Магма Майдану вирує і досі

Післямова до книги Валерія Ясиновського «2015-й Діаруш-аплікація»
Ой, як болить його, болить «рік втрачених надій». Він закликає, заклинає, просить, нагадує. Невже ми так осліпли, оглухли, знепам’яталися?  Цю книжку не прочитаєш залпом, не переглянеш по діагоналі. У неї потрібно врости, або вирости з неї. У пласти думок потрібно вкоренитися, аби потім вознести свої сподівання на верховіття дивовижного Древа Долі. Древа, із якого зроблять скрипку, або дитячу колиску, або нового хреста для Ісуса.
Кожна гілка міркувань, кожен словесний листочок має на ньому своє місце, свою значимість, свою місію. Це книга не для одноразового читання. Я її осягав більше місяця. Коби до неї приступили ті, до кого спосилає свої заклики автор, хоча сам сумнівається в тому. «Спустіться-но, наші сіятельства, під грішну землю»! Валерій бачить, що оті «багнети влади» безжально скошують жниво завтрашності і зоставляють голу стерню. «Народ злиденіє на радість гробарям». Його системно, тарифно і продумано перетворюють у місиво, масу, в ніщо, у непотріб, у зайвину. Отой поспішний потяг невгамовної наживи веде державу зі святою назвою «Україна» до кінцевої станції, станції зупинки серця, до дня, який у календарі життя може стати останнім.
На владу зійшла духовна катаракта, яку автор аналізує, проглядає пощоденно упродовж року загублених сподівань. Вона відгороджена від людей не лише стіною охорони (кого від кого?), а розумінням моральних цінностей, проваллям обману та крадійства. Книга настільки правдива, що стає моторошно від прочитаного.  Довкола Древа Долі чорніють розчепірені сухостої минулого. Вони доживають віку й будуть знесені, вирвані буревіями перемін разом із мертвим корінням. Магма Майдану вирує і досі, клекотить обуренням, дихає вогнем непримирення. У ній живе дух змін, головна із яких уже відбувається. Ми змінюємося, починаємо відчувати себе людьми, господарями власної країни. І цей стан посилюється, утверджується. «Ми є народ, якого правди сила ніким звойована ще не була», – писав у лікарні Павло Тичина.
Все, що я висловлюю, є відлунням прочитаного у книзі, яку подарував нам земляк із Лановеччини Валерій Ясиновський, що нині є одним з провідних журналістів Києва. Він постійно прагне віднайти причини зневажництва керманичів країни до українства, пихатості й імперської зверхності влади над своїм народом. «Такі-то, брате, часи настали», – співає в унісон із автором книги Святослав Вакарчук. Але час не є величиною непохитною. Він пливе, летить, міняється. Міняється Україна. Відмивається від бруду, одягає чистий одяг, складає молитву і готується до праці – величної, плідної, чесної. Народ створюється наново.
Автор уміло викладає на кронах свого древа гнізда дитячих споминів, порівнянь та алегорій. Це не примітивний опис чи статистичний звіт, якими рясніє нинішня публіцистика. Це – філософська література, де над глибинами ріки часу пливе на хвилях сьогодення незнищенна квітка надій.
Хочу відзначити досконалу графіку Івана Балана – жодної зайвини і повна гармонія з текстом. А ще заворожать читачів вклинення авторських поетичних променів, світлі етюди й образки з-поміж буденних хмар під небесами Вічності. Для мене це древо думок стає храмом, до якого хочеться прийти знов і знов, аби висповідатися, відшукати між його коріння зброю й снагу борні, сповнитися енергією любові.
Дякую, друже, за це від себе і всіх читачів. Щиро дякую.
Олег ГЕРМАН,
поет, заслужений діяч мистецтв України