Після закінчення Другої світової війни перебував у Австрії біля Лінцу. По приїзді до Нью-Йорку 1949 p. заснував хор «Думка».

У некролозі «Пам’яті інженера Ярослава Гузара», поміщеному у газеті «Свобода», його друзі писали: «Тяжко погодитися з думкою, що 2 грудня 1963 р. (60 років тому – авт.) не стало між нами бойового старшини-гармаша, відважного і хороброго вояка УСС та співучасника визвольних наших змагань. Ця згадка-спомин замість галузки червоної калини на могилу св. П. інж. Ярослава Гузара. Останній етап по довгій, а так багатій змістом життєвій мандрівці до наміченої мети – до Самостійної Української Держави, закінчив 2 грудня 1963 р. в Дітройті. Відійшла від нас людина добра, культурна, працьовита і товариська, душа його ясна, очі добрі, предобрі. В часі відвідин вносив з собою рівночасно веселість і цілий дім перетворювався в одно серце, в одну душу. Нині його душа живе новим райським життям, де нема ні смерти, ні сліз, ні терпінь. На це заслужив він перед Богом, якому віддав на службу свого сина-одинака Любомира».

У 1926 р. Ярослав Гузар одружився з Ростиславою Демчук у Кальнім на Зборівщині, родиннім селі молодої, де її батько о. Лука Демчук був парохом.

Дід митрополита Гузара, дідуньо, як його ласкаво називав славетний онук, – Лука Демчук народився 29 жовтня 1873 р. (150 років тому) на Львівщині. До 1897 р. студіював на теологічному факультеті в Львівському університеті. З 1903 по 1929 роки – парох церкви св. Воскресіння у Кальному, де й помер 6 березня 1929 року.

Як пишуть учні місцевої школи, о. Лука Демчук більше 25 років прожив у селі, де була якраз збудована нова будівля проборства, яка збереглася і діє нині. Парафіяльний дім відповідав добрим умовам життя з садом, великим господарством. У ньому була розташована канцелярія, зберігалася парохіяльна бібліотека, журнали, газети, метричний архів, книги хрещення і померлих, книги вінчання.

Отець Лука був дуже інтелігентним, культурним та приємної зовнішності священником. Як були тяжчі часи, то помагав бідним. Особливо його любили діти, тому що він займався освітою молоді. Учив дітей співати. Був високоосвіченою і культурною людиною, добрим пастирем і хорошим лікарем. Для нього не було бідних і багатих, і тому він допомагав усім, хто просив допомоги. Він мав дуже гарний голос і багато зробив для того, щоб у церкві був свій хор. Також допомагав хлопцям готувати на Різдвяні свята Вертеп, а дівчатам щедрівки. Для нього церква була першим домом. Був щирим українським патріотом. Проповідував серед парафіян ідеї державності України, брав активну участь у піднесенні національної свідомості Галичинни. Був головою Шкільної ради».

А 25 липня 2023 року виповнюється 70 років від дня народження сучасної представниці славного Гузарівського роду – Марії Рипан, дочки рідної сестри Любомира Марти, його похресниця. Народилася у США, майже п’ятдесят років живе у Канаді, але у своїх помислах вона постійно з Україною. Підтримує і впроваджує українську культуру, зокрема, народний одяг, вишивки. Часто подорожує Україною, відвідує пам’ятні історичні місця. Вже тривалий час займається вивченням свого родоводу. Саме завдяки їй широкій громадськості стали відомими ряд подробиць із життя родини, оприлюднені десятки безцінних світлин із сімейного альбому. Марія Рипан причетна практично до всіх пожиттєвих видань Любомира Гузара та про нього, до їх презентацій. У нас на Тернопільщині, зокрема, приймала участь у них в обласному центрі (краєзнавчому музеї та школі-колегіумі патріарха Йосипа Сліпого), Бережанах, Підгайцях, Завалові, Кальному, відвідувала Василіанський монастир у Жукові біля Бережан. З перших днів повномасштабного московського вторгнення Марія Рипан уболіває за долю України, за долю нашого народу.

Вважаю, що навіть у такий тривожний для нас усіх час, при підтримці релігійних, громадських, державних організацій, культосвітніх, навчальних установ варто би було пошанувати славетну родину Гузарів, з якої вийшов Блаженніший Любомир, щирими молитвами, бесідами, розповідями, книжковими та газетними виставками тощо.

Р.S. Будемо вважати дану публікацію поданням до депутатського корпусу Тернопільської обласної ради щодо проголошення 2023 року – Роком родини Гузарів на Тернопільщині.