Сармат: від службового собаки до героя, який шукає міни

«Нюша, ану підійди, сядь, дам тобі смакоту», — собака породи німецький шпіц чемно всідається в ногах господині. Підводить голову, висолопує язика, чекає на ласощі.

Так я вперше побачила цей нерозлучний тандем. Ольга в Тернополі мешкає понад два роки. З початку повномаштабної війни їй довелося переїхати з Херсона. Нюшу взяла з собою. Але шматочок серця, як говорить про свого другого чотирилапого товариша, війна у неї забрала. Ні, не думайте, він не загинув. Зараз у нього інша місія.

Чотирилапий антистрес для бійців

Ольга Щаслива, як вона себе називає, одягнена в чорний костюм з елементами вишивки. Розповідає, що в Тернополі добре освоїлася. Зараз основна її діяльність — допомога пораненим бійцям. Нюша чи не повсюди її супроводжує. Для воїнів вона — чотирилапий антистрес.

— Ви знаєте, я навіть ніколи не думала, що опинюся в Тернополі. Коли зрозуміла, що в Херсоні для мене і моєї сімʼї стало надто небезпечно (причину просить не вказувати — авт.), взяла документи, вагітну Нюшу, сина і маму. Ми навіть не знали куди їдемо. Але це, мабуть, доля! — розповідає Ольга.

Ольга за фахом кінолог. Тому з собаками давно на ти. Свого часу вона працювала у виправній колонії. Де, власне, дресирувала собак. Спершу на Донеччині, а потім у Херсоні.

— Коли в рідному містечку на Донеччині вже треба було обирати: або втікати, або переходити на бік окупантів. Ми з рідними обрали друге. На малій батьківщині залишилося мої дві службові собаки — Вега та Оскар. Ми вимушені були їх лишити там. Оскара застрелили через тиждень після нашого виїзду, бо вже туди зайшли окупанти. Він відважно захищав будинок, де мешкав. Вега, слава Богу, своєю смертю померла торік, жила у родичів, — розповідає Ольга.

Любов з першого погляду

У Херсоні Ольга продовжила службу, а з домашнім улюбленцем простала гостра проблема. Каже, що в неї була «ломка», вона не розуміла, як можна жити без собак.

— Одного разу чоловік відвіз мене до розплідника в Херсоні, — згадує жінка. — Там вперше я зустріла свого Сармата. Це порода німецька довгошерста вівчарка. Такий маленьким був, мав не більше 2 місяців. Це була любов з першого погляду. Я побачила Сармата, подивилась на чоловіка, і він каже: «Я зрозумів». Відразу дістав гроші, і я вже їхала додому з оцим пухнастиком (показує на телефоні фото — авт.).

Цікавлюся, чи характер в цуцика відразу проявляється, чи все залежить від виховання господаря?

— Це приходить з досвідом, — каже Ольга. Я от бачу собаку, і відразу розумію яка вона. Якщо приділяти їй максимум уваги, бо собака для мене — це та сама дитина, тоді це такий міцний звʼязок встановлюється, собака дивиться, вона по очах розуміє, що вам треба. До речі, Сарматом вівчарку назвав чоловік. Я й не заперечувала.

Коли Сармату виповнилося пів року, Ольга забрала його з собою на службу.

— Ми з ним пропрацювали з 2015 до 2021 року, — розповідає, — за рік до повномасштабної війни мене комісували за станом здоровʼя. А Сармата я забрала з собою.

З Сарматом в укриття не пускали

Найважче Ользі дався початок повномасштабного вторгнення. Треба було робити нелегкий вибір.

— Вночі, 22 лютого, я прокинулася о пів на 2, — згадує жінка. — Мені приснився сон, що розпочалася війна…Такий тривожний стан охопив, я ніяк не могла заснути. А о пів на 5 ми почули рев моторів гелікоптерів і перші вибухи. Обстрілювали Чорнобаївський аеропорт. Ніхто не вірив, що почалася повномасштабна війна. Треба було негайно шукати укриття, а в мене син, мама після інсульту, Нюша і Сармат. Отут розпочалося найстрашніше: треба було негайно вирішувати, хто залишається з собакою. В укриття з Сарматом не пускали, а Нюша маленька, їй можна було. (Ольга починає плакати — авт.). Мамі після хвороби важко ходити, тому спускатися в укриття їй було непросто. Тоді мама сказала найстрашніші для мене в той момент слова: «Я вже своє життя прожила, ви йдіть, ховайтеся. А зі мною залишіть Сармата, мені так спокійніше буде…». Ось так вони удвох протрималися півтора місяця, допоки ми були в бомбосховищі. Я прибігала, навідувалася, приносила продукти та корм для собаки. Коли корм закінчився, почали варити йому кашу. Сармат добре розумів, що відбувається.

Залишився працювати на окупанта

Коли влада Херсона оголосила те, що можна покидати укриття, Ольга почала шукати усі можливі шляхи, щоб виїхати з міста.

— У мене нема машини, у мене нема водійських прав, мені треба було шукати, хто мене вивезе, — розповідає Ольга. — Допомогли друзі. І коли мені подзвонили об 11 вечора і кажуть, що ми в 6 виїжджаємо, будьте готові, я подзвонила своєму колишньому колезі, який лишився в місті, з проханням залишити у нього Сармата. Річ у тім, що в машині було лише одне місце, треба було вирішувати — або мама, або собака… Тому Сармат зостався в Херсоні. Навіть не могла уявити, що мій співробітник залишиться працювати на окупанта, а Сармат разом з ним… Але потім його віддали у «цивільне життя». Новому господарю він допомагав няньчити дітей.

Собака не одного господаря

Після того, як Ольга облаштувалася в Тернополі, їй вдалося кілька разів приїхати до Херсона, щоб побачитися з Сарматом.

— Ви не уявляєте його очі, коли він мене бачив, — не стримує сліз жінка. — Сармат хотів мене облизати всю!Але я така «сувора мама». Собаці не можна «емоційних качель». Чим рівніший у собаки емоційний стан, тим краще для неї, вона так довше проживе. А ще я його так виховувала, щоб він приймав усіх людей. Він хоч і службовий пес, але був добре соціалізований. Свою агресію Сармат проявляв тільки за командою. Після подій на Донбасі, я розуміла, що не можна виховувати собаку «одного господаря». Є моменти, коли ти дуже прив’язуєш до себе собаку, але ти не знаєш, що завтра станеться. І коли постане той вибір: або людина, або собака… Користь буде не в бік пса.

Сармат змінює професію

У січні Сармату виповниться 10 років. За мірками тварин, це дуже поважний вік. Але він у чудовій формі. Далися взнаки багаторічні тренування.

— З Сарматом було ще багато перипетій, — каже Ольга. — У Херсоні йому довелося двічі змінити господаря. Але я весь час підтримувала звʼязок, постійно висилала гроші на корм. Але одного разу постало питання про його місцепроживання, довелося Сармата вивезти з Херсона. Його забрав чоловік з Камʼянця-Подільського. У нього нещодавно загинув собака, тому Сармат став віддушиною. Я теж туди приїжджала. Зрозуміла, що собаці добре, він знову повернувся на службу, але вже виконує дещо інші завдання — шукає міни. Знаю, що Сармат щасливий, моє серце спокійне, хоча дуже сумую за ним, але обставини сильніші…

Оксана СМІЛЬСЬКА
Фото з архіву Ольги Щасливої