«Нехай правда очистить нас»

Нещодавно намісник Свято-Успенської Почаївської лаври Митрополит Володимир (в миру Віорел Давидович Мороз) виступив зі зверненням з приводу «загрози томосу» для Української православної церкви (Московського патріархату).

У зверненні є два суперечливих моменти. Московський церковник твердить, що Почаївська лавра належить їм, а Українській церкві не потрібен томос, бо УПЦ (тобто філія РПЦ в Україні) є самостійною й отримала томос ще в 1990 році. Звичайно, митрополит лукавить.

Почнемо із Почаївської лаври. Історія святині сягає XII ст. Перекази твердять, що первісний монастир на Почаївській горі побудував Іван Туртул, якому з’явилася Матір Божа 17 квітня 1198 р. Монастир перебував у  юрисдикції Київської митрополії, що належала до Константинопольського патріархату. На початку XVIII ст. монастир став уніатським, тобто є греко-католицьким. Якраз в уніатський період формується весь ансамбль монастиря, у 1981 р. завершено будівництво Успенського собору. За стараннями отців-василіан і графа Потоцького Папа Римський Климентій XIV дав дозвіл на коронування ікони Почаївської Божої Матері. Це – акт вищого визнання її святості.

Після поділів Польщі, Почаїв перейшов до Росії. Почались утиски отців-василіян, а після польського повстання 1830-31 рр. указом царя Миколи I монастир переданий Російській церкві. Новим господарям було передано всі святині, будівлі і навіть одяг. Ченців-василіян вигнали з монастиря. Російське духовенство до того часу не мало жодного стосунку до монастиря й отримало його, як трофей. Царизм перетворив монастир на форпост самодержавства та антиукраїнства. Правда, у 1912 році був побудований Троїцький собор та дзвіниця, які аж ніяк не вписуються в ансамбль лаври. Це – пам’ятка засилля русифікаторів. Подальша історія лаври така. В 1921 р. ваона перейшла під юрисдикцію Варшавського православного митрополита, а після надання в 1924 році Константинопольським Патріархом автокефалії Православній церкві Польщі, лавра була в її юрисдикції, а після окупації Західної України в 1939 році перейшла до РПЦ. Зверніть увагу, що Почаївський монастир переходив до РПЦ після територіальних загарбницьких нападів Росії та СРСР.

Ще один факт – у 1923 році закінчився термін пільг Православної російської церкви на Волині, наданий царським урядом. Тоді Греко-католицька церква звернулася до суду з вимогою повернути їй Почаївську лавру і мала всі підстави здійснити задумане, але 1939 рік перервав судові процеси про повернення греко-католикам лаври. Отож УПЦ-МП не має жодного права на Почаївську лавру.

А тепер про те, чи є УПЦ-МП самостійною Українською церквою, чи це складова частина РПЦ? Ієрархи УПЦ-МП постійно говорять про «Грамоту Алексія II Митрополиту Київському і всія України, Предстоятелю УПЦ» від 27 жовтня 1990 року, в якій нібито визнано самостійність УПЦ. Але не згадують інших документів, зокрема «Положення про екзархати Московського патріархату» від 31 січня 1990 року. В ньому сказано: «Єпархії з їх благословеннями, парафіями та монастирями, які розташовані на території Української РСР, канонічно складають український екзархат Московського патріархату. «Українська православна церква» – інше офіційне найменування Українського екзархату Московського патріархату». Після цього з’явилися ще Грамота і Указ Московського патріархату. В Указі сказано: «УПЦ надається незалежність і самостійність в її управлінні в рамках Статуту про управління РПЦ… у зв’язку з цим найменування «Український екзархат скасовується». У Грамоті є одне суттєве застереження, а саме: «УПЦ з’єднана через РПЦ з єдиною святою, соборною і апостольською Церквою». У церковному праві є «автономна і автокефальна церква», а не «незалежна і самостійна в управлінні».

І ще факт про її так звану «самостійність»: 1-3 листопада 1991 року і 28 липня 2000 року з проханням дарування канонічної самостійності Собор УПЦ звернувся до Вселенського Патріарха. Цікавою з цього погляду є відповідь Вселенського Патріарха Варфоломія, який вказав єпископату УПЦ-МП, що вони не мали права звертатися до нього безпосередньо, а тільки через керівника Церкви, тобто Московського Патріарха, бо УПЦ є частиною РПЦ.

16 серпня 2000 року Архієрейський Собор РПЦ затвердив нову редакцію Статуту РПЦ, в якому, зокрема, сказано: «Юрисдикція РПЦ поширюється на осіб православної віри, які проживають на канонічній території РПЦ: у Росії, Україні, Білорусії». Ось такою «незалежною» є УПЦ-МП. І такій Церкві належать українські святині, в тому числі Почаївська лавра? Не забуваймо, що хто володіє національними святинями, той володіє й душею українського народу!

А тепер про канонічність. Після відходу Московської церкви від Константинопольського патріархату і відокремлення її від Київської митрополії в середині XV ст., вона 141 рік була неканонічною. А Українська церква до 1686 р. мала автономію в складі Константинопольського патріархату. Крім того, Православна церква Польщі (куди належали українські православні церкви Волині) отримала в 1924 році автокефалію. В 1939 р. РПЦ забрала ці парафії всупереч 8-му правилу III Вселенського Собору, яке забороняє церквам приєднувати до себе частину іншої церкви або іншу церкву. На початку XIV ст. РПЦ ліквідувала незалежність Грузинської церкви, а в 1990 р. Константинополь відновив її автокефалію. В 1996 р. Константинопольський патріархат надав автономію Естонській православній церкві (вона мала цей статус до 1940 р.). Згідно з 34 каноном Святих Апостолів у  різних державах, в тому числі незалежних, повинні бути утворені автономії або автокефальні церкви на чолі зі своїм архієпископом. Тому Україна має канонічне право на автокефальну Церкву.

Сьогодні Україна страждає від того, що Церква поділена. Проблема єдності має два аспекти: міжнародний і внутрішній. Міжнародний стосується поєднання між Католицькою і Православними церквами. Другий аспект – досягнення єдності різних християнських конфесій Української церкви. Обидві ці проблеми взаємно переплітаються.

Релігія і церква – невід’ємні елементи повноцінного національного життя, тому їх піднесення розглядається в контексті загального відродження українського народу, його державності. Тому держава не може байдуже та відсторонено спостерігати за релігійними процесами. Більшість громадян вважають автокефалію Церкви одним із важливих чинників успішного розвитку держави. Це відповідає Конституції України та законодавству про національну безпеку. Закон України «Про основи національної безпеки України» вказує на релігійний аспект загроз національній безпеці України (ст.7-8). Конституція України, а саме ст. 35 та ст. 102 зобов’язують державу та Президента, як гаранта Конституції, у певних випадках втручатися в діяльність церков, відстоюючи права і свободи громадян.

Тому Президент України Петро Порошенко, як раніше і Президент Віктор Ющенко, ініціював процес творення помісної автокефальної Церкви. Не слід забувати, що міжконфесійні справи – частина державної безпеки. Противники творення автокефалії в Україні використовують тезу, що державна влада не повинна втручатися в релігійні справи. Але світова практика свідчить про інше, бо держава допомагала творенню незалежних церков. Назвемо кілька прикладів. Після здобуття незалежності Польщею, уряд заявив російським архієреям, що втручання іноземної церковної влади (Московської патріархії) у їхнє церковне життя не бажане і звернувся до Константинополя про отримання автокефалії. В 1924 році Вселенський Патріарх Григорій VIII надав автокефалію Православній церкві Польщі. Після відокремлення Фінляндії від Росії, фінський уряд розірвав відносини із Московським патріархатом і усунув московського архієпископа Серафима від керівництва Православною церквою у Фінляндії. Згодом звернувся до Константинопольського Патріарха взяти Фінську православну церкву під свій омофор.

І ще про законне право на автокефалію Української православної церкви. В томосі про автокефалію Православної церкви в Польщі сказано: «Перше відділення від нашого Престолу Київської митрополії й православних митрополій Литви та Польщі, а також прилучення їх до святої Московської церкви сталося не за приписами церковних правил». Не даремно ще у листі Вселенського Патріарха Димитрія I в січні 1990 р. Патріарху Московському Пімену сказано, що Вселенська Патріархія визнає РПЦ у межах 1589 року, тобто без Київської митрополії.

Павло СЛИВКА,

голова Тернопільського обласного відділення Всеукраїнського об’єднання ветеранів

 

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*